Булінг або цькування – це явище колективного, спланованого та повторюваного насильства над одним з членів групи, з метою виміщення агресії та самоствердження агресора. Зазвичай булінг виникає в тих групах, які зібралися разом не добровільно, як, наприклад, шкільний клас (діти, яких обʼєднує лише місце проживання або бажання батьків, щоб вони вчилися саме у цій школі) або мешканці хостела для біженців. Діти, а особливо ті з них, які переживають додатковий травматичний досвід через війну і вимушену міграцію, є найбільш вразливими до цькування, а отже потребують захисту і підтримки дорослих. Які ризики для дитини з’являються у контексті вимушеної еміграції? Як зрозуміти, що відчуває ваша дитина в ситуації булінгу? Як правильно підтримати дитину в родинному колі та поза його межами? «Наш вибір» розбирається з цими питаннями разом з психологинею Валерією Валовою.
Характерною ознакою булінгу є те, що це явище колективне, у ньому в тій чи іншій ролі беруть участь усі члени колективу. Є жертва, є агресор, який ініціює та реалізує цькування, є посіпаки, які активно або пасивно підтримують агресора, і є не залучена більшість, яка не реагує на цькування, але є його свідками. Саме тому спроби працювати з жертвою, або з агресором, або з ними обома є марними, адже в явищі залучено цілий колектив. Значущу роль при цьому відіграють не стільки стосунки між агресором та жертвою, скільки групова динаміка.
Цькування слід відрізняти від:
- конфлікту – коли діти одне одному не подобаються, коли стикаються їхні інтереси. Ситуація зміниться, якщо допомогти дітям розвʼязати конфлікт;
- непопулярності – коли дитина зі своїми якостями, інтересами, вміннями «не відгукується» іншим дітям, коли клас – то «не твій зал», як кажуть. У цьому випадку дитина може не мати спільних інтересів з іншими дітьми, не розділяти цінності більшості, не мати друзів, проте ніхто не намагається дитину образити – просто не обирають для гри чи спільної активності.
Вразливість у ситуації вимушеного переселення
Приходячи в клас до місцевих дітей, дитина-біженець приносить з собою великий багаж емоційного навантаження. Дитина переживає розлуку зі своїми рідними та горює за життям, яке було до війни. У новій школі для дитини-біженця з’являється багато тригерів.
Коли щось нагадує дитині українську школу, дитині може ставати сумно, іноді виникають злість та роздратування як захист від суму. Коли щось відбувається інакше, ніж в українській школі, дитина може відчувати роздратування, бо звикла до іншого і вважає нове неправильним. Дитина знаходиться в іншому соціальному положенні, ніж її місцеві однокласники, почувається менш захищеною. Дитині-біженцю через незнання мови треба докладати більших зусиль, аби досягти успіхів у навчанні, ніж місцевим дітям. Це може відчуватися як несправедливість. Діти-біженці можуть різко відчувати місцевих дітей як чужих, несхожих на українських дітей. Така відчуженість може переживатися дуже болісно.
Суспільно-політичний контекст, у якому не всі діти й дорослі в Польщі добре налаштовані до біженців з України, що часто підігрівається антиукраїнськими наративами в медіа, також не оминає шкільне середовище. І не просто не оминає: діти ще не можуть критично мислити самостійно, тому часто їхнє відношення до дітей з України формується під впливом почутого по телевізору, розмов батьків, дідусів та бабусь. Агресивно налаштованих дітей (як і дорослих) насправді не багато, але через почуття невпевненості українських дітей у контексті досвіду біженства, образливі слова і цькування сильно ранять та потрапляють у душу.
Навіть якщо у школі намагаються створити ідеальні умови, дитині все одно може бути важко. Нерідко українським дітям у школі докоряють через те, що вони розмовляють українською або російською між собою. Іноді навіть від деяких вчителів можна почути зауваження на кшталт «ви не маєте права в школі розмовляти українською, ви повинні говорити польською» (що, до речі, не є правдою). Досвід біженства формує особливу вразливість до цькувань і безпомічність у ситуаціях, де треба себе захистити, тому дітям і батькам часто навіть не спадає на думку звернутися з цими випадками до адміністрації школи.
Що переживає дитина в ситуації булінгу
Ситуація булінгу є шкідливою для всіх її учасників. Жертва булінгу переживає повторюваний досвід емоційного та фізичного насильства, що змушує дитину відчувати приниження, сумніватись у власній цінності, руйнує впевненість у собі, і часто провокує депресивні стани. Цей досвід, коли проти тебе виступає ціла група осіб, і ніхто не стає на твій захист, призводить до постійного відчуття страху та безсилля, сорому під час спілкування, а це своєю чергою сприяє соціальній ізоляції. Часто у дітей, які є жертвами булінгу, зʼявляються думки про самогубство або навіть наміри чи спроби його вчинити. Слова агресорів застряють у голові дитини, ніби стаючи в певний момент власними думками дитини. З’являються сталі переконання, що вона не така, як треба, що всім було б краще, якби її не було, що в неї немає майбутнього, що вона ніколи не знайде друзів і головне – що вона сама у цьому винна. У якийсь момент дитина може почати відчувати відчай, ненависть і лють, що накопичуються, і в якийсь момент можуть вилитися в агресивну акцію помсти: стрілянини у школах по всьому світу, про які ми часто чуємо в новинах, нерідко є наслідками невирішених ситуацій цькування учня у шкільному колективі. Більшість дорослих, яких принижували у школі, ніколи не вибачають агресорам, ненавидять їх і бояться навіть у дорослому житті.
Дитина-агресор (діти-агресори) відчувають себе кращими від когось, звикають до того, що відчуття гордості за себе та прийняття групою можливе тільки тоді, коли вони когось ображають і принижують. Це легкий шлях до здобуття почуття власної гідності, у той час, як соціально прийнятні способи вимагають зусиль. Діти можуть відчувати, що вони можуть все, а жодних обмежень для них не існує, що в подальшому житті призведе до розчарувань. Діти-агресори применшують шкоду, яку заподіяли іншій дитині, не відчувають відповідальності за власні дії і слова, не розуміють серйозності власних вчинків і того, що з кожним разом стають все більш жорстокими, не здобуваючи при цьому необхідних у житті навичок соціальної взаємодії. Схаменувшись, вони можуть відчувати сором і страшну провину, але виправити заподіяну шкоду вже неможливо. Глибинний страх опинитися на місці жертви цькування, втратити власну репутацію та авторитет серед однолітків призводить до неможливості зупинитись навіть тоді, коли почуття сорому і провини явно сигналізують агресорові про шкоду, яку той заподіює.
Свідки цькування найчастіше відчувають страх, що можуть опинитися на місці жертви, особливо, якщо спробують стати на її захист. Вони можуть також відчувати сором та огиду від того, що відбувається, роздратування та небезпеку.
Як підтримати дитину в родинному колі
Найперше, що варто робити батькам дитини, яка стала жертвою булінгу в школі, – це допомагати дитині говорити. Якщо у батьків з дитиною досить довірливі стосунки, то в ситуації, коли ви неспішно робите щось разом – граєте, малюєте, читаєте, готуєте їжу, гуляєте, дитина може спонтанно почати говорити про те, що її турбує. Батьки повинні розуміти, що дитині може бути важко розповідати про неприємний досвід, адже, по-перше, пригадування всіх епізодів знущань викликає складні переживання. Дитина ніби знову все це відчуває, тож дуже важливо, аби батьки були готові обійняти, підтримати, або хоча б не переривати розповідь. По-друге, дитині може бути соромно за те, що вона опинилася жертвою булінгу. Скоріш за все у цей момент дитина думає, що це її провина, що з нею щось не так. Навіть коли дитина активно злиться і каже, що зовсім не почувається винною, десь у середині неї найчастіше є сумніви. Почуте може викликати в вас сильні реакції обурення, розпачу, і навіть люті, проте варто їх притримати, даючи простір для вираження дитячих переживань, щоб дитина не почувалася винною за те, що засмутила вас неприємною розповіддю.
Друге, що неодмінно варто робити – бути на боці дитини. Дуже важливо, аби дитина відчувала, що ви завжди на її боці, вірите їй, не засуджуєте і підтримуєте. Що б не розповіла дитина, навіть якщо ви вважаєте, що в певному моменті вона вчинила неправильно чи у чомусь перегнула палицю, – не треба давати оцінок. Краще відповісти, що ви розумієте, чому дитина так вчинила, і що багато хто на її місці вчинив би так само, якщо відчував би те саме, що і вона.
Третє – допоможіть дитині зрозуміти та опанувати власні емоції. Важливо створити умови, за яких стане можливим вихід агресії, яка вирує всередині. Ви можете жартома між собою обзивати тих, хто ображає дитину, видумати для них прізвиська, придумати якісь дотепні відповіді їм. Ви зрозумієте, що це спрацювало, коли дитина почне сміятися разом з вами. Варто пам’ятати, що така активність не є інструкцією для дитини, як поводитись з кривдником, а лише вашою спільною грою, покликаною зменшити рівень напруги і вивільнити емоції, що накопичились. Досвід війни, біженства, відірваності від звичного середовища – це великий стрес для будь-якої людини, а тим більше для організму, який тільки формується. Якщо до цього додається ще й досвід перебування у ворожому середовищі, образ та цькування – рівень стресу може сягнути критичної межі, впливаючи на всі системи організму. Варто приділяти особливу увагу можливості дитини відновлюватись і відпочивати – як тілом, так і душею. Допоможуть цьому доброзичливі, довірливі стосунки в родині, спільне проведення часу у спосіб, приємний для дитини, спортивні активності та тілесні практики (масаж, медитація, йога чи навіть просто тепла ванна). Дуже корисним є контакт з домашніми улюбленцями. Якщо у вас немає власної тварини і можливості її завести, можна спробувати познайомити дитину з приязним, милим і добрим собакою когось з сусідів та домовитись про спільні прогулянки. Собаки вміють давати відчуття прийнятості, а спілкування з ними дуже добре впливає на емоційний стан людини.
Четверте – шукайте та створюйте ситуації, у яких дитина відчуватиме власну гідність та гордість за себе. У ситуації вимушеної міграції самоповага дитини може похитнутися через знижену успішність у школі, брак соціальних контактів, неможливість самовираження звичними способами. Булінг, чи навіть просто критичні зауваження в школі, можуть добити самоповагу дитини. Підкреслюйте те, в чому ваша дитина досягає будь-яких успіхів, демонструйте факти, які надалі можуть стати контраргументами в діалозі з агресором: «На відміну від однокласників, які вчать одну (дві) іноземні мови, ти вчиш одразу дві (три), і ще однією (двома) володієш з дитинства. Ти молодець, тобі насправді є, чим пишатися». Говоріть з дитиною про те, що спілкування рідною мовою жодним чином не шкодить іншим, а при цьому є важливою складовою її ідентичності, від якої ніхто не має права змушувати її відмовитись. Такі розмови не лише допоможуть сформувати в дитині внутрішні переконання про власну гідність і цінність, а й сприятимуть розвитку асертивності – вмінні ввічливо, але рішуче захищати свої кордони і відстоювати власну думку.
Пʼяте за номером, але аж ніяк не за значенням, – визнавайте разом з дитиною, що проблема існує, шукайте способи назвати її. Дуже важливо говорити з дитиною не стільки про саму ситуацію, скільки про те, як вона себе почуває. Пам’ятайте, що якщо дитина себе почуває погано – це обʼєктивна дійсність, навіть якщо все жахливе відбувається тільки в її сприйнятті, а діти в класі поводяться не гірше і не краще, ніж в будь-якому іншому класі. Важливо теж визнавати, що дитина обʼєктивно знаходиться у чужому для себе середовищі. Що не лише вона є чужою для сформованого класного колективу, а й самому новачкові потрібні час та зусилля, аби дослідити оточення, знайти своє місце та побудувати зв’язки. Нормалізація і легалізація навколишньої реальності для дитини може бути сформульована приблизно таким чином: «Так, ми зараз знаходимось в іншій країні, мову якої ти тільки вчиш, тому тобі потрібно докладати більше зусиль, ніж іншим, аби отримувати хороші оцінки. Я знаю, що це важко і несправедливо, але вірю, що з часом буде легше. Так, коли людина не розмовляє мовою більшості, може здаватися (і тільки здаватися!), що вона не така розумна, як інші. Проте ми з тобою знаємо, що у твоєму випадку це не так. Я вірю, що оточення теж з часом це помітить». На жаль, для формування (або відновлення) в дитини позитивних переконань про себе недостатньо сказати це раз чи два. Такі розмови мають відбуватись регулярно, аби дитина мала змогу засвоїти досвід прийняття, підтримки та віри в себе.
Дитину, яка є жертвою булінгу, варто вчити існувати у ворожому середовищі: бути формально ввічливим з оточеннм, будувати кордони, не намагатися сподобатися іншим улесливою поведінкою, дбати про себе. Дуже важливо казати дитині, що в ситуації, яка склалася, немає її провини, що жодна з її можливих «вад»: інша мова, окуляри, вага, зріст, колір очей чи шкіри не є причиною образ та цькування. Люди обирають або ображати інших групою, або ні, і самі несуть відповідальність за цей вибір.
Що варто робити у «зовнішньому» світі
Дуже важливо знайти для дитини, яка переживає булінг, інший колектив, в якому вона могла б бути прийнятою та отримувати інший досвід, відчувати себе інакше, відчувати повагу та приязнь оточення. Дуже рекомендована участь у дитячій психотерапевтичній групі або у групі комунікативного тренінгу тощо. Такі активності часто пропонують громадські організації (знайти деякі з пропозицій ви можете у категорії «Психологія» сервісу «Події» від «Нашого вибору») або приватні спеціалісти. Ви можете об’єднатись з іншими батьками і звернутися з проханням чи ініціативою створити таку групу до психолога або координатора громадської організації, дитячого дому культури або відділу освіти вашого району чи населеного пункту. Для формування досвіду прийняття колективом підійде також тепла і добра група в гуртку чи секції за інтересами.
Гарною ідеєю буде за можливості організувати для дитини спілкування віч-на-віч з дружньо налаштованою польською дитиною – це може бути син або донька ваших сусідів, приятелів чи колег. Таке спілкування дозволить розбити переконання, що всі польські діти налаштовані вороже та дасть надію знайти друзів і союзників.
Дуже важливою є правильна комунікація батьків зі школою. Про систематичні образи і цькування дитини необхідно повідомити класного керівника, а в разі неефективності цього звернення – адміністрацію школи. Краще робити це через платформу Лібрус, таке звернення вважається офіційним і вимагає реакції з боку школи. Реакція на таке звернення не завжди може бути миттєвою і повністю відповідати вашим очікуванням. При спілкуванні з адміністрацією школи та вчителями важливо тримати в голові, що вони не мають досвіду біженства, і не завжди розуміють, з чим стикаються українці в Польщі, як це переживається всередині. Ви маєте бути готовими доступно і спокійно пояснити, що відбувається, та який варіант розв’язання проблеми є для вас прийнятним. Важливо памʼятати, що всі навколо, навіть якщо вони розмовляють іншою мовою і живуть в іншій культурі – звичайні люди, яких не варто ані ідеалізувати, ані демонізувати. Хтось залишиться байдужим, а хтось відгукнеться емпатично – варто шукати союзників серед других і не витрачати забагато зусиль на переконання перших. Така виважена позиція буде вам на користь.
Валерія Валова, Дар’я Лобанова