Львівська поетка Дарина Попіль, яка впродовж семи років жила у Варшаві, а нещодавно переїхала до Німеччини, випустила свою другу збірку поезій «Крилаті риби». Враженнями про книжку ділиться журналістка Христина Заник.
Це – вірші про пошук себе, внутрішні страхи, тривоги і сни. Авторка піднімає важливі сучасні теми: життя в різних країнах та концепцію свого місця, «дому», очікування, які покладаються на жінку в суспільстві, тривогу через війну, пандемію коронавірусу. Також у збірці є поезії про кохання, прагнення близькості та моральні вибори, недосконалість світу. Проте без повчань, швидше з філософськими роздумами, елементами фаталізму, а подекуди ледь вловимої іронії.
Дарина з легкістю використовує магічні образи та містифікацію. На початку збірки вони прості та лаконічні:
«послухай, коли жайворонок
на твоєму плечі
тричі проспіває: ку
і перетвориться на зозулю
я перетворюсь на тебе
назавжди».
Пізніше лірична героїня буде ще багато разів перевтілюватися: у природні сили, в рослин, тварин, риб і в міфічних персонажів, наприклад, у Фродо, якого додолу тягне перстень влади.
Можна виокремити дві характерні риси віршів у «Крилатих рибах». Перша – це присутність діалогу, розмови. У кожному розділі, а їх п’ять (Розмова з природнім, Монолог діалогів поміж ними і нами, Подвійне серце мігранта діалог з майже реальним, Розмова з видимим і невидимим, Розмовляють крилаті риби), завжди є інша сторона – той «хтось», хто може чи має почути або й відповісти, погодитись чи заперечити.
Інші помітні ознаки – трагізм, сум, драматична невідворотність. Якщо поезія – це музика душі, тоді вірші з нової збірки Дарини Попіль виконані в тональності ля-мінор:
«Бог питав чи знаю що серця мого тривога
розрослась вже до стелі і в стіни вплітає коси
вона дуже тяжка бо родилася надто довго
із страхів та непевностей вічно голодних і босих».
Вона намагається зрозуміти світ та з гіркотою говорить про власні вади:
«але я грішна
надто жива
щоб бути святою
надто мертва
щоб воскреснути».
Це поезія молодої жінки, яка губиться поміж зовнішніми викликами та своєю самобутністю. Авторка підмічає, що «жінка боїться зморшок», «жінка боїться сивого кольору скроні», їй страшно і непросто прокидатися дорослою.
«поки ти молода – мусиш бути слабкою і сильною
щодня вибирати якою будеш саме сьогодні
страждати варто вчитись модно і стильно
витягати самій себе із будь-якої безодні», – раціонально розмірковує героїня і доходить висновку, що потрібно вчитись усе відпускати, пробачати і жити без жалю. Попри страждання та несправедливість, інколи приреченість та фатум, її поезія несе в собі віру в краще. Хоча далеко не в кожному вірші присутній оптимізм.
А чоловіки? Чоловічий образ також з’являється у творчості Дарини. Вони бувають байдужими, інколи закриваються:
«чоловіки забувають жінок
говорячи на ніч із стелями
про те що все що було
опише за них Євангеліє».
Присутня тема віддаленості у відносинах, про те, що можна бути чужими, сидячи за одним столом. Але теж тут описана любов зріла, розуміюча, приймаюча і така, яка допомагає пізнавати життя:
«давай забудемо що ми люди – кажеш мені
будемо просто дихати повітрям
вбирати у себе всі пахощі цієї землі
будемо одночасно старими і дітьми
врешті просто будемо: беззаперечно живі».
Героїня шукає відданості і глибини відчуттів. «хочу бути причетною до мікротріщин твоєї шкіри», – каже вона уявному Йому.
Важлива частина віршів – про пошук свого дому. Провідною поезією третього розділу є «подвійне серце мігранта»:
«і ти їдеш вкотре додому
з найтяжчою своєю торбою
подвійним серцем для двох життів
і душею кольору обрію».
Безперечно, тут відображені особисті трансформації та запитання, народжені мігрантським досвідом. Дарина часто підкреслює свою приналежність до українського культурного простору, завжди наголошуючи, що Львів – її дім. Але відчувається, що і Варшава зайняла важливе місце у серці. Героїня продирається через карантини, страх віддаленості, кордони і сни, які бувають мареннями і мучать («карантинні сни – довгі наче шлях до дому через кордони»).
«я собі чужа
доросла і заклопотана
іншомовна і зашвидка».
Вона натякає, що втікає на побачення до іншого, міста Лева:
«тож вибач моя варшаво
любити – не завжди просто
я іноді ненавиджу твоє багатоголосся».
Присутній у збірці також гумор або радше сатира на проблеми нашого часу. Наприклад, у вірші про ангела, який ненавидить свою, здавалось би ідеальну, роботу:
«різдвяний ангел швидко закриває ноутбук
панічно шукаючи виходу з цієї солодкої
найкращої роботи у світі…».
Дарина Попіль любить подвійні сенси і гру слів. Зрештою, сама назва збірки – доказ цього. Ця двозначність була присутня і в першій її книжці поезії «Сезони сл(н)ів». Чому ж тоді риби крилаті і чи вміють вони літати? Кожен читач знайде свою відповідь на ці запитання. Риби в поезії Дарини – це і традиційно символ життя, метафора людства, вони плавають у морі та ріках, їх викидає на сушу, вони перероджуються деревом, вони стають талісманами (золота маленька рибка як оберіг від злих очей). Люди також схожі на риб (дівчина з губами риби) і також хочуть поплисти від своїх проблем. Або полетіти, якщо у них є крила.
Ті, хто пам’ятає попередню збірку віршів Дарини, не будуть розчарованими, навпаки, вони зможуть побачити, як авторка виросла і грається стилем, як заглиблюється у ті теми, яких раніше лише торкалася. Все частіше в неї з’являються елементи білих віршів.
Деякі поезії захочеться перечитувати, цитувати, запам’ятовувати. Для мене такими стали: «я знала дівчину з порохом замість обличчя», «скільки нерозказаних історій», «старий нам треба з тобою випити», «я торкатимусь пальців твоїх і повік». Взагалі, це книжка, до якої захочеться повертатися
У текстах немає великих букв та ком. Це додає простоти сприйняття. Видання дуже вдало поєднує поезію з ілюстраціями художниці Софії Філіпчук. Лаконічно, переважно сині та руді, виконані експресивними мазками рослинні, тваринні та міські мотиви доповнюють і ніби продовжують тематичну складову.
Христина ЗАНИК
Від редакції: Презентація збірки поезій Дарини Попіль «Крилаті Риби» відбудеться 21 грудня о 18.00 в Українському домі у Варшаві (вул. Заменгофа, 1).