“Чий Крим? Свято анексії”: розмова з режисеркою Ксенією Марченко – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

“Чий Крим? Свято анексії”: розмова з режисеркою Ксенією Марченко

27 Червня 2018
“Чий Крим? Свято анексії”: розмова з режисеркою Ксенією Марченко

У 2016 році документалістка Ксенія Марченко їде в Крим, щоб на власні очі побачити процес встановлення режиму та простежити механізми створення фейків. Те, що побачить, пізніше ляже в основу документального проекту-трилогії. Фільм, який прямо питає: «Чий Крим?» це дослідження публічного простору і святкових заходів, які там відбуваються. Авторка ставить глядача в незручну ситуацію людини, яка підглядає за чимось комічним і трагічним водночас.


Коли ти поїхала до Криму, Олег Сенцов уже довгий час перебував у російській в’язниці, як і багато кримських активістів. Чи думала ти про можливий ризик? Чому, незважаючи ні на що, все ж туди поїхала?

Як для режисерки  документального  кіно, для мене було важливо подивитись, як змінюється частина України, в якій на той час не лишилось українських медіа, а тому і важко було знайти інформацію, альтернативну російським медіа. Тим більше, на території встановлюється новий режим. Це мені й цікаво: як саме?

Тобто це проект про маніпуляцію?

Першочергово поїздка до Криму була туристичною: хотілося отримати відповіді на запитання, які мене турбували. Я завжди маю з собою камеру і завжди знімаю те, що мені здається важливим. Насправді відео мало відрізняється від туристичного. Ті події, що мене зацікавили, відбувалися в публічному просторі: марші та концерти для цього створені – знімати може кожен. Уже за кілька місяців я переглянула відео й зрозуміла, що картинка краще показує і передає атмосферу анексії, аніж розповіді про те, як на публічних заходах конструюють альтернативну реальність для телеглядачів. Я не показую фільм без дискусії, це виключно музейна робота, бо навряд чи хтось зрозуміє, чому публічний захід є пропагандою без тлумачення символів, із яких складається подія. І якщо в Україні після Майдану ми цю травму могли проговорювати: чи то через ниття, страх, втрати, чи то навпаки – через адреналін та амбіції, то в Криму це не було можливо, бо прийшов хтось сильний і показав, хто тут найважливіший. Говорити про те, що кому подобається чи не подобається, не можна, бо всі такого типу акції закінчувалися ув’язненнями людей, фактичною демонстрацією сили.

Фото: Ксенія Марченко

Які методи пропаганди використовувалися? Яка особливість тієї «локальної» маніпуляції?

Я була в Криму на Новий рік, на другу річницю «референдуму» й приєднання Криму до Росії. Поїхала до Севастополя. Мені було цікаво подивитися, як все відбувається саме там, бо це місто завжди вважалося дуже російським, зокрема через розміщення там морфлоту. На той період у Криму не відбувалося публічних культурних заходів, не було якогось дозвілля. Місцеві активісти, з якими я контактувала, сказали, що не проводиться жодних подій для молоді. Усі концерти, презентації, дискусії привозилися з Москви, вони були однобокими та дуже нудними. Але в такій напруженій атмосфері, яку прикривають миром (бо Крим же був захоплений мирно), потрібна була якась розрядка. Новий рік ще з часів Радянського союзу – це такий собі медійний і соціальний ритуал. Тоді в Криму не було світла, але хтось виходив на сцену і казав, що «Україна нас не поставить на коліна». В промові Путіна також не звучало гасел типу «Крим наш», але риторика була дуже правильно побудована. Про те, що ми разом і захищаємо свою країну та її інтереси. А це ж був час, коли Росія приєдналася до операції в Сирії. Це діяло. Така агресивна риторика визначала настрої, і навіть без називання когось «фашистами» вона давала зрозуміти, що є окреслений ворог, який «нас», тобто росіян, ставить на коліна. Зі сцени лунала «естрада», а ще був український фольклорний колектив – як мені сказали, єдиний, який залишився. Вони чомусь співали колядку. Те саме повторилося в Сімферополі на річницю анексії: з’явився один колектив, який заспівав українську пісню. Невідомо, до чого вона була, але посеред радянських маршів єдина українськомовна лірична пісня звучала сумно й нецікаво, зовсім інший ритм і настрій.

Як виглядає ситуація з місцевими активістами, про яких ти згадувала? Чим вони займаються і чи займаються взагалі?

Вони не хотіли зі мною про це говорити, бо не почувалися в безпеці й були налякані. Навіть на тих заходах, які в них дуже рідко відбуваються, завжди присутні представники ФСБ, котрі слідкують за тим, хто що робить чи говорить. Тому якоїсь свободи креативності там немає.

Зустріч із Ксенею Марченко в Українському домі у Варшаві

Як вдалося дівчині з камерою, з одного боку, лишитися непоміченою, а з іншого – зібрати такий унікальний матеріал?

Якщо ти хочеш побачити більше, ти повинен знімати з нульової точки упередження. Якби я приїхала в Крим і, умовно кажучи, витягла український прапор, я б не почула місцевих, а вони, особливо старше покоління, щиро розповідали, чому прийняли ситуацію і змирилися. Для них Україна в Криму ніколи не існувала в принципі, вони все життя тягнуть за собою ностальгію за Радянським Союзом. Весь цей час Росія для них залишалася символом повернення назад. На річниці анексії були присутні всі ті люди, які були в ополченні й сприяли перевороту, козаки та інші військові формування. Тобто фактично це був мілітаристський марш, а не багатотисячний парад, як про це казали російські медіа. Так от, усі ці люди говорили одне й те саме: вони приїхали сюди в 19901991 роках для того, щоб «встановити справедливість, і нарешті їм вдалося». Для мене було важливо це записати, бо така позиція дуже характеризує час. Можливо, якби я запитала цих людей про те саме до референдуму, вони говорили б якось інакше. Звичайно ж, я усвідомлювала небезпеку, бо для багатьох незрозуміло, чим є документальний проєкт. І це зовсім не аргумент, особливо на окупованих територіях, де тебе можуть сприйняти не як документаліста, а як шпигуна. Ти ніколи не знаєш. Мені цікаво, як живуть люди, як змінюється їхнє життя і які умови їм створює для цього держава. Це і є чистий інтерес, який показує, під яким впливом змінюється територія, люди. Для мене важливо показати життя, я ніколи не проводила розслідувань.

Зустріч із Ксенею Марченко в Українському домі у Варшаві

Зараз, коли відбулися покази твого фільму і публічні презентації проєкту, їхати в Крим тобі було б особливо небезпечно?

Я не знаю. Але мені було б цікаво туди поїхати і порівняти, побачити сліди України, котрі все ще лишаються на тих територіях, на які вона вже не може впливати.

Чому режим боїться мистецтва?

Мистецтво непередбачуване. Воно впливає на емоції, а емоції провокують реакцію. В цьому якраз і є загроза документалістської роботи, бо хтось сприйме лише картинку, а у когось відбудеться внутрішній діалог і це надихне на нові ідеї. Хтось пропустить повз, а хтось почне діяти. В цьому небезпека мистецтва для режиму, бо його наслідки неможливо проконтролювати. Я чудово розумію моя робота полягає не в тому, щоб щось змінити, а щоб показати, що насправді відбувається. Змінами ж повинні займатися люди, які знають, як це робити.

Фото: Ксенія Марченко

Ксенія Марченко – режисерка, журналістка та фотограф. Закінчила журналістику в Києво-Могилянській академії. Перед та під час Революції Гідності працювала кореспонденткою каналу 1+1. Реалізовувала документальні фільми для Hromadske.tv. Ксенія працює з темою національної трансформації в Україні внаслідок подій 2014 року та роллю публічного простору в цьому процесі.

Документальний фільм «Чий Крим? Свято анексії» (2016) було презентовано в Музеї сучасного мистецтва (Лейпциг, Німеччина) у межах виставки «Камера Сенцова», у програмі фестивалю документального кіно «DOK Leipzig 2016», а також у Китаї, Чехії та Австрії.

2017 року фільм отримав спеціальну відзнаку від Сучасного українського кіно на фестивалі «ГогольFEST» за актуальність тематики. У 2018 році показ відбувся в Українському домі у Варшаві.

Розмовляла Юлія ЛАЩУК

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись