Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Увечері 6 червня варшавський клуб Niebo побачив багато сліз і обіймів, почув тексти поетів Розстріляного Відродження і неймовірну музику, щемкі особисті історії і пронизливі свідчення очевидців жахіть російської агресії в Україні. На сцені клубу відбувся концерт гурту Dakh daughters. Учасниці гурту Наталія Галаневич і Соломія Мельник розповіли «Нашому вибору» про виступи вдома, роботу у Франції, гастрольні тури та плани на майбутнє. За декілька годин до варшавського концерту із артистками розмовляла Дар’я Лобанова.
Ви зараз повертаєтесь до Європи після травневого туру Україною. Наскільки я розумію, це були перші виступи в Україні від початку повномасштабного вторгнення?
Так.
Як воно, виступати вдома після такої тривалої перерви?
Соломія: Було дуже круто насправді. Щасливі були побувати вдома, побачитись із нашою публікою – вона дуже унікальна для нас. Це справді було щастя. Хоча було і страшно. Перший концерт цього туру був у Хмельницькому [13 травня – авт.], в ніч перед концертом був дуже сильний прильот. Для нас це було велике випробування, але концерти були справді чудові: люди з нами плакали, сміялись, обіймались.
Наталія: Дуже багато було молоді на концертах. Чи то ми так подорослішали, чи так змінилась аудиторія за півтора року, але справді багато молодих людей у залах.
Програма, з якою виступали в Україні, відрізняється від тієї, яку зараз граєте в Європі?
Соломія: Так. Закордонна програма створена спеціально – не тільки для Європи, але й для Америки, Канади, от щойно були в Ізраїлі. Вона більш спрямована на те, щоб нагадувати людям про біду і жах, які відбуваються в Україні. Такий собі шок-контент: документальні відео з війни, текстові свідоцтва. Спресований мистецький меседж, що не дає забувати про війну тим, хто втомився від новин. Натомість в українській програмі ми намагались транслювати більше надії, більше любові, більше підтримки людям, бо вони і так щоденно в цьому живуть.
Що сьогодні чекає на варшавських глядачів?
Соломія: Це буде наша програма «Україна Вогонь», яку ми створили рік тому, коли приїхали в Європу. Коли ми виступаємо в театрах, то після концерту ми лишаємось на сцені і якийсь час говоримо з аудиторією, ділимось історіями. В клубі це зробити складніше, проте ми в таких випадках просто виходимо до публіки, обіймаємось, фотографуємось, говоримо у вільнішому форматі.
Окрім «Україна Вогонь» ви зараз виступаєте в різних країнах ще з декількома програмами. Можете трошки про них розповісти?
Соломія: За цей рік ми поставили ще одну виставу, Danse Macabre. Вона теж про війну, бо зараз важко творити щось інше – ми не можемо розділити себе як митців і людей, в нас живе цей біль, і ми хочемо про нього говорити. Ми багато подорожуємо з цією виставою. Також ми закінчили роботу над виставою [Les Géants de la montagne, Гірські велетні – авт.] разом з французькою режисеркою Люсі Берелович, яка, власне, і запросила нас до Франції. Це вистава на основі п’єси італійського драматурга Луїджі Піранделло, останньої його роботи перед приходом фашизму до Італії. Це основні наші три проєкти, зараз готуємось робити новий.
Який, якщо не секрет?
Соломія: Поки що його робоча назва «Fucking life». Є ідея більше говорити про любов, але теж є ідея своєрідного висміювання ворога. Десь за два тижні матимемо зустріч із режисером, і тоді будемо спільно шукати якісь нові сенси, нові шляхи – побачимо, куди нас приведе цей пошук.
Що вам найбільше запам’ятовується з реакції глядачів – як українських, так і в інших країнах – на ваші концерти і вистави?
Наталія: Від українських глядачів зазвичай найбільше запам’ятовується сум. Багато сліз, сумних очей, сумних історій. Ми розуміємо, що наші виступи – це іноді подвійний удар, поновне переживання травматичних подій. Оце відчуття болю і розуміння, про що йдеться – це те, що найбільше відрізняє реакції українців від реакції західного глядача, який не переживає цього і дивиться ніби дещо відсторонено. Навіть якщо люди дивляться новини, переймаються, допомагають – це все одно інакше сприйняття, ніж у тих, для кого війна – це трагічна повсякденність.
Соломія: Дуже багато людей після наших виступів в Україні підходили до нас зі сльозами на очах і дякували за те, що могли нарешті поплакати, вивільнити накопичені емоції. Ці сльози не лише про біль і горе, але й про полегшення, якусь надію і навіть радість.
В програмі «Україна Вогонь» є досить провокативні, як на західну публіку, елементи сценографії. Отримували колись коментарі щодо них?
Наталія: Вони скоріше правдиві, ніж провокативні.
Соломія: З провокативного в нас є одне відео, де ми порівнюємо знак «Z», який є символом російського фашизму XXI століття з гітлерівською свастикою часів Другої світової. Це доволі жорстка паралель, і були питання в Європі. Деякі взагалі не знали про знак зет – ми їм пояснювали, про що йдеться. Є відчуття, що за ці майже 80 років Європа забула, що таке війна, і не хоче до цього особливо повертатись, усвідомлювати повною мірою, що це насправді і близько. Наша задача – не давати їм забути, постійно нагадуючи, що це не тільки наше локальне горе, але й загальна небезпека, яка досить близько.
До повномасштабного вторгнення ви більше виступали поза Україною. Чи обговорювали всередині колективу плани на «після перемоги»?
Соломія: Дуже важко планувати щось конкретне. Певні плани, як творчі, так і особисті, звісно, маємо і обговорюємо, але в цілому більше зосереджуємось на тому, що робимо зараз. Ми не знаємо, що буде завтра. Так, як сьогодні ми прокинулись, і дізнались з новин, що підірвали ГЕС – ми не могли цього очікувати, проте це сталось, а ми маємо грати концерт у Варшаві. Кожного дня зараз може статись щось, що кардинально змінює курс не тільки особистого життя, але й творчого.
Не секрет, що західні, зокрема західноєвропейські культурні інституції мають більше ресурсу – як фінансового, так і організаційного, ніж українські. Як вам працюється з ними?
Наталія: У них інша система. Наприклад, у Франції ми часто виступаємо в національних театрах, які фінансовані державою. Глядачі зазвичай купують театральні абонементи на рік і ходять на все, іноді навіть не знаючи, що конкретно побачать наступного місяця. Звісно, порівняно з Україною, у Франції на культуру виділяється більше коштів, проте важко ствердити, що все гладко, там є свої проблеми. Ми приїхали працювати у Францію, скажімо, в не найквітучіший її період, проте система фінансування саме культурних інституцій залишається досить стійкою. В Україні не завадило б побудувати свою систему підтримки культури. У сфері кіно, наприклад, зараз особливо гостро відчувається дефіцит такої підтримки. Якщо говорити саме про нашу роботу, то нашу історію не можна назвати показовою, бо ми приїхали на запрошення нашої подруги, директорки театру, і завдяки їй мали змогу працювати, отримали приміщення для репетицій, покази.
Соломія: Ми точно не їхали туди заробляти гроші. Перш за все, ми бачимо свою роботу як культурно-дипломатичну місію, можливість говорити про Україну в світі, а зараз ще й збирати кошти для України. У нас були виступи, на яких ми збирали значні суми – це дуже допомагає відчути, яку користь ти можеш принести як митець і громадянин.
Наталія: Прекрасна історія була із Шоном Пенном, коли ми разом через його фонд CORE змогли зібрати понад мільйон доларів на потреби України. Рік тому, в червні, він запросив нас виступити в Голлівуді на благодійному аукціоні, де ми і зібрали ці кошти.
Соломія: Ми познайомились із Шоном ще до повномасштабного вторгнення. 23 лютого він був у нас в Києві, в театрі «Дах», його команда знімала нашу репетицію, і це потрапило до його документальної стрічки про Україну.
Повертаючись до попереднього питання, чи вірите ви в те, що західний досвід підтримки культури, побудови культурних інституцій, може бути адаптований в українських реаліях у найближчому майбутньому?
Наталія: Безперечно. Більш того, це вже відбувається. У нас дуже розумні й активні громадяни, які бачать цей досвід, переймають його і тут же його втілюють. Це величезна командна гра на всіх рівнях: від маленьких театральних студій до великих державних інституцій і дипломатів за кордоном. Мені здається, якщо в це не вірити, не має сенсу взагалі працювати в культурі.
Соломія: Звісно, надія на це є, хоча економічна ситуація в Україні доволі важка, і це доводиться визнавати. Наразі в країні живе близько 29 мільйонів людей, з яких лише близько 9 мільйонів працюють, тобто приносять гроші до державного бюджету. Але будемо сподіватись, що люди повертатимуться, і не лише з грошима, а й з бажанням відбудовувати і змінювати на краще країну.
Наталія: З приводу спільного досвіду, мені особливо запам’ятався виступ з Danse Macabre в берлінському Дойче театрі, на якому був присутній новий посол України в Німеччині [Олексій Макєєв – авт.]. Він тоді подякував нам і сказав, що наша робота може навіть важливіша за дипломатичну. Звісно, це перебільшення, усі роботи важливі, але це дає нам розуміння, що ми робимо спільну справу задля збереження і розвитку нашої країни. Так само в нас склалися прекрасні стосунки з Іриною Шум, Генеральною консулкою України в Дюссельдорфі. Така співпраця дозволяє відчути себе частиною великого процесу культурної дипломатії.
Що найбільше запам’яталось з польських виступів?
Соломія: У Польщі завжди є відчуття, що ти майже вдома. Що тебе підтримують і розуміють. Що люди ближчі – не лише ментально чи культурно, але й ідеологічно. Якщо користуватись терміном «братні народи», то поляки зараз відчуваються саме так. Сподіваємось, так буде і надалі, попри будь-які політичні процеси і обставини.
Розмовляла Дар’я Лобанова