Українські учні, як і кожна дитина-іноземець, приходячи до польської школи, отримують право на безплатні додаткові уроки польської мови. Проте менше ніж половина з них скористалася цією можливістю. У чому причина – з’ясовує кореспондентка «Нашого вибору».
Про що свідчать дані опитування
Як показує звіт від Центру громадянської освіти / Centrum Edukacji Obywatelskiej за даними на жовтень 2024 року лише 42% українських учнів перших-восьмих класів брали участь у додаткових безплатних заняттях польської мови. Подібні висновки бачимо й у тогорічному звіті організації. Серед причин такої ситуації укладачі документа називають проведення занять у неоднорідних за віком чи рівнем володіння мовою групах, нецікаві завдання, перевантаження учнів. Окрім того, у школах побутує думка, що додаткові уроки призначені для тих, хто дуже погано знає мову. І лиш невелика кількість осіб сприймає їх як можливість вдосконалити свої знання. Незручним теж є час занять – ввечері після уроків або зранку перед їх початком. Водночас найбільші труднощі в я учнів виникають у розумінні складних абстрактних понять, пов’язаних з навчальним процесом, терміни та писемна польська мова.
Додаткові уроки польської мови – очікування батьків
Своїми спостереженнями про додаткові уроки польської ділиться Олена. Її дев’ятирічна дочка Аліна у січні цього року пішла до третього класу однієї з варшавських шкіл. До Польщі вони приїхали навесні 2024, й увесь цей час дівчинка навчалася онлайн в українській школі. Паралельно займалася з репетитором, щоб отримати початкові знання з польської мови. Олена вважає, що такі заняття були правильним вибором, адже додаткові уроки польської мови в школі не відповідають її очікуванням:
«В Аліни польську веде не класний керівник, а інша вчителька. На цей урок приходять всі українські учні від перших до третіх класів, але дітей – небагато. Їх приблизно 10 осіб. Вони там то граються з картками, то дивляться мультики, то просто спілкуються. Аліна каже, що ходить дуже мало дітей. І дочка не розуміє, навіщо туди ходити, бо їй здається, що вона нічому не вчиться».
Мама дівчинки не бачить системності у тому, як подається матеріал. Її дивує те, що діти не мають зошитів, а роздаткові матеріали віддають назад вчительці після заняття. Тим часом відсутність домашніх завдань знижує мотивацію дитини додатково вивчати цю мову вдома.
«Я маю придумати, як її мотивувати. Якби були офіційні завдання додому, мені було б легше. Але в неї такого немає», – говорить Олена.
Вона додає, що найбільшою проблемою для доньки залишається письмо. Проте жінка не бачить, щоб на додаткових уроках у їхній школі діти розвивали цю навичку:
«Я кажу Аліні, що будемо ходити, бо ти там хоч щось пишеш. А вона відповідає, що вони там більше граються, ніж пишуть. Але ж ми не знаємо, як половину слів правильно написати. Намагаємося читати вдома. Хоча я розумію, що багато слів неправильно вимовляємо. Нехай би й на додаткових уроках уголос читали. Може, у нас так, тому що Аліна в школу прийшла пізніше, а на заняття ходять ті, хто тут від першого класу. Для них це більше – як гра. Проте я не розумію, як діти повинні вивчити досконаліше польську на рівні вільного володіння, коли вони лише пишуть під диктовку. Доведеться, напевно, знову повертатися до репетитора».
Інший досвід має Марина, яка опинилася у Варшаві в перші місяці повномасштабного вторгнення разом із сином. Зараз він теж третьокласник.
«Матвій ходить на додаткові уроки польської з першого класу. Йому було трохи простіше, бо перед цим він ще три місяці походив у садочок. Але ми ще вчили алфавіт перед школою й пробували читати. Я задоволена заняттями. Діти на них читають, вивчають прості теми типу сімʼя, зовнішність. Були екскурсії по школі, де обговорювали, якою вона є. Іноді вони малюють та підписують прості картинки, читають книжки з бібліотеки», – говорить жінка.
Додаткові заняття з польської мови проводить класна керівниця Матвія для всіх дітей-іноземців її класу. Тому під час цих уроків учні часом роблять домашні завдання або доопрацьовують матеріал, який хтось із них пропустив. Мати хлопця не планує звертатися до репетитора, бо не бачить потреби. Їй достатньо, що всі предмети проводять польською, додаткових уроків й спілкування Матвія з однолітками, а також секцій, як футбол чи кераміка.
Виклики для українських учнів та вчителів – коментар експертки в галузі міжкультурної освіти
Про виклики, з якими стикаються українські діти, школи й загалом польська освітня система у зв’язку з додатковими уроками польської мови «Наш вибір» запитав Уршулю Майхер-Лєґавєц, президентку краківського Фонду підтримки польської культури й мови ім. Миколая Рея / Fundacja Wspierania Kultury i Języka Polskiego im. Mikołaja Reja, експертку в галузі міжкультурної освіти, викладачку:
«Про виклики можна думати в різних категоріях. Досі є вчителі, котрі не до кінця розуміють, що дітям на уроках у школі потрібна дещо інша мова, ніж у щоденному спілкуванні. Педагоги дуже багато часу присвячують мові комунікації, якій завдяки спілкуванню з ровесниками діти швидко вчаться. Тим часом мало вивчають мову шкільного навчання. Наслідком цього часто стає знеохочення, бо учні не розуміють зв’язку між уроками польської та географії, фізики чи математики. Бачать, що на заняттях із польської мови роблять якісь банальні речі, а на уроках з інших предметів з’являється дуже складна мова. І це стосується абсолютно всіх іноземців. З дітьми з України існує той позитивний момент, що наші мови – подібні. Але, як часто повідомляють міжкультурні асистенти, в українських дітей помітно низьку мотивацію до навчання не лише мови, а й інших предметів. Звичайно, є діти, які, пропри обставини, дуже охоче ходять до польської школи, набувають знання з різних дисциплін, вчать польську, добре її опановують. І це завжди з ними залишиться як цінність. Однак багато дітей все ж не радить собі з мотивацією, що великою мірою залежить від почуття непевності. Усі три роки вони ніби постійно очікують повернення додому та не знають, чи будуть тут місяць, чи ще рік».
За спостереженнями експертки, у такій ситуації дуже допомагають міжкультурні асистентки. Наприклад, вони говорять про універсальну цінність знання іноземної мови, зокрема польської.
«Знання залишаться з дитиною назавжди, і ніхто не знає, коли це може знадобитися. Одна з асистенток мала дуже вдалу аргументацію, говорячи, що, коли учень повернеться до своєї країни, там потребуватимуть його розумним. Отже, ситуація не стосується тільки мови – ідеться і про кризу мотивації, і психологічний контекст», – підсумовує Уршуля Майхер-Лєґавєц.
Описуючи системні розв’язання, пов’язані з вивченням польської мови, експертка вказує, що в лютому 2022 року система освіти Польщі не була готова до прибуття такої великої кількості українських дітей, котрі мусили тікати від війни:
«У Польщі й раніше були діти-іноземці, зокрема українські. Але вони приїжджали сюди за своїм бажанням. Дуже часто це було планом родини, вона до цього готувалася, і частиною приготувань було відвідування курсів польської мови. І цим дітям, і тим, які приїхали уже пізніше, після вибуху повномасштабної війни, освітня система пропонує безплатні уроки польської мови, що було першою системною підтримкою. Спершу уроків було два на тиждень, потім – шість, зараз – чотири. Кількість годин призначали відповідно до потреб дітей. Тут проблемним було те, що це додаткові уроки. Дитина ходила до школи так, як інші діти, і потім ще шість годин мала вчитися польської мови. Таке розв’язання не було найкращим. Додаткова польська має бути замість уроків, адже скільки можна проводити часу в школі? Діти, звісно, були втомлені».
Із системних розв’язань Уршуля Майхер-Лєґавєц згадує теж підготовчі відділенняУ випадку, якщо дитина з України не знає польської мови, або володіє нею дуже погано, у школах створені спеціальні підготовчі відділення для українських учнів. Навчання у такому класі триває, як правило, один навчальний рік, але воно може бути скорочено або продовжено (але не більш як на ще один рік). , важливі з психологічного й адаптаційного погляду. Проте додає, що не є прихильницею такого рішення: «Маю сумніви, що всі вчителі до кінця розуміють, як вести підготовчі відділення. Водночас відділення, які були призначені тільки для українських дітей, ізолювали учнів. Діти втрачали можливості будувати знайомства з польськими однолітками. Зараз таких відділень стає щораз менше, і загалом – це добре за умови, якщо знаємо, як інтегрувати українських дітей до загального відділення», – пояснює свою думку експертка.
Важливим системним розв’язанням стало теж зміцнення посади міжкультурного асистента. Уршуля Майхер-Лєґавєц вважає це продуманим й дуже вдалим рішенням. Проте зауважує, що, як завжди, системні рішення мають гіршу та кращу реалізацію. Недоліком стало те, що у професії з’явилися випадкові особи, які погано виконують свою роботу, а це впливає на посаду асистента загалом.
«Однак часто асистентками стають мудрі й підготовлені до роботи в школі люди – вчительки, зокрема з України, – ділиться своїми спостереженнями експертка. – Я знаю дуже багатьох, хто з надзвичайною дипломатією, тактом, емпатією розмовляють із мамами учнів, які перебувають під величезним тиском. Пояснюють, що оплатити житло, прогодувати та вдягнути дитину – це дуже важливо. Але так само важливо бути з дітьми в постійному контакті. Учні також будують мотивацію, дивлячись на батьків. Бо від того, що говорять у сім’ї, залежить те, як дитина поводитиметься. Міжкультурні асистентки часто дуже позитивно впливають на батьків, а, отже, і на дитину. Ті ж особи взаємодіють із вчителями. Пояснюючи наслідки, певні відмінності, з вірою в дітей, щоденною підтримкою, вони допомагають вчителям краще працювати з українськими учнями. Серед вчителів також є багато хороших, емпатичних працівників. Вони вчаться, а, може, вже вміють залучати дітей-іноземців до польського суспільства. Помічають, що не можна вимагати однакових результатів, що треба оцінювати й учити в різний спосіб. Директори теж створюють атмосферу для співпраці – атмосферу залучення. Проте таких директорів, напевно, щораз менше. Я навіть сказала б, що не чую про них. Тобто маємо солідарність системи, щоб творити гарні умови для спільного життя. Мова може нам допомогти порозумітися, розмовляти одне з одним. Бо, відомо, що вона – ключ до порозуміння, а починається все в школі. І це має значення. Наприклад, дуже шкодую, що в школі немає курсу польської для батьків».
Анна Руссу
Автор фото Уршуля Майхер-Лєґавєц: Ян Ґрачинський