"Говоримо по-свойому", однак щораз менше - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

“Говоримо по-свойому”, однак щораз менше

0

Заїхавши на підляські села, розташовані поміж Гайнівкою, Більськом-Підляським та Сім’ятичами, почуємо різноманітні українські говірки. Вони живуть у побуті, хоча зараз розмовляють уже ними переважно старші люди, рідше діти й молодь.


Північне Підляшшя – це дерев’яна архітектура, багато церков, чиста природа та мова в її різних говіркових варіантах. Про свою рідну говірку місцеві кажуть, що це проста, своя, руська мова, що вони розмовляють «по-свойому», «по-нашому».

Уже із середини ХІХ ст. дослідники стверджували, що на території між річками Нарва й Буг населення користується українськими (за давнішою термінологією малоруськими, руськими) говірками, однак сільський народ ніколи не потребував якогось наукового називання своєї мови.

Коли всіх православних краю зарахували до білоруської національної меншини, до слова «руська» стали додавати «біло-». У такий спосіб з’явилося, на думку багатьох, більш «елегантне», «сучасне» окреслення – «білоруська мова». Тому й зараз більшість підляшан називає свою українську говірку білоруською, хоча усвідомлює, що вона немає нічого спільного з «дзекаючою» і «акаючою» білоруською літературною мовою. Однак, за логікою багатьох, якщо в літературній українській мові – «говорити», «робили», а підляшани скажуть «говориті», «робілі», то це буде… по-білоруськи! Таке переконання, зрештою, надалі консервують науковці, зв’язані з білоруським середовищем, які весь час пишуть про перехідні білорусько-українські говірки там, де їх немає.

Звичайно, під впливом освітньої діяльності українського середовища зростає свідомість, що говірки Північного Підляшшя – українські. Це видно, коли глянути на результати переписів населення. Наприклад, у 2002 році у ґміні Дубичі-Церковні 1,55% усіх жителів заявили про себе, що вони українці, але українську як рідну мову подали вже 9,21%. Тобто 7,66% статистичних білорусів (можливо, що й поляків) з ґміни, у якій відбувається найбільший український захід «На Івана, на Купала», знають, що розмовляють українською.

Дискусії про належність говірок до української чи білоруської мов, а також мовна свідомість – це одне. Друге, можливо, навіть важливіше, питання – зникнення підляських говірок, якими користуються найчастіше представники середнього й старшого поколінь.

Поступове витіснення діалекту пов’язане з багатьма чинниками. Це, з одного боку, природнє явище, коли розмовну мову витісняє «престижніша» літературна мова. У випадку білоруських діячів такою мовою стає літературна білоруська, хоча багато з них надалі розмовляє по-українськи. Однак у випадку переважної більшості підляшан – говірку витісняє польська мова.

Підляська мова почала зникати насамперед у містах і містечках та в мішаних католицько-православних селах (хоча варто підкреслити, що колись «по-свойому» розмовляли не лише православні, але й поляки-католики та євреї). Кількадесят років тому мовна полонізація почалася також у селах, у яких майже 100% жителів були україномовними. Це спричинено у великій мірі масовою міграцією молодих людей до міст. Ще до дітей, народжених у 1970– 1980 роках, батьки зверталися українською. До малюків, що з’явилися на світ пізніше, вже від колиски говорили по-польськи. Бо ж навіщо вчити своєї сільської мови, якщо вони виїдуть до міста? А там, коли розмовлятимуть «по-свойому», їх будуть стигматизувати – називати «руськими», «кацапами».

Ще й тепер можна почути багато розповідей про ситуації, коли дитина заговорила говіркою в місті, а хтось звернув увагу, що тут Польща, або висміяв. Батьки, які стидалися своєї мови, бо ж таке переконання їм накинуло польськомовне оточення, часто боялися таких неприємних ситуацій. Та щоб врятувати своїх дітей від болісного досвіду й забезпечити їм якнайкращий старт у польському суспільстві, вони починали говорити з ними по-польськи. Це поширене явище – сьогодні лише одиниці розмовляють з дітьми рідною мовою. Вживання говірки стає вже свого роду психологічною проблемою. «Для мене то так бридко, як дітя говорит по-нашому», – сказала колись жінка з фольклорного ансамблю, хоча підкреслювала, що «співає, коб молодиї не забилі наших пісень».

Деякі сміються, що нинішнє старше покоління, хоча ще розмовляє говіркою, ні за що не заговорить «по-свойому» ні до дитини, ні до собаки чи кота. Такий психологічний бар’єр. Буває, що коли сказати тим людям: «Ви говориете до моїх діті по-свойому, вони понімают», то вони вдають із себе глухих. З другого боку, зокрема, серед молодих, які ототожнюються з українським чи білоруським середовищем, зростає інтерес до своєї мови. Це видно в соціальних медіа, де щораз популярнішими стають такі сторінки, як «Howorymo po swojomu». Також набагато частіше проводяться проєкти, метою яких є переконати батьків, щоб говорили з дітьми своєю мовою, та молодих – щоб не стидалися й пробували.

У соціальних мережах щораз популярнішими стають меми з використанням українських говірок Підляшшя. Фото зі сторінки fb.com/howorymoposwojomu

У соціальних мережах щораз популярнішими стають меми з використанням українських говірок Підляшшя. Фото зі сторінки fb.com/howorymoposwojomu

У соціальних мережах щораз популярнішими стають меми з використанням українських говірок Підляшшя. Фото зі сторінки fb.com/howorymoposwojomu

Однією з дій, спрямованих на захист говірок, є реалізований Підляським науковим інститутом з 2021-го по 2023 рік проєкт «Промоція української мови і культури Підляшшя». У його рамках відбудеться перший Підляський літературний конкурс «Пішемо по-свойому», який має заохотити носіїв підляських говірок, щоб вони почали ними писати літературні твори. Чи вдасться врятувати підляську мову? Можливо, в деякій мірі – так. Однак це вже буде зовсім інше явище, ніж колись, коли інтелігенція розмовляла польською та широкі маси – «по-свойому». За кількадесят років говірку мабуть буде знати лише національно свідома інтелігенція, а простолюд мовно сполонізується.

Людмила ЛАБОВИЧ

Share.