Харків-Варшава — спільна театральна справа - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Харків-Варшава — спільна театральна справа

0

Театр-студія «Арабески» був заснований у 1993 році студентами театрального відділення Харківського інституту мистецтв. Це авангардна, незалежна структура, яка довший час не мала навіть свого власного приміщення. «Арабески» зарекомендували себе як щось нове, скандальне й таке, що може навіть шокувати. Глядачі після вистав із захопленням  кажуть: «Ми такого ще не бачили!». Це лабораторія-майданчик для професійного розвитку та експериментів, втілення мистецьких та соціальних проектів.

«Арабески» 20 років активно співпрацюють з польськими театральними колами. Із керівником та режисером театру-студії «Арабески» Світланою Олешко та актором театру, українським музикантом Михайлом-«Міськом» Барбарою я поспілкувався у Варшаві, де вони перебувають на стипендії «Gaude Polonia». Тут, кажуть, мають нагоду на власні очі досліджувати, як сучасний театр функціонує у Польщі.

«Одним із завдань нашого перебування в Польщі є спроба розробити шляхи довготривалої польсько-української театральної співпраці. Ми шукаємо проекти, які були би цікаві полякам і які б ми могли реалізовувати тут разом із польськими театральними колами», – твердять Світлана та Михайло.barbara3

«НВ»: Як починалася співпраця «Арабесок» із польськими театрами? Розкажіть про спільні проекти Вашого театру із театральним середовищем у Польщі.

М. Барбара: Співпраця театру «Арабески» із поляками починалася із нашого запрошення польського композитора Міколая Тшаски в Україну написати музику до вистави «Критичні дні». Пізніше була польсько-українсько-білоруська вистава із познанським театром «Biuro Podróży» під назвою «ЧОРНОБИЛЬ™»; в Україні польські режисери ставили виставу Станіслава-Іґнаци Віткевича (Віткаци) “Бляха Муха”, а потім вийшла книжка (шість п’єс Віткаци) «Вінт чи бридж – this is the question», яку я переклав українською мовою. Останній наш польсько-український проект: про ІІ Світову війну і непрості польсько-українські взаємини – це вистава «Декалог: локальна світова війна». Прем’єра цього українсько-польського проекту «Арабесок» та люблінського театру «InVitro» відбулася у 2012 році під час фестивалю «Konfontacje Teatralne». Вона складається із двох частин: української – «Декалог: локальна світова війна», режисером якої є Світлана Олешко, та польської – «Aporia 43/47» режисера Лукаша Вітт-Міхаловського.

С. Олешко: «Арабески» 15–16 жовтня ставитимуть «Декалог» у Варшаві. Директор Польського театру Анджей Северин запросив нас представити цю виставу полякам. Вона є однією із трьох в документальному триптиху, який ми створювали майже 9 років. Першою виставою був «ЧОРНОБИЛЬ™», другою – «Декалог», а третя була на тему Голодомору під назвою «Листи з Харкова». На мою думку, аби усвідомити те, що сьогодні відбувається в Україні, треба зрозуміти принаймні ці три українські катастрофи минулого століття. У Харкові виставу «Декалог» наш театр показував військовим, біженцям, волонтерам. Нині вона звучить цілком інакше – значно пронизливіше, це віддзеркалення тієї війни в контексті сучасної, яка триває на Сході. Усе це змінює акценти, включно із українським націоналізмом.

arabesky2

Розкажіть про своє знайомство із польським глядачем. Як взагалі театр сприймається у Польщі та Україні?

С. Олешко: У нас досить довга та багата історія взаємин із польським глядачем та польськими театрами. Більше двох десятиріч ми їздимо в різні міста Польщі, буваємо на фестивалях. Мені хочеться вірити, що це взаємна любов. Польський глядач має «більший багаж», бо частіше ходить до театру. Самого театру в Польщі взагалі більше, ніж в Україні. Відповідно завжди легше спілкуватися з глядачем, який краще підготовлений. Хоча ми часто чуємо і в Польщі, і в Україні реакцію від людей: «Ми такого не бачили». З одного боку – це приємно, а з іншого – є напруга, коли ти говориш театральною мовою, яка нова для глядача, це завжди створює додаткові емоції для акторів. Ми не є традиційним театром – коли приходить глядач з певними очікуваннями, отримує те, що хотів і задоволений вертається додому. Для нас це завжди певна специфіка.

Яка виглядає ситуація із театром в Україні? Маєте нагоду слідкувати за театральними процесами в Польщі? Але ж і спостерігаєте за тим, що відбувається у цій сфері в Україні?

М. Барбара: В Україні зараз спостерігаємо певний «бум» так званої драматургії: усі, хто пише і не пише (обоє сміються – авт.), почали писати серед іншого й п’єси.

С. Олешко: З’являються нові осередки. Це, в основному молоді люди, які раніше не були причетні до театру радянського зразка. Це прекрасно, оскільки в таких умовах зароджується український театр, який насправді був розстріляний в 1937 році… Адже після смерті Леся Курбаса це був не український, а радянський театр, який далі сидить на наших бюджетах, головах, у наших театральних приміщеннях. Приходить нове покоління, яке, сподіваюся, буде орієнтуватися на західноєвропейський, а також польський театр, а не на московський.

arabesky5

Як розвивати театральну культуру серед українців в Україні? Чого бракує у цьому сенсі?

С. Олешко: Треба переглянути історію українського театру – звідки він почався і як розвивався. На жаль, зараз цього ніхто не робить. Сподіваюся також, що з’являться молоді дослідники, які назвуть нам дати в історії українського театру. Він від польського відрізняється тим, що завжди був демократичним – у нас не було королів і королівських театрів у нас не будували. Потрібна ревізія українського театру. Сама українська театральна спільнота повинна переглянути минуле театру в Україні – звідки він узявся, куди ми хочемо рухатися далі. І, як не парадоксально, у цьому може допомогти нинішня війна.

Яким чином?

С. Олешко: Ми бачимо в Харкові, як місцеві мешканці реагують на останню революцію і на війну. Нарешті Харків починає бачити себе українським містом і говорити, що обличчя Харкова – це, скажімо, Жадан і «Арабески», а не Кернес і Добкін.

Крім «Арабесок», які інші експериментальні театри та проекти є в Харкові?

С. Олешко: Харків – це театральна столиця України. Так сталося історично, завдяки якраз альтернативним театрам. Вони завжди діяли не як репертуарні театри, а як цікаві та окремі центри зі своєю історією. За останні роки з’явилося близько 30 схожих театральних ініціатив. Це переважно молоді люди, які творять особливі середовища, живуть театром. Там з’являються нові тексти й актори люблять грати в них, вони мають свою публіку. Більшість з них виступає на сцені в Харківському будинку актора, куди нині важко купити квитки на вистави навіть заздалегідь.

barbara4

Окрім представлення «Декалогу» в жовтні, над якими проектами та виставами працюєте ще? Адже відвідування театрів в Польщі, спілкування із людьми театру тут дає вам якісь нові ідеї, натхнення.

С. Олешко: Сенсом мого перебування в Польщі є розробка довгострокових театральних проектів між Польщею та Україною. Хочеться посилити ці польські впливи, особливо на сході України, в Одесі, Дніпропетровську, Харкові. Плануємо багато проектів. Зокрема, один з них вже розпочався – Студія документальних і художніх фільмів у Варшаві (пол. Wytwórnia Filmów Dokumentalnych i Fabularnych) реалізує проект на перетині театру, кіно і телебачення. Він називається TEATROTEKA – це спектаклі в умовах кіностудії для сучасних польських драматургів і для режисерів-дебютантів, де досвідчені кінорежисери пропонують їм неординарні рішення. Зараз ми ведемо з ними переговори, щоб показати це і в Україні – «Перший національний» уже дав згоду на показ цього проекту у себе в ефірі. Було б дуже добре, якби в Україні побачили нову якість сучасного польського театру. Ми також ведемо переговори з театром TR у Варшаві, де зробили проект Teren TR. Під час конкурсу вони відібрали 5 молодих польських проектів, які є не конче театральними, долучаючи до них людей, які малюють комікси або знімають документальне кіно. Прем’єрні покази відбудуться в червні. Ми хочемо їх запросити до Харкова. Сподіваюся, що «Арабески» також будуть частими гостями в Польщі.

barbara2

Михайле, а ти займаєшся зараз музикою чи повністю занурився в театр?

М. Барбара: Зараз у мене знову певний поворот на межі театру з музикою. Я натрапив на польський текст під назвою «Monolog o rzeczach najważniejszych» драматурга Мажени Садохи. Ми хотіли б зробити із цього щось на кшталт суміші моновистави й музичної інтерпретації на тему актуальних тем – мистецтва й суспільства. Цей проект реалізовуватиметься разом із музикантом Юрком Єфремовим з гурту «Ойра», який робитиме музику до проекту. Ми спробуємо українізувати текст: сама автор висловила бажання дописати твір, аби в ньому було більше про Україну. Можливо, проект існуватиме в двох версіях – польській і україномовній. Ще я продовжую перекладати твори Віткевича, зокрема його книжку «Наркотики».

Чи можете сказати, що поляки почали цікавитися сходом України?

М. Барбара: Коли директор Польського театру у Варшаві Анджей Северин спершу приїхав до Харкова «інкогніто», для себе, він познайомився з нами, виявив бажання привезти до нас свою моновиставу «Szekspir Forever», яку він зіграв в «Арабесках». Це викликало великий інтерес серед місцевої публіки. Оскільки ми граємо на території старої фармацевтичної фабрики, ми мусили зачинити браму, бо людей було багато і йшли все нові. Він був неймовірно зворушений такою зацікавленістю. Після цього пан Анджей став нашим «агентом», який тепер запрошує нас до Польського театру. Зараз такий час, що особливо важливо, аби все більше людей мистецтва та культури з Польщі приїжджало на схід, зокрема й до Харкова.

С. Олешко: Трохи сумно, а трохи й смішно, що поляки насправді погано знають Україну, а особливо Харків. Коли ми говоримо про Харків полякам, то жартуємо, аби більше зацікавити їх: «Харків – це 2 мільйони населення, 38 університетів і 3 лінії метро». Принаймні Варшаві це вже щось говорить (сміється – авт.).

arabesky4

Як ви ставитесь до того, що з України до Польщі виїжджає так багато людей, зокрема молоді – творчої, активної, яка може зараз більше потрібна вдома?

С. Олешко: Я думаю, що це нормальні процеси. Польща теж це переживала. Нещодавно ми ходили на прем’єру Славоміра Мрожека «Іммігранти» («Emmigranci»). Після вистави ми подумали, що сьогодні не йдеться про імміграцію, ми називаємо цих людей вже не емігрантами, а «експатами». Світ настільки динамічний та глобалізований, що якщо ти не хочеш втратити контакт – ти його не втратиш. Але так чи інакше, це отримання досвіду, який вони повертатимуть назад у тому чи іншому вигляді, творитимуть культурну дипломатію тут. Доброго в цьому значно більше, ніж поганого. Ці молоді люди все одно повернуться і привезуть досвід, фах, знання іноземних мов, певні реалії. У поляків є театральні педагоги – люди, які працюють з молоддю.

В Україні ми втратили декілька поколінь глядачів, які не мають звички ходити в театр. Я бачу десь третину глядачів в українських театрах, які не вміють себе поводити. Вони говорять по телефону, виходять в туалет під час вистави. Нещодавно ми ходили на виставу, в якій грали діти біженців – грузини, чеченці, киргизи та дівчина з України. Вони всі говорили про те, що вони не втрачають зв’язок зі своїми країнами. У той чи інший спосіб вони слідкують і знають, яка ситуацію у них у країнах. Усі вони в один голос казали, що хотіли би повернутись (після здобуття освіти), але в свою країну, яка би жила так, як Польща.

Розмовляв Тарас АНДРУХОВИЧ

Share.