Нещодавно у видавництві Kolegium Europy Wschodniej вийшов друком польський переклад книжки українського письменника – представника покоління Розстріляного відродження Майка ЙогансенаМайк Йогансен – поет, прозаїк, мандрівник і зачинатель жанру українського художнього репортажу, кіно- і театральний сценарист. Один з інтелектуальних лідерів культурного відродження в Україні 1920-1930-х років. Представник покоління «Розстріляного відродження». Народився у Харкові у родині балтійського німця та українки. Свої перші вірші писав німецькою мовою, проте з 1918 року, завдяки подіям Української революції, почав писати українською. Один із засновників літературного товариства Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Його перший роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» був виданий в 1925 році та став першим українським бестселером, адже протягом року загальний наклад книжок склав 100 тисяч примірників. «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» – це другий роман українського письменника. Вперше твір опублікували як дві окремі повісті у 1929 році, а у 1932 році додали третю частину. У 1937 році Йогансен був заарештований радянською владою та звинувачений в антирадянській діяльності. Розстріляний 27 жовтня 1937 року. «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Книжку називають найкращим зразком авангардного роману і вона входить до переліку 100 найкращих українських літературних творів за версією Українського ПЕН-клубу. «Подорож ученого доктора Леонардо…» – іронічний, пародійний роман, у якому важливим є не лише зміст, а й фома. У книзі можна віднайти багато гри слів, алюзій на інші літературні твори, а також типових персонажів та прийоми з різних літературних жанрів. Презентація польськомовного видання відбулася в Українському домі у Варшаві.
Про постать Майка Йогансена, Харків, у якому він творив, та про те, чому книжка може бути цікавою читачам навіть без знання історичного контексту – у розмові із перекладачем книжки Мацеєм Пьотровським та харківською режисеркою та філологинею Світланою Олешко.
Мацею, після того, як ти переклав з української Василя Барку і Грицька Чубая, ти вирішив взятися за Майка Йогансена. Чому твій вибір зупинився на ньому? Йогансен не класик літератури, у нього не було часу стати відомим.
Мацей Пьотровський: Я вибрав цей роман, бо це унікальна література. Байдуже, чи походить вона з доби Розстріляного відродження чи іншої доби, чи це творчість покоління, позначеного трагічними історичними подіями, чи ні. Незалежно від того, чи розповідає про людину, яка прожила щасливе і спокійне життя, чи навпаки – ця книга просто фантастична.
Незалежно від біографії чи епохи, варто було витратити час на написання цієї книги польською мовою, тобто на її переклад. Це був надзвичайно прекрасний досвід.
Я сам люблю читати фрагменти польською і сміятися, тож сподіваюся, що вдалося донести це до читачів так, щоб і вони відчули цю радість. Я хотів, щоб ті, хто читатимуть цю книжку, спочатку розважилися, а потім почали шукати приховані літературні ключі та глибші сюжетні теми. Це не просто гумор – це ще й дуже глибоке осмислення серйозних проблем, важливих для світової літератури. Я сподіваюся, що вчені, дослідники та популяризатори літератури також знайдуть час, щоб поміркувати над цим твором та написати про нього.
Чи можна читати Йогансена без ґрунтовного знання історичного контексту?
Мацей Пьотровський: Абсолютно! У цій книзі немає жодної виноски. Читач зрозуміє зміст без додаткових пояснень, йому просто необхідно відчути тему. Післямови немає, тому що книга говорить за себе своїм змістом і не потребує додаткових пояснень чи перекладів: читач має просто пережити й зрозуміти. Редакція доклала максимум зусиль, щоб текст зачепив читача без необхідності описувати контекст. На мій погляд, роман Йогансена має таку силу впливу, що може привабити читача, навіть якщо він родом з Іспанії чи В’єтнаму і не знає історії 1920-1930-х років. З одного боку, він показує красу природи, птахів, степу та річки, спонукає до подорожей. З іншого – роман є винятковим кроком уперед у світі літературних засад, будучи романом про літературу, що випереджує свій час.
У своєму романі Йогансен дуже поетично описує краєвиди річки Сіверський Донець, яка тече околицями Харкова. Чи для вас, як для харків’янки, Йогансен був важливою постаттю?
Світлана Олешко: За моїх часів Йогансена не було у шкільній програмі. Взагалі, коли я ходила до школи у Харкові – місті, де жили два мільйони людей, – існували лише дві українські школи. Я вчилася у тому ж університеті, що і Йогансен у Харкові. Як, до речі, і Юзеф ПілсудськийЮзеф Пілсудський (1867-1935) – польський політичний, військовий і державний діяч, перший голова відродженої польської держави. Навчався на медичному факультеті Харківського університету, сьогодні – Харківський національний університет імені Василя Назаровича Каразіна.. Я обрала напрямок російської філології, бо у той час було 100 місць для вступу на російську філологію і лише 25 – на українську.
З творчістю Йогансена вдалося познайомитися лише в університеті. Це був період, коли я заснувала свій театр, була студенткою і шукала українські книжки в Музеї літератури в Харкові. Я потрапила до музею у той час, коли там готувалася виставка до сотої річниці від дня народження українського класика доби Розстріляного відродження Миколи Хвильового. У журналі «Літературний ярмарок» я побачила фрагмент «Подорожі вченого доктора Леонарда…».
Згодом я написала про цей журнал кандидатську дисертацію, але від заснування власного театру я професійно займаюся режисурою, а не філологією. Попри це, Йогансен залишається моєю літературною любов’ю. Я дуже ціную цей текст і постать автора, а також його почуття гумору. Я часто використовую цитати з нього, наприклад: «Жаліти мене не треба. Я не з таких, кого жаліють. Я курю».
Пані Світлано, чи щось можете розповісти нам про Харків Йогансена, який тоді був столицею радянської України, і де мешкали такі літератори як він?
Світлана Олешко: Варто зазначити, що перенесення совєтами столиці з Києва до Харкова було антиукраїнським актом. На той час місто було погано підготовлене до цього завдання і у ньому навіть не вистачало відповідних будівель. Коли до нової столиці переїхали численні представники світу культури та мистецтва, не вистачало квартир і навіть приміщень для адміністрації. З цієї причини Харків у той період почав значно розбудовуватися. Тоді, зокрема, постав будинок «Слово», призначений для проживання письменників і діячів культури. Він, однак, має трагічну історію, пов’язану з долею його мешканців.
Зараз я живу між будинком «Слово» і цвинтарем, де похований класик того часу Микола Хвильовий. Спорудженням будинку «Слово» керував особисто Сталін. На ті часи це були відносно комфортні квартири. Сталін деякий час дозволяв письменникам насолоджуватися цим комфортом, але, на жаль, багато з них незабаром були засуджені до смертної кари. Серед них – Йогансен.
Чи про Йогансена пам’ятають у Харкові? Чи існує, наприклад, вулиця названа на його честь?
Світлана Олешко: Я дуже сподіваюся, що скоро з’явиться. Вже протягом деякого часу у Харкові, як і в усій країні, триває інтенсивний процес декомунізації та дерусифікації, внаслідок яких змінили назви тисячі вулиць. Наприклад, вулиця, яка веде від згаданого будинку «Слово» до цвинтаря, де похований Хвильовий, носить зараз його ім’я (Хвильового). Раніше вона називалася на честь російського поета Володимира Маяковського. Я переконана, у майбутньому зʼявиться також вулиця і на честь Йогансена, адже він є справжнім харківським автором.
Мацею, розкажи нам трохи про незвичайну структуру книги. Сам Йогансен стверджує, що «писав хороші вірші й погану прозу до 1928 року. В 1928 році отямивсь й почав писати хорошою прозою».
Мацей Піотровський: Йогансен лише прикидається, що героями його роману є іспанський тираноборець дон Хозе Перейра, його друг, рудий ірландський сетер Родольфо, чи Леонардо, лікар і вчений-натураліст із околиць Болоньї, і красуня Альчеста, дама його серця. Насправді головний герой його книги – Сіверський Донець, тобто річка. Вулиця вулицею, але, на мою думку, відрізок від хутора Коропове до міста Гейвка варто назвати річкою на честь Майка Йогансена, бо без нього ця прекрасна річка не набула б такого колориту. Хотілося б зібрати рюкзак і проплисти по Дінцю в цьому районі. Так почалася моя перекладацька пригода. З подорожі на байдарках, щоправда, не по річці Донець, а по річці Вєпш біля Вірковіце на Люблінщині.
Треба було спочатку приплисти, щоб зрозуміти, про що ж саме йдеться. Йогансен спочатку показує читачеві весь сюжет – абсурдний, безглуздий, бо там все змінюється так, як це потрібно автору в цей момент, щоб показати різні фрагменти Дінця. Сюжет розгортається так, щоб перенести читачів у конкретні місця. Йогансен чітко стверджує, що головним героєм має бути природа, що це має бути нібито книга пейзажів.
Автор каже читачеві: «Добре, добре, я досі жартував, тепер кажу тобі чисту правду: справжній герой – природа». Однак, таким чином він заплутує нас вдруге, але вже, не зізнаючись у цьому. Бо насправді героєм є література, а Йогансен вказує, як її деконструює, вплітаючи засади лицарської літератури з одного боку, і наслідуючи засади літератури пролетарської – з іншого, і потім переходячи до засад народницької літератури XIX століття. Він хоче нам розповісти про те, як сконструйована література, як вона формує правила та героїв, і він хоче показати нам різноманітність можливостей, які має література.
Я хочу теж зазначити, що поетичні фрагменти у книзі Йогансена переклав Адам Поморський – велика зірка польського перекладу. На мою думку, поезія Йогансена є дуже цікавою.
Пані Світлано, чи ви маєте намір зробити адаптацію Йогансена в Польському театрі, де зараз працюєте? Чи ця історія може відкрити щось для польського глядача?
Світлана Олешко: Майк Йогансен є натхненням для вистави під назвою «Харків, Харків», над якою ми зараз працюємо в Польському театрі. Прем’єра запланована на березень. Йогансен писав як для кіно, так і для театру. Коли за часів Йогансена до Харкова приїхав найкращий український авангардний театр Леся Курбаса, глядач не був готовий до такого типу вистав. Курбас зрозумів, що потрібно залучити глядача, тому доручив одним із найкращих українських письменників Майку Йогансену та Остапу Вишні написати один із перших джазових мюзиклів під назвою «Алло на хвилі 477». Перше українське радіо з’явилося саме у Харкові, створивши Харківську хвилю. Завдяки цьому Курбас здобув визнання глядачів. На жаль, ці тексти не збереглися, збереглися лише ноти.
Перед повномасштабною війною режисерка з українським корінням із Нью-Йорка Вірляна Ткач спробувала реконструювати цей спектакль, замінивши втрачений текст Йогансена, текстом відомого українського письменника, також пов’язаного з Харковом, Сергія Жадана. Мене запросили бути продюсеркою. Ми вже провели кастинг і відібрали акторів і музикантів. Через війну виставу зараз можна побачити лише в Нью-Йорку, в театрі La MaMa. Незабаром вона також буде доступна для громадськості у Варшаві. Це буде вистава про Харків, про театр «Березіль», про ті часи та атмосферу. Текст Жадана для цієї вистави був написаний у формі римованого вірша та перекладений польською мовою Адамом Поморським.
В одному з фрагментів книги є речення про те, що українці не розуміють краси. Розповісте, про що там йшлося і що автор мав на увазі?
Мацей Пйотровський: Це цікавий фрагмент – діалог між студентом Орестом і красунею Альчестою, в якому представлено соціалістичний погляд на український народ. Це насправді надзвичайно цікаво, адже тут в унікальний спосіб автор розвінчує стереотипи про село, водночас дає їм пояснення. Тут Йогансен пояснює, чому і де українці шукають красу, і що їм необхідно, щоб мирно її знайти. У тексті автор висміює росіян, ставлячись до них дуже негативно. Було видно, що він хотів устромити в них шпильку.
Але все це можна виправдати без хорошого знання контексту 1920-х років. Це історія про універсальні проблеми. Наприкінці Йогансен проливає світло на сюжет, де він трохи видає себе. У фіналі доктор Леонардо зливається в любовних обіймах з прекрасною Альчестою. Тоді красуня Альчеста приєднується до Дона Хозе Перейро в таких обіймах, а потім і до студента Ореста. Наприкінці історія перетворюється на якийсь міф, казку, і я вважаю, що тут Йогансен більше не наслідує ніяких засад. Він розповідає історію чарівної ночі, під час якої відбуваються різноманітні дива. Він у своєму стилі говорить про загальнолюдські проблеми.
Пані Світлано, що вам найбільше сподобалося у книжці Йогансена. Що б ви розповіли про неї польським друзям, якби захотіли порадити його творчість?
Світлана Олегшко: Я дуже люблю український авангард, зокрема харківський.
Йогансен був високим, дуже красивим чоловіком. Він був справжнім оптимістом, який любив спорт. Грав у різноманітні ігри. У цій книжці справжнім героєм є не так природа, як мова, література і мистецтво. Він вміє залучити читача в цю гру. Йогансен використовує дуже багату мову, чи не найбагатшу серед усіх українських письменників. Крім того, він був поліглотом, інтелектуалом і насамперед українцем за бажанням. Він міг писати і російською, і німецькою, але вибрав українську.
Мацею, що для тебе було найбільш захопливим у біографії Йогансена?
Мацей Піотровський: Напевно, цей віталізм як у творчості Йогансена, так і в його біографії. Той факт, що він любив кататися на байдарках і був футболістом, свідчить про його інтерес до життя. У нього було дуже бурхливе особисте життя, що закінчилося розлученням з дружиною, яка «закрутила» з іншим представником літературного середовища. Це змусило Йогансена розчаруватися у жінках і ствердити, що він буде ставиться до них лише як до об’єктів. Є анекдот Юрія Смолича, за яким Йогансен зустрічався одразу з трьома жінками, на ім’я Віра. Всі вони виїхали з міста, а одна надіслала телеграму, в якій повідомляла, що це кінець їхніх стосунків. І Йогансен не знав, яка саме це була Віра. Йогансен був хуліганом у житті, але водночас захопливою літературною фігурою.
Йогансен писав також пригодницьку літературу під псевдонімом, але, здається, найбільше задоволення знаходив у поезії. Література, може, окрім цієї книги, була для нього джерелом доходу. Проте в його голові було надто багато думок, щоб викласти все це на папері. Йому потрібно було заспокоїтися, і він використовував незвичайний творчий метод. Коли йому наступного дня треба було здати текст для редакції, він випивав пива (хоча загалом не дуже любив алкоголь), сідав за друкарську машинку і писав сонно всю ніч. Вранці він здавав готову роботу в газету.
Найсумніше у всій біографії те, що хоч Йогансен не був противником режиму і не виходив на барикади з транспарантами, його все одно розстріляли в 1937 році. Його література, на перший погляд, здавалася невинною, але на другий – дуже радикальною, вона руйнувала літературні умовності часів примусового соціалістичного реалізму.
Це все свідчить про те, що незалежно від того, ким був творець – чи це був Микола Хвильовий, який відкривав і закривав усі політичні дискусії, чи Йогансен, який хотів просто зосереджуватися лише на літературі, – для українського творця не було місця: ні для написання гумористичної, ні для написання ангажованої літератури.
Розмовляла Олександра Іванюк