Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Євген Клімакін – український журналіст, який вже кільканадцять років живе і працює у Польщі, заступник головного редактора видання «Нова Польща». Співпрацював із низкою українських та польських видань, зокрема, TVP, 1+1, Польське радіо, culture.pl. Від початку повномасштабної війни журналістську роботу Євген Клімакін став поєднувати з громадською діяльністю та волонтерством. Зараз він є одним із найбільш помітних українських активістів у Варшаві – співорганізатор протестних мітингів, акцій подяки та збору коштів для потреб українців. У жовтні Євген зізнався у тому, що йому діагностували депресію і він став одним з амбасадорів соціальної кампанії «Обличчя депресії. Я не суджу. Я приймаю». Про те, як він наважився долучитися до цього проєкту, а також про організацію багатотисячного Маршу подяки та про свіжий книжковий проект «Війна 2022» Євген Клімакін розповів «Нашому вибору».
Розкажи, будь ласка, звідки ти і як опинився у Польщі?
Я родом з Житомирщини, з міста Бердичів. Коли мені виповнилось 18 років, я переїхав до столиці, де працював журналістом. В 2009 році я вирішив, що хочу щось поміняти в житті. Маючи польське походження, я з дитинства вивчав польську мову і їздив у Польщу на екскурсії й канікули. У певний момент життя, коли відбулося кілька важливих змін у професійній й особистій сферах, мені захотілось спробувати пожити в Польщі, адже час змін – це найкращий момент, щоб почати щось нове. У вересні 2009 року я приїхав у Варшаву, а 1 жовтня я вже працював на Польському радіо. Я себе тут відразу відчув як удома.
На якому етапі життя в Польщі тебе застала повномасштабна війна?
В мене 24 лютого настільки стерло деякі життєві епізоди, що я навіть не можу згадати, як почувався і що відбувалося до того. Точно була тривога через те, що ми всі бачили по телебаченню шалені виступи росіян. Тоді багатьом це здавалося залякуванням. У мене були побоювання передусім за батьків в Україні й друзів, а також за тих, хто був у ЗСУ.
На момент початку повномасштабного вторгнення я працював і працюю заступником головного редактора в Центрі Мєрошевського, який є видавцем порталу й часопису «Нова Польща». Ми головно писали про польсько-українські взаємини, про Польщу, натомість в суто українські теми не влазили, але 24 лютого змінило наш формат і оптику. Ми почали писати також про Україну й російсько-українську війну, усвідомивши, що наша попередня формула – писання лише про Польщу й польсько-українські відносини – це дуже мало. Коли людей вбивають, коли мають місце катування, ґвалтування, коли вбивають і депортують дітей, нищать міста – не на часі писати лише про польські страви чи про прекрасну музику Шопена, Пандерецького й Лютославського. Не вдавати ж нам, що навколо нічого не відбувається.
А коли ти почав займатися громадським активізмом?
24 лютого. Попри те, що нас, журналістів, навчали, що журналіст має бути лише спостерігачем, що він має описувати те, що побачив, розповідати про процеси, брати інтерв’ю з людьми, які безпосередньо беруть участь у війні, – після 24 лютого я зрозумів, що я не можу тільки про це писати. Я усвідомив для себе, що наша журналістська етика класна, коли не вбивають твоїх близьких, не ґвалтують жінок в твоїй країні і що вона абсолютно не діє, коли відбувається геноцид. Я просто не зміг лише описувати ці страшні процеси. Можливо, комусь це вдається, але точно не мені. Це моє право – кричати, що я думаю під посольством росії про їхнього президента, владу й так далі. Я маю право їхати на польсько-білоруський кордон і блокувати російські фури, які під час війни везуть з Італії мартіні й салямі на територію російської федерації.
Багато людей після 24 лютого, навпаки, застигли в заціпенінні й пригніченні. А в тобі прокинувся громадський активіст.
Це щось, чим я ніколи в житті не займався і мрію про ті часи, коли не буду ходити на жодні акції протесту й кричати в мікрофон «путін-ху…ло». Я не хочу бути активістом, правда.
Розкажи, як тобі вдалося реалізувати таку велику подію як Марш подяки полякам за те, що відкрили свої серця й двері для українських біженців?
Ідея ж дуже проста. Вона з’явилась, коли я побачив, який рівень підтримки був і є з польського боку, що тут вже мільйон наших біженців (передусім біженок з дітьми) і як багато моїх знайомих поляків кидало все і їхало на українсько-польський кордон. З одного боку, ти відчуваєш біль, фрустрацію, агресію, лють, дивлячись на те, що росіяни роблять з твоєю країною, а з іншого боку у той же момент відчуваєш величезну вдячність до поляків, які допомагають твоїм землякам. Тому я подумав, що треба якось їм подякувати, зробивши якусь подію, щоб це було помітно. Так і з’явився задум Маршу подяки і концерту.
Коли я це придумав, то усвідомив також, що ми всі різні і є люди, яким важко підійти до незнайомих людей і подякувати їм. А якщо робити це разом, буде набагато простіше. Тож ми заохочували, щоб люди брали з собою квіти і перехожим полякам давали квітку, дякували і йшли далі. Такий формат уможливив українцям зробити щось більше, ніж подякувати полякам на персональному рівні. Це було більш помітно й поляки дійсно побачили, що ми вдячні. Це також дозволило українцям якось більше відкритися й вийти назустріч полякам.
Сам би я нічого, звісно, не зробив. Коли я поділився своєю ідеєю з Наталкою Панченко, лідеркою Громадської ініціативи «Євромайдан-Варшава», вона одразу ж її підтримала. Ідею з даруванням перехожим квітів запропонувала одна з наших біженок. Ми вирішили спочатку йти центром Варшави, а потім зробити концерт подяки, куди ми запросили українських виконавців (Марічку Бурмаку, Tvorchi) й польський колектив «Poparzeni kawą trzy».
Коли я побачив реакцію поляків, їхні сльози й розчулення – оскільки ми йшли попереду цієї ходи – то й сам заплакав. Начебто нічого такого не відбувається: до тебе просто підходять, дають квітку, не кажучи якихось високопарних слів, жодного пафосу, але ті, хто дають квітку – плачуть й ті, хто приймають – плачуть. З людей виходила добра енергія, яка породжувала синергію добра. Це була історія якогось очищення чи дуже сильного спільного переживання. Ти звертаєшся з добром і відкритістю і з іншого боку теж бачиш це добро. Це було щось неймовірне. Коли я це придумав, то навіть не міг уявити, що щось таке відбудеться. Тоді я переконався, що це дійсно було потрібно.
Дійшовши до Замкової площі, зі сцени я побачив, що зібралися тисячі учасників Маршу. До нас навіть підійшов поліцейський і сказав: «Непогано, у нас такого тут давно вже не було. Тут більше 20 тисяч людей».
Також я дуже радію через те, що ця ідея об’єднала багатьох українців у Варшаві, бо долучилися також Голова правління Фонду «Наш Вибір» Мирослава Керик і Голова Об’єднання українців у Польщі Мирослав Скірка. Дуже допомогло Посольство України в Польщі. Отже, вийшла дуже консолідуюча історія про те, як різні українські організації діяли разом і поляки побачили нашу єдність і нашу вдячність.
Взагалі я вірю в одну річ, яка справджується у моєму житті: якщо є правильна і потрібна ідея, то вона сама знайде людей і можливості себе реалізувати. В цій історії я був просто людиною, в чиїй голові ця ідея з’явилась – сказати один одному «дякую». І ідея вже сама тягнула нас усіх, адже вона відгукувалась у серцях багатьох людей. Відповідно, коли я звертався по допомогу до посольства чи взагалі будь-кого, ніхто не відмовляв.
Підозрюю, що організація цього маршу попри все коштувала тобі багато енергії. Чи саме після цього ти почав впадати у депресію?
По-перше, після 24 лютого я майже не спав протягом двох місяців. Я взагалі не знав, що адреналін інколи дозволяє функціонувати ось на таких високих обертах. Я був переповнений енергією і взагалі не відчував втоми. А коли пізніше вже почав спати, то спав лише по декілька годин – 2,3,4, а коли прокидався – у мене були сили. Тобто організм в екстремальній ситуації видавав свій максимум. І фізично я себе добре почував. На душі було жахливо, але фізично я був як енерджайзер. Терапевти кажуть, що ти витискаєш організм, а потім там вже нічого не лишається. І я після життя на дуже високих обертах потім дійсно це відчув. Що я вже той лимон, з якого все витиснули. І його можна вже тільки взяти й викинути.
Чи це був твій перший досвід депресії?
Так, ніколи раніше у мене такого не було. Мені 42 роки і я ніколи до цього моменту чогось такого не відчував. Йдеться не лише про мою громадську активність. Після 24 лютого я більше ніж півроку жив без жодного вихідного. До мене весь час звертались знайомі, друзі, яким не було де переночувати, які терміново потребували допомоги. Писали військові, земляки, знайомі знайомих. Бувало таке, що повертався ввечері додому і розумів, що мені просто немає де спати. Дзвонив до друзів, просив мене прийняти на ніч.
Мене також мучило почуття провини, яке мабуть є в усіх нас: у тих, хто виїхав – перед тими, хто лишився, у тих, хто лишився – перед тими, хто на передовій, ті, хто на передовій – перед тими, хто загинув. Ось ми зараз з тобою сидимо в кав’ярні, а в перші місяці війни я не міг собі дозволити сидіти в кав’ярні. Яке я маю право пити каву, коли в підвалах у Маріуполі сидять люди? Коли у цю хвилину російські солдати десь ґвалтують українську жінку. Коли вивозять сотні дітей через кордон?
В моєму випадку це почуття провини було серйозним мотором, щоб щось робити й не зупинятися. Яке я маю право відпочивати, спати, радіти, коли в Україні всі страждають? І найбільше почуття провини за те, що я живий. У мене вже декількох друзів росіяни вбили. Через росіян у мене тато помер, а я живий. З одного боку, це дуже алогічно, адже зрозуміло, що горнятко кави не має зв’язку з тим, що хтось сидить у підвалі. Вона не погіршить стан цієї людини, але ти так відчуваєш і нічого не можеш із цим вдіяти.
Після 24 лютого дуже багато всього відбулося: всі ці протести, місяці без сну, блокади кордонів, де нас залякували, де нам погрожували, де нам пропонували мільйони за те, щоб ми це припинили, де мене у власному будинку у під’їзді залякував російський чекіст. Потім інфаркт батька після початку війни і його смерть. Останній тиждень життя мого батька збігся у часі з останнім тижнем збору коштів на байрактар, тож я одночасно допомагав Славоміру Сєраковському збирати гроші. У практиці це виглядало так, що я сидів із татом в реанімації, а знизу чекало таксі, бо треба було їхати на польські телеканали і розповідати про те, що збір коштів закінчується і українці дуже вдячні полякам. У цей час у мене помирав батько і я це розумів. І в моєму випадку це все спрацювало таким чином, що я не відчував втоми всі ті місяці, а навпаки відчував величезну внутрішню силу, щоб щось робити. А потім мій організм сказав стоп.
Коли потім лікар мене питав про те, як я оцінюю свій стан, то я сказав, що нормально, що могло бути гірше, зважаючи на все, що зі мною відбувалося протягом останнього року. Тільки у мене все болить. Це був мій симптом депресії. В мене ця депресія пройшла через психосоматичні болі. Наприклад, протягом місяця у мене постійно болів живіт. Найчастіше це супроводжувалося болем м’язів, суглобів, голови. Інколи мені здавалось, що в мене боліло все. Я приймав знеболювальні, ходив до лікарів, мені робили десятки аналізів, але нічого не знаходили. І ти просто не розумієш, що з тобою відбувається, а цей біль тебе не полишає.
Коли лікар почав ставити мені конкретні питання: наприклад, як ви оцінюєте своє бажання піти з друзями на прогулянку від 1 до 10 чи оцініть свою радість з приводу якихось речей, які вас радували ще рік тому. Я намагався дуже чесно на все відповідати і з’ясувалося, що я – двієчник. Що в мене все насправді не добре. Тоді лікар сказав, що у мене класична «депресія з посмішкою на обличчі». Коли ти живеш, виконуєш різні завдання, ставиш цілі і йдеш до них. І хоч тобі це вдається, насправді тобі дуже погано. Лікар сказав, що такі люди дуже часто закінчують життя самогубством.
Слава богу, що я взагалі пішов до лікаря. Це друзі мене змусили.
Я б ніколи не подумала, що у тебе може бути депресія.
Власне всі, хто мене знає чи зі мною працює, сказали, що вони б ніколи не подумали, що у мене депресія. Я сам би ніколи не подумав, що це називається депресія. У кожного вона має свої прояви. Є люди, які не можуть встати з ліжка, а є люди, які весь час щось роблять, але потім їм стає так некомфортно в своєму тілі і в своєму житті, що вони просто не можуть витримати. І хтось з вікна вискакує, хтось під машину кидається. Багато хто в депресії саме так закінчує своє життя, відчувши, що обставини стали сильнішими від них самих.
Розкажи про свою участь в акції «Обличчя депресії».
До мене звернувся польський фонд, який називається «Обличчя депресії» / Twarze Depresji з проханням, щоб я поширив інформацію про те, що вони запустили програму психологічної і психіатричної допомоги для українців – як тих, хто в Україні, так і тих, хто в Польщі.
Коли я поспілкувався з керівницею цього фонду, то зробив допис у соцмережах, після якого до них звернулося дуже багато людей. При чому, коли я розповсюджував інформацію про цю допомогу, то ще не знав, що у мене також депресія. А потім, коли мій фізичний стан дуже погіршився, я якось згадав про це у розмові з керівницею фонду і вона запропонувала мені взяти участь в цій акції. Зазвичай вони вибирають лише поляків, але цього разу хотіли, щоб був також українець, адже і кампанія скерована до українців, зокрема, до українців у Польщі, яких зараз дуже багато.
Погодився я з великою легкістю, адже це – потрібна річ. Потрібно було вислати своє фото, яке мало висіти на біг-бордах, у лікарнях і школах. Коли ж я усвідомив, що моє обличчя буде десь з’являтися у зв’язку з цією акцією, то вирішив, що треба якось про це написати. І я аж три дні намагався написати пост про те, що в мене депресія. Якщо чесно, то мені було соромно зізнатися. І коли, на третій день я зрозумів, що у мене не виходить написати це повідомлення не тому, що я не вмію написати, а тому, що мені соромно і мій сором заважає мені зізнатися в тому, що я хворий. Тоді я запитав у себе: за що тобі соромно? Ти ж нікого не вбив, нікого не образив, нічого поганого не зробив. Чого соромитись? А раніше я ще думав про себе, що можу говорити на різні теми, що в мене немає якихось тематичних табу. Коли я зрозумів, який це виклик для мене, то подумав про те, який це має бути виклик для всіх, хто з цим живе. І як важко в цьому зізнатися. Зізнатися, що в якійсь ситуації ти слабкий.
У нас же ще таке виховання, що хлопчик має бути сильний, не має права на слабкість, має завжди вирішувати всі проблеми, не має права сказати, що в нього немає сил на щось, що з чимось він не може впоратися. Наприклад, знайомому також діагностували депресію, після чого приїхали його батьки і сказали: візьми себе в руки, покажи, що ти сильний, у тебе все вийде, не треба приймати жодних ліків, ти ж чоловік. Це результат нашої неосвіченості. Людині, яка поламала ногу, не скажуть взяти себе в руки, а одразу повезуть в лікарню.
Ще одна важлива річ – занадто легке ставлення до слова «депресія», яке абсолютно знецінене. Люди не розуміють, що це хвороба і називають депресією стан, коли в тебе поганий настрій, коли хтось щось пригадав і собі сплакнув. Тобто, з одного боку неосвіченість, а з іншого легковажне й інколи зверхнє ставлення до депресії – на кшталт, ти що хворий на голову, що ти до лікаря звернувся?
Ось цей комплекс нав’язаних суспільством речей спричиняє те, що тобі потім соромно у цьому зізнатись. Бо якщо я напишу, що у мене депресія, то це означатиме, що я слабак, шизонутий, не можу впоратися зі своїми проблемами і так далі.
Що ти відчув, коли таки написав цей пост?
Я відчув полегшення. В той момент я перестав цього соромитися. Треба розуміти, що після повномасштабного вторгнення, у нас десятки мільйонів травмованих людей і після закінчення війни психотерапія буде однією з найбільш затребуваних професій, коли нам треба буде якось себе лікувати й відбудовувати. Не лише міста, а й людей. Багато хто з нас внутрішньо на вигляд такі ж як Маріуполь.
Вже кілька місяців минуло від початку кампанії, а я й досі отримую сигнали, що я правильно зробив. До нас звернулося стільки людей, які не наважувалися піти до лікаря і яким я висилаю лінки безкоштовної психологічної консультації. Багато людей каже, що мій пост показав їм стежинку, завдяки чому вони змогли побачити проблему.
Нещодавно, 11 листопада, коли поляки відзначали Свято незалежності, а українці саме звільнили Херсон, до мене зателефонували друзі й запросили відсвяткувати ці дві події. Це вже був той момент, коли я зрозумів, що маю право пити каву в кав’ярні і зустрічатися з друзями. І я вперше з 24 лютого кудись пішов. Перед тим як розходитися додому, хтось там запитав мене про участь в акції і виявилось, що серед людей, які дуже добре один одного знають – ніхто й не підозрював про те, що більшість із них теж мала депресивні епізоди й зверталась по допомогу до терапевтів. Виходить, що навіть найближчим друзям страшно зізнатись у тому, що в тебе депресія, не кажучи вже про інших. Отже, я зрозумів, що варто було це зробити і що, як з’ясувалося, мій маленький крок був потрібен ще якійсь кількості людей.
Відколи ти звернувся по допомогу, ти почуваєшся краще? Що змінилося?
Це процес, який у моєму випадку відбувається хвилями. Інколи я почуваюсь надзвичайно добре, а інколи все повертається, тому потрібно дуже уважно слідкувати за собою. Найважливіше, що я зрозумів: якщо я не буду піклуватися про себе, то не зможу бути ефективним в тому, що я хочу робити. Я вже знаю, що таке – дійти до такого стану, коли вже просто сидиш і нічого не можеш робити. Щоб це зрозуміти, мені потрібно було звернутися до психолога і потрібно було почати лікування. Зараз я розумію, що я просто зобов’язаний про себе дбати.
Наостанок розкажи про ще один важливий проект – книжку «Війна 2022».
Через кілька місяців після повномасштабного вторгнення я зрозумів, що ми всі відчуваємо граничні емоції. Українська журналістка, яка їздить на фронт, Настя Станко добре це підсумувала: наче в одній пігулці знаходяться почуття, кожне з яких можна переживати роками. Наприклад, в тебе вбили близьку людину й ти роками проходиш цю жалобу. Або щастя, що хтось із твоїх близьких, який був на межі життя і смерті – живий. Це теж дуже потужна емоція. А у нас, українців, мільйонів людей, серця зараз просто розриваються через те, що ми одночасно переживаємо і жалобу, і лють, і полегшення, і фобію, і ейфорію. І в тебе вибухає мозок, і серце розривається, оскільки все це ти переживаєш одночасно. І ти не знаєш: чи я можу зараз радіти чи ні? Чи можу тільки плакати й страждати, працювати задля цієї перемоги? І як це все назвати?
Ідеальні люди для того, щоб це зафіксувати, описати й осмислити – це, звісно, письменники. Тоді я зрозумів, що ми повинні створити книжку про війну, що нам треба обов’язково зафіксувати все, що з нами відбувається: і фактаж, і рефлексія, і якісь переживання. Щоб це був, з одного боку, документ часу, а з іншого – дуже якісна література, яку можна перекладати іншими мовами. Щоб навіть люди, які емоційно не прив’язані до цього так як ми, українці – теж хотіли це читати й ця сила слова на них діяла завдяки якісній літературі. Тобто потрібна антологія, яку напишуть десятки найкращих українських письменників.
Спочатку я звернувся з цією ідею до директора Центру Мєрошевського, який дуже схвально на це відреагував. Укладачем став український письменник з Донецька Володимир Рафєєнко – людина неймовірно важкої долі, яка в 2014 втратила свій дім, переїхавши під Київ, де його прихистили Андрій Бондар і Софія Андрухович. В 2022 році Росія вдруге прийшла до нього і він тижні провів в окупації. Він має ту оптику, яка нам для цієї книжки дуже потрібна, адже він це все пережив.
В антології три розділи. Перший – це щоденники письменників, які фіксували, що відбувалося. Ці тексти нам надав український ПЕН-клуб, який став партнером видання. Другий розділ – це есеї. Тут є тексти, які писалися, зокрема, і на замовлення спеціально для нас. І третій розділ – це поезія. Коли вже почали думати про поезію, то я вирішив звернутися до нашої найвидатнішої сучасної поетки Ліни Костенко. Неабияким викликом стало для мене сконтактуватися з нею, адже вже декілька років Ліна Василівна не виходить з дому. Мені скрізь казали, що це завдання, яке виконати неможливо, а я люблю такі виклики, тож почав шукати різні ходи, можливості, спільних знайомих, які допомогли врешті решт із нею зв’язатися. Виявилось, що Ліна Василівна весь час була в Києві, свідомо не бажаючи полишати Україну. Після 24 лютого вона весь час була там і писала вірші. Вона погодилась передати свою нову поезію у нашу антологію. Загалом в книзі твори 42 авторів.
Щоб реалізувати цей проект, нам також потрібно було налагодити співпрацю з якимось великим українським видавництвом. Я зв’язався з Мар’яною Савкою – головною редакторкою і співзасновницею Видавництва Старого Лева, яка відразу сказала так, тому що це дуже потрібна всім нам книжка. Книжка щойно вийшла з друкарні, тож її вже можна придбати. До того ж, вона вже перекладається польською мовою.
Розмовляла Олександра ІВАНЮК