Коли праця є покликанням. Українець про роботу в благодійній організації «Армія спасіння» у Польщі - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Коли праця є покликанням. Українець про роботу в благодійній організації «Армія спасіння» у Польщі

0

Українець Олег Самойленко за освітою – історик, походить із Харкова. Разом із дружиною Домінікою  вони очолюють варшавське відділення благодійної організації «Армія спасіння». «Наш вибір» поспілкувався з Олегом і розпитав його, що ж це за «армія», чи багато українців є в її «лавах» у Варшаві та якою є специфіка роботи організації у Польщі.


Олеже, познайомте з «Армією спасіння» тих, хто ще про неї нічого не знає. Що це і чим вона є для Вас?

«Армія спасіння» має довгу історію. Ця благодійна організація була заснована у Великобританії ще в 1865 році. Зараз ми діємо в 132 країнах світу, де реалізовуємо різні проєкти для дітей, молоді, людей похилого віку, маємо свої притулки, школи й навіть лікарні. Незважаючи на те, що ми є християнською організацією, тут усі можуть почуватися як удома, наші програми відкриті для кожного, без будь-якої дискримінації. Навіть більше – у нас завжди знайдеться місце для того, кого не приймає суспільство. За свої 155 років «Армія спасіння» брала участь у різних історичних подіях, переживши кілька воєн та революції.

Цікаво, що під час Другої світової на фронті наші медсестри та волонтери допомагали пораненим, незалежно від того, з якого боку вони були. До речі, такі ось цікавинки: з 1916 по 1925 рік на території, відомій як табір «Артек» у Криму, знаходився притулок «Армії спасіння» для жінок і дітей, які постраждали від насилля, а в 2015 році, за опитуванням про найбільш розпізнавальний знак у світі, наш логотип був на третьому місці (після МакДональдс та BMW). Я за освітою – історик, тому люблю такі факти з минулого.

Для мене «Армія спасіння» – не праця чи служіння, а моє покликання. У цьому році буде понад 20 років, як я прийшов до організації у Харкові й відтоді ніколи не шкодував, що зробив такий вибір.

Яким був Ваш шлях до «Армії спасіння», де були зроблені перші кроки?

Моя подруга запросила мене до «Армії спасіння», сказавши, що там будуть давати якісь подарунки. Звичайно, я погодився, бо для дитини того було достатньо. Ми приїхали до відділення у Харкові, і я побачив «інший світ», не той, що був у мене у дворі в 90-х. Багато молоді, дітей, хтось грав на гітарі, було багато іноземців, і всі дуже привітні, чого точно не було в  нашому районі. Дитиною я допомагав у програмах для літніх людей, потім ми почали проводити час із хворими дітками. Коли я вже навчався в університеті, «Армія спасіння» запропонувала мені працю в проєкті для людей із ВІЛ (телефон довіри та проведення профілактичних заходів для молоді). Це була моя перша праця, і тоді я зрозумів, що хочу залишитись в організації назавжди.

Я прочитала, що Ви мали місії (чи коректно так називати?) в інших країнах. Де це було і як почалася Ваша робота та життєва мандрівка в Польщі?

Ми називаємо це «призначенням». І так, це правда – за свої 20 років я мав можливість взяти участь у дуже різних проєктах. Наприклад, в Китаї вчив дітей у школі, в Канаді працював з особами в кризі безпритульності, в Естонії – з дітьми, які мали ВІЛ, у Нідерландах – із жертвами торгівлі людьми. І це далеко не все.

До Польщі мене скерували у 2018 році, бо, власне, тоді я одружився з моєю дружиною Домінікою, яка є полькою. Саме заради неї вибрав працю в цій країні, бо вона теж з «Армії спасіння», і тепер ми разом працюємо як директори відділення у Варшаві. Цікаво, що ми з нею познайомилися в Амстердамі, заручилися в літаку до Грузії, а одружились у Торонто. Життя іноді буває дуже несподіваним.

Чим відрізняється місія в Польщі, які труднощі, специфіка?

У кожному місці було інакше. У Польщі мені особисто працювати не просто, бо тут «Армія спасіння» мало відома й доводиться пояснювати, хто ми і що робимо. У більшості країн нас просили про співпрацю, а тут ми зараз на етапі, коли знайомимо всіх із діяльністю організації. Але, як і всюди, у Польщі теж дуже багато потреб, і ми щоденно маємо до 10–15 нових людей, яким не вистачає їжі, одягу та різної підтримки.

Під час пандемії дуже змінився контингент. Для осіб у кризі безпритульності у Варшаві є багато місць, де можна поїсти та одягнутись. А куди піти представникам середнього класу, які втратили роботу? Усе частіше до нас приходять ті, хто працював у ресторанах, готелях, навіть кілька жінок із поліції та ZUS. Для них ми маємо у Варшаві наш Punkt Pomocy i wsparcia (Осередок допомоги та підтримки), де кожен може отримати одяг, взуття, речі для дому, продукти, консультації різних спеціалістів (юрист, психолог та інші).

У Польщі можна отримати допомогу через соціальні служби, але ситуація ускладнюється, якщо ти – іноземець. Тому зараз маємо багато людей з України та Білорусі, які просять про допомогу. Специфічним для Польщі є те, що тут католицька церква має дуже сильний вплив на суспільство, тому часто нас сприймають як секту чи навіть бояться (але лише до моменту, коли з нами познайомляться наживо). Бувало кілька разів, що люди не хотіли брати продукти від мене, бо я українець, казали, що, на їхню думку, я не маю права тут жити й повинен повертатися додому. Вони не розуміли, що тепер мій дім – тут.

Що знаходите в цій роботі для себе, як вона впливає на Вас як особистість?

Знаходжу багато всього ­– як доброго, так і важкого. Переважно отримую радість, бо бачу, що ми привносимо в життя людей зміни. Безнадійний безхатько (в очах інших) нарешті отримує житло та працю, дитина з травмами після насилля починає посміхатися, самотня літня пані каже, що знову хоче жити. Це дає мені мотивацію, бо не завжди маємо можливість бачити «плоди» наших старань. Але зізнаюся – іноді мені буває дуже складно та сумно, бо люди обманюють нас, пробують ошукати, й тоді думаєш, чи варто продовжувати. Відповідь завжди приходить швидко – варто! Бо добрих людей більше, для них ми й працюємо. Щоденні нові знайомства,  чиїсь  історії життя є дуже цінними, адже це змінює мене.

Чи є серед Вас у Варшаві українці?

Як уже казав, у нас усім раді. Наші працівники – з різних країн (Данії, Великобританії, Швейцарії і, звичайно, – з України). Маємо чудових українців, які приходять до нас, бо хочуть бути волонтерами й допомагати іншим. Є прекрасний молодіжний проєкт, у якому багато української молоді. Ми разом ходимо в кінотеатри, басейн, відвідуємо різні заходи. Серед тих, хто приходить за допомогою, теж дуже часто є люди з України, особливо ті, кого ошукали в праці. Для них завжди є несподіванкою, що я можу з ними говорити не тільки польською.

Чи вважаєте Ви, що для того, щоб зрозуміти іншого, треба мати схожий досвід (як кажуть – багатий бідного не розуміє, здоровий хворого)?

І так, і ні. Мені здається, що все залежить від ситуації. Не бажаю нікому ставати залежним від наркотиків, щоб зрозуміти, що відчувають ті люди. Але, звичайно, часто ми думаємо обмежено й не можемо уявити, що хтось мислить чи робить щось не так, як ми. Люди дуже різні, й у кожного своя історія. Нещодавно я познайомився з 25-річною дівчиною, яка взагалі не вміє користуватись Інтернетом. Скажете, що це неможливо, але для неї це ­– реальність. Треба ламати стереотипи, й немає нічого поганого в тому, щоб визнати: ми не знаємо, що відчуває інша людина, але щиро прагнемо їй допомогти. Велика цінність – у пізнанні різних людей та їхніх світів.

 

Розмовляла Анастасія КАНАРСЬКА
Світлини з приватного архіву Олега Самойленка

Share.