Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Від 2016 року у Вроцлаві щоквітня проходить велика студентсько-аспірантська конференція «Про Україну інтердисциплінарно у Вроцлавському університеті» / O Ukrainie interdyscyplinarnie na Uniwersytecie Wrocławskim. Конференція щороку об’єднує десятки студентів і молодих дослідників з різних дисциплін для презентації власних наукових досліджень, так чи інакше пов’язаних з Україною. За роки, що відбувається конференція, вона стала справжньою «візитівкою» вроцлавської україністики та, вочевидь, найбільшою в Польщі регулярною науковою конференцією, присвяченою Україні. Про те, як збільшується науковий інтерес до України, а також про історію і майбутнє конференції з «Нашим вибором» поговорили д-р Сильвія Войтовіч-Маршал – ад’юнкт Інституту слов’янської філології, факультет україністики та Пауліна Корнелюк – випускниця факультету україністики, аспірантка Інституту історії мистецтв.
Як у вашому житті з’явилося зацікавлення Україною, яке зрештою переросло в наукову діяльність пов’язану з україністикою?
С.В.-М.: Для мене це було цілком природно. Хоч лише після початку повномасштабної війни я зрозуміла, наскільки цей інтерес до України є для мене природним і важливим. Коли відчула, наче увесь мій світ рухнув. Хоча я не народилася в України, у мене немає родини в України (вся моя родина після акції «Вісла» була переселена вглиб Польщі). Мої дідусі походили з місцевості Вербиця, неподалік Томашува-Любельского. Це було українське село і вони були українцями. Українцями й залишились до кінця. І хоча я походжу зі змішаної родини (моя мама – полька), усе моє життя так чи інакше пов’язане з Україною. Я сама, як і уся моя найближча родина, усі закінчили український ліцей в Леґніці. Тому природно, що згодом я зацікавилася слов’янською філологією.
Мені пощастило, що я потрапила в першу хвилю випускників факультету української філології. Я була свідком, як цей факультет з’явився, адже коли я стала студенткою, це була слов’янська філологія, в якій основою була російська філологія, а інші мови були додатком. Але саме протягом років мого навчання Інститут слов’янської філології перестав бути фактично русистикою, а став власне інститутом, в якому з’явилися інші факультети слов’янських мов. Тому закінчувала я навчання уже як випускниця української філології. Згодом писала докторську роботу про драматургію Лесі Українки.
Тема України завжди була мені близькою. Глибину цієї близькості я зрозуміла після 24 лютого 2022 року. Ці події неймовірно вплинули на мене – з одного боку, як на науковицю, адже скасувалися якісь мої наукові плани, візити і т.д. Але ще більше – це був удар по цілому моєму світу – дитинства, навчання – всьому, чим я займалася. Тоді я зрозуміла, наскільки усе моє життя пов’язане з Україною.
П.К.: Моя зацікавленість Україною з’явилася, коли, бувши ще ученицею гімназії в Замості, нас повезли на екскурсію у Львів. Мене уже тоді дуже вразила ця країна, хоча я не розуміла ані мови, ані культури – нічого. Пізніше їздила на екскурсії в Україну з моїм татом. Так поволі я почала цікавитися цією культурою, почала слухати музику, трохи розуміти мову. Коли настав час обрати, що я хочу далі вивчати, я подалася на усі гуманітарні напрямки, які могла – різноманітні філології, культурознавство, психологія, навіть археологія. І усюди мене зарахували! Довелося обирати – і тоді вибір пав власне на українську філологію. За рік я почала додатково вивчати історію мистецтв – з тих часів поєдную ці два наукові й життєві інтереси.
З ваших спостережень – ким в більшості є студенти україністики? Це поляки, які мають українське коріння або інтерес до України, чи українці, що живуть у Вроцлаві?
С.В.-М.: По-різному. Здавалось, мало би бути багато українців. Але ні – частіше це поляки, які хочуть вивчити українську мову. Причому, це не завжди представники меншини – часто абітурієнтами керує чистий інтерес до вивчення мови і культури України. Були й періоди кризи. Зокрема, після 2014 року, коли почалася російська агресія проти України, в перші роки наші показники були доволі низькими і треба було робити щось, щоб україністика взагалі не зникла. Тоді ми почали співпрацювати з англійською філологію і так з’явився напрямок українська філологія з англійською мовою. І це поєднання допомогло нам збільшити кількість студентів, зокрема поляків. На цей час, на ліценціат (перший ступінь вищої освіти в Польщі – ред.) до нас приходять переважно молоді поляки, що стосується магістратури – там маємо приблизну рівність між польськими та українськими абітурієнтами.
Перейдемо безпосередньо до конференції. Як з’явилася ідея влаштувати конференцію «Про Україну інтердисциплінарно» і чи від самого початку вона планувалася як щорічна?
С.В.-М.: У 2015 році, на хвилі тогочасних політичних подій, я запропонувала ректорату Вроцлавського університету створити Центр допомоги студентам з України. Це виникало з того, що все частіше українські студенти не лише зі слов’янської філології, але з цілого університету зверталися до мене з певними організаційними проблемами – це було пов’язано з заняттями, написанням робіт польською мовою, коректурою тих робіт і т. д. Було видно, що необхідним є інституційне рішення. Того, що університет пропонував усім студентам було недостатньо для студентів з України, які, хоча культурно й близькі до нас, але одночасно й далекі. Виникали труднощі: як пов’язані з важкою ситуацією в Україні, так і з тим, що ці молоді люди мали швидко орієнтуватися в інституційному функціонуванні польського університету. Їм потрібно було допомагати адаптуватися в новому просторі. Тому я написала цей проєкт. Протягом року я була уповноваженою ректора щодо допомоги студентам з України. І саме в рамах цього проєкту, ми вирішили, що українським студентам варто створити певну платформу для висловлювань. Так з’явилася ця конференція.
Конференція – це можливість висловитись, презентувати свої дослідження, але також познайомитися між собою і порозмовляти в кулуарах за філіжанкою кави чи чаю. Зрештою, ця конференція показує, що студенти не лише навчаються, але й мають певні наукові досягнення. Спочатку я прийшла з ідеєю конференції до комітету студентів україністики. Початковою метою конференції була власне консолідація студентів Вроцлавського університету – звідси така назва «Про Україну інтердисциплінарно у Вроцлавському університеті». Але згодом виявилось, що нашою конференцією цікавляться студенти й з інших вишів, і не лише в Польщі, але й в Україні. Інтернет зробив свою справу — про конференцію дізналися далеко поза Вроцлавом. Згодом виявилося, що наша конференція стала не лише студентською, а студентсько-аспірантською. Таким чином, з кожним роком конференція розширюється і сьогодні вона є уже лицем вроцлавської україністики. Тепер ми намагаємося, щоб конференція об’єднувала різноманітні наукові осередки не лише в Польщі, але в Україні, адже ми розуміємо, наскільки це важливо зараз нашим українським колегам. За роки існування конференції, у нас було багато партнерів – два роки тому це був Хмельницький Національний університет, цьогоріч – кафедра мовознавства у Львівському Національному університеті і кафедра україністики Варшавського університету. Крім того, патронат над конференцією взяло Почесне консульство України у Вроцлаві. Протягом років з нами співпрацював директор Почесного консульства України Артем Зозуля, який також є директором фонду «Україна» (До 2021 року у Вроцлаві існувало лише Почесне консульство України. Наприкінці 2021-початку 2022 у Вроцлаві з’явилося Генеральне консульство України. Консулом у Вроцлаві є Юрій Токар – прим. ред.). Ця підтримка важлива, адже завдяки їй конференцію більше висвітлюють в ЗМІ, крім того, учасники отримують пам’ятні подарунки. Почесне консульство та фонд «Україна» завжди нас підтримували в цьому.
П.К.: Крім того, щороку маємо велику підтримку від Колегіуму Східної Європи / Kolegium Europy Wschodniej, які завжди передають нам цілі коробки з книжками, які зрештою ми передаємо учасникам. Кілька років тому конференція проходила під патронатом маршалка Нижньосілезького воєводства. Співпрацюємо з «Радіо Вроцлав». Зараз конференцію уже знають настільки широко, що партнери часто знаходять нас самі.
С.В.-М.: Зрештою, по-людськи дуже приємно, що викладачі зі студентами зустрічаються не тільки на заняттях, але створюють разом цю конференцію. А під час конференції – викладачі слухають доповіді студентів. Доповіді, на мою думку, на дійсно високому рівні. І це ще одна мета конференції – адже ми заохочуємо до пізнання культури, історії і взагалі, тематики України. Я переконана, що ця тема важлива і варта уваги.
П.К.: Коли ми починали цю конференцію в 2016 році, зацікавленість Україною в суспільстві уже була, але скоріше в такому сентиментальному контексті. І це цілком нормально, адже наші культури та історія тісно переплетені одна з одною. Згодом контекст зацікавленості поступово змінювався і якщо ми подивимося теми доповідей в різні роки – побачимо ці зміни. В перші роки (2016, 2017) було багато доповідей про хвилі української міграції до Польщі, що були пов’язані з окупацією Криму і початком російської агресії на Донбасі. Натомість в цьому році у нас навіть була ідея створити окрему «воєнну» секцію, де були б доповіді пов’язані із різними аспектами нинішньої війни. Загалом, наша конференція виходить насправді інтердисціплінарною, адже ми говоримо й про культуру в різних аспектах, і про історію в різних аспектах (зокрема говоримо й про важкі теми, адже у нас з’являються теми польсько-українських відносин під час Другої світової війни). Це платформа до щирої, доброзичливої наукової дискусії.
Я думаю, що це наш спосіб допомоги у війні, в широкому сенсі цього слова. Ми можемо показувати Україну, як незвичайну, прекрасну країну. Я б навіть сказала, що це наша місія, наша особиста боротьба на культурному просторі. Я розумію це так і думаю, що багато з організаторів конференції підписались би під цими словами.
С.В.-М.: Від самого початку ми не хотіли концентруватися лише на філологічних питаннях. Конференція об’єднує студентів, що навчаються на різних спеціалізаціях і займаються різною проблематикою. Протягом восьми конференцій у нас були юридичні секції, політологічні, історичні, філологічні, мовознавчі, культурознавчі, журналістські (зокрема, на цих секціях було багато доповідей про пропаганду). Для наших студентів-філологів зустріти студентів з таких спеціальностей, послухати їх доповіді – це також розширення власних горизонтів.
Окремо запитаю про конференцію 2022 року, яка відбулась через два місяці після початку повномасштабної війни. Вочевидь вона сильно відрізнялася від конференцій інших років?
С.В.-М.: Перше, що згадую про ту конференцію і що дуже мене зворушило – усі виступи на тій конференції закінчувалися словами «Слава Україні». Дуже запам’яталася інавгураційна онлайн-лекція професора Ярослава Грицака, який зі Льовова розповідав про генезис цієї війни.
П.К. Ми робили ту конференцію з дуже чітким розумінням цієї боротьби на культурному фронті, про що я говорила раніше. Це був наш спосіб боротьби. Згадана вище лекція Ярослава Грицака була тоді перервана, адже у Львові була повітряна тривога і він мусив йти в бомбосховище. Це була одна з ознак війни, яку ми відчули навіть у Вроцлаві. Крім того, конференція відбулася наступного дня, після того, як ЗМІ повідомили про злочини росіян в Бучі. Це був ще один моральний удар. Адже такі звірства не вписуються навіть в логіку воєнного часу. Тому конференція проходила в дуже мовчазній атмосфері, люди мало спілкувалися між собою, усі були понурені, заглиблені у свої думки. При цьому ми розуміли, наскільки важливо говорити про Україну саме зараз.
С.В.-М.: В ніч перед 24 лютого мені телефонували і писали колеги зі Львівського університету, які говорили «сьогодні почнеться». Ми не вірили в це, намагалися їх заспокоювати, а вони просили: «Пишіть нам, підтримуйте нас, не забувайте нас»… Зранку 24 лютого у нас було засідання в ректораті і я не змогла там досидіти до кінця, тому що мені постійно телефонували зі Львова. Була потреба у словах підтримки, ми повинні були продемонструвати, що ми з ними, не залишимо їх.
Коли почалася повномасштабна війна я зв’язувалася з проф. Аллою Киридон, яка твердо сказала, що не виїде з Києва, адже хоче документувати все що відбувається. В перші тижні війни, коли ніхто в нашому університеті ще не розумів, що саме ми можемо робити, щоб підтримати Україну, вона вислала мені лист з подякою полякам за солідарність, але одночасно з дефініцією поняття «рашизм» і з чітким розділенням, хто є жертвою, а хто є злочинцем. Я переклала цей лист польською і зараз він доступний на сайті Вроцлавсього університету. Це був дуже емоційний і важливий в той момент голос.
Які подальші плани щодо майбутнього конференції?
С.В.-М.: Обов’язково будемо продовжувати. Будемо шукати засоби, будемо підіймати актуальні теми, але при цьому конференція залишиться інтердисциплінарною. Сподіваються, за кілька років вдасться відзначити черговий ювілей. Адже ми планували гучно відзначити п’яту конференцію – мав бути торт, феєрверки. Але не вдалося, тому що п’ята конференція випала як раз на пік пандемії коронавірусу. Тому, сподіваюся, що матимемо можливість і привід відзначити десяту конференцію. Також плануємо зробити публікацію – видати найкращі статті та виступи, що звучали на наших конференціях.
П.К.: Передусім, сподіваюся, що уже на наступній конференції ми зможемо сказати «Перемогли!». Ми дуже в це віримо. І тоді наступна конференція буде уже з поствоєнної перспективи. Проблем, які вимагатимуть наукового розгляду, буде багато – економіка, питання відбудови країни, соціальні проблеми і т.д. Тому конференція «Про Україну інтердисциплінарно» завжди буде актуальною.
Розмовляв Олександр Шевченко