«І ми йдемо. Вглядаються довкола музи, а що уздрять, замкнуть у тихім серці» – ці слова, написані 400 років тому, люблінський поет Себастьян Кленович присвятив «Найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади». Сьогодні ж уривок поеми «РоксоланіяРоксоланією від пізнього середньовіччя називали Русь» відкриває виставку «Пограниччя Європи. Зі скарбниці Львівського історичного музею» у Люблінському національному музеї. Там на відвідувачів чекають скарби срібних монет, глиняні вироби трипільців, портрети відомих і невідомих осіб, енколпіониЕнколпіон – складаний нагрудний хрест давньокняжої доби. Складався з двох частин – спідньої й верхньої та виготовлявся із дрібних металевих пластин. Хрести-енколпіони з’явилися на Русі у X столітті – в період поширення християнства. Як правило, всередину таких хрестів вкладали мощі святих. з давнього Галича й палашПалаш — рублячо-колюча холодна зброя з довгим прямим лезом. Перехідна форма від меча до шаблі., за легендою зламаний об голову москаля.
Володимир Дишлевук поговорив про організацію виставки, найцінніші експонати, міжнародну співпрацю, а також про враження відвідувачів зі співкуратором виставки, працівником Музею Східних земель давньої Речі Посполитої Яцеком Єремічем.
Вже сама назва виставки – польською «KresyТермін «креси» вживається в польській історіографії на позначення східних територій І та ІІ Речі Посполитої, які сьогодні становлять території заходу України, Білорусі, Литви та Латвії. В українській історіографії термін має негативне забарвлення та радше не вживається. Europy» – може викликати в українського відвідувача неоднозначні почуття. Звідки такий вибір назви? І як назва відображає зміст самої виставки?
Назву виставки запропонував директор Львівського історичного музею Роман Чмелик. Головна ідея виставки – показати спільні європейські джерела та спільну для усіх нас символіку.
Відомо, що нерідко пам’ятки можуть знаходитися у поганому стані чи бути надто делікатними. Львівські музейники приготували нам такі експонати, які можна спокійно перевозити й щонайменше протягом року показувати в Польщі. Тому набір предметів та творів мистецтва дуже широкий; в сумі їх 605. На першій частині експозиції – предмети, пов’язані з зародженням цивілізації, початками письма чи фігуральних зображень людини. Це – спільне для нас усіх коріння Близького Сходу.
Пізніші експонати ми теж презентуємо доволі широко – від західних країв Європи, тобто Шотландії, Португалії, й аж до Азії та Африки, бо на виставці є й ефіопські, тайські та японські ордени. У випадку з орденами це пов’язано з конкретною особою – Агенором Марією Голуховським, міністром закордонних справ Австро-Угорської імперії. Він їздив світом із дипломатичними завданнями й отримував нагороди від різних країн, адже існували спільні інтереси, які пов’язували ці держави з Європою.
А у Львові ці експонати були на виставці чи у фондах?
По-різному. Більшість раніше знаходилася на постійній експозиції. Але після початку російського повномасштабного вторгнення музейники значну частину експонатів забрали з залів й переховували у підземних сховищах.
Нова виставка також є приводом, аби наново придивитися до експонатів. Чи можна сподіватися на якісь відкриття з цієї нагоди?
Кілька ідей у нас є. Проте у багатьох ситуаціях нам бракує навіть базової інформації про той чи інший предмет. Частково це є наслідком самої історії Львівського історичного музею, суттєво реорганізованого у 1940 році під час радянської окупації, коли в одному місці централізували різні музейні заклади: Музей князів Любомирських, Історичний музей міста Львова, але також музей Наукового товариства імені Шевченка чи музей Ставропігійського інституту. Згодом, за німецької окупації, відбулося розкрадання низки предметів. У багатьох випадках відомості про експонати втрачені. Ми говорили з колегами-музейниками про те, що було б добре організувати велику наукову конференцію, яка б дозволила обмінятися інформацією й досвідом між науковцями з України та Польщі. Ймовірно, частина предметів була описана в давніших каталогах з кінця XIX та початку XX століть, але під іншими назвами. Все це вимагає ретельної перевірки – якщо назви відрізняються, то можна порівняти виміри чи характерні риси експонатів. На жаль, у тих найстаріших каталогах немає фотознімків, що могло б нам суттєво спростити завдання, тому залишається праця з вимірами та описами. Навряд чи це будуть якісь неймовірні відкриття. Та й короткий період експозиції цієї виставки не дає змоги ретельніше попрацювати з цими пам’ятками – незабаром виставка помандрує в інше місто Польщі, до Вроцлава. Тому ми передовсім зосереджуємося на експозиції.
Як відбувалась підготовка виставки?
Темп приготування виставки був надзвичайно інтенсивний: перші зустрічі щодо неї відбулися в червні 2024 року, остаточні підтвердження щодо її проведення ми отримали у вересні. До вернісажу в грудні залишалося кілька місяців, а потрібно було узгодити низку формальностей, включно з митними, отримати погодження з міністерств культури Польщі та України, перевезти експонати й забезпечити для них належні умови та, власне, приготувати експозицію. Передовсім йшлося про евакуацію артефактів з України, про те, аби створити для них такі умови, в яких їхній стан не погіршуватиметься, і водночас аби можна було їх експонувати. Ці три елементи були для нас ключовими під час праці з цими об’єктами.
У ніч із 12 на 13 грудня, коли ми їх перевозили, у Львові також лунали сирени повітряної тривоги. Тому ми розуміємо, що навіть на західні регіони України регулярно летять ракети. Колеги зі Львова нам розповідали про те, як виглядало забезпечення колекції у перші хвилини й години повномасштабного російського вторгнення. Знаємо також, що зокрема в зимовий період, коли росіяни атакують критичну інфраструктуру, яка забезпечує електрику, а в контексті музеїв це ще й температура і вологість повітря у фондах та експозиціях, безпека експонатів особливо важлива. Якщо перед міською владою стоятиме дилема – вимкнути електрику лікарні чи музеєві, то ми здогадуємося, яким найімовірніше буде рішення. Якщо ж ми тимчасово заберемо частину пам’яток зі Львова, то це зменшить навантаження на системи енергозабезпечення музею – особливо це має значення у холодну пору року.
Ініціатива виставки вийшла з боку львівських партнерів. Якою була ваша співпраця на різних рівнях?
Співпраця між Львівським історичним музеєм та Національним музеєм Любліна – не нова. У нас і раніше були спільні проєкти: у 2017 році у Львові відбулася виставка «Давній Люблін», а в Любліні – «Львів у графіці». Ми добре знайомі. Зрештою, і директор львівського музею Роман Чмелик, і заступниця директора Галина Скоропадова чудово говорять польською мовою, тому мовний бар’єр був відсутній. Однак ми використовуємо різну наукову термінологію, маємо різні назви для хронологічних періодів, які вживаємо для експонатів. Але ми обговорювали це, дискутували – і онлайн, і безпосередньо, намагаючись знайти спільне бачення.
Також ми усвідомлювали, що маємо дати українським партнерам можливість висловитися – тому на виставці є два стенди: один розповідає про історію Львівського історичного музею, а другий має назву «Музей і війна». Це авторський текст львівських музейників, який описує ситуацію українських музеїв під час російського повномасштабного вторгнення на прикладі Львівського історичного музею. Як і в інших інституціях культури, багато осіб виїхало за кордон, чоловіки йдуть служити, тому музеї відчувають дефіцит кадрів. Музейники гинуть від обстрілів, руйнуються будівлі музеїв. Ця інформація присутня на виставці й має три мовні версії – польську, англійську та українську, аби вона працювала для широкої міжнародної аудиторії.
Ефектом такої співпраці є те, що після люблінського періоду виставки буде її продовження. Ми стали сполучною ланкою із Вроцлавським археологічним музеєм і будемо переносити цю виставку туди в ролі одного з трьох співорганізаторів.
Для мене найцікавіший експонат – глиняний хлібець із села Кошилівці на Тернопільщині. Він милий сам по собі, але й перегукується з сучасним українським мистецтвом – зокрема з кам’яними «Паляницями» Жанни Кадирової. А до яких ще експонатів, на твою думку, варто більш старанно пригледітися?
Безсумнівно, ключовим, іконічним експонатом нашої виставки є портрет Роксолани. Коли я вперше побачив перелік предметів, то зразу його впізнав. Звісно, зображень Роксолани існує більше, але я памʼятав саме це. Вже тоді було очевидним, що саме за його допомогою ми будемо запрошувати на цю виставку. Роксолана є своєрідною персоніфікацією Русі й поєднує Схід та Захід: жінка з європейською зовнішністю в арабському одязі. Історія її викрадення і пізнішого буття дружиною султана Сулеймана I Пишного теж вражає. Та й серіал «Величне століття» розповсюдив історію Роксолани; завдяки йому люди знають, куди у часі й просторі помістити цю особу.
Натомість моїм улюбленим експонатом є бронзова рука, що тримає кулю. На кулі є стопи, проте, на жаль, решта фігури не збереглася – найімовірніше це була постать Вікторії. На руці є латинський напис, з якого випливає, що це був дар Юпітеру Доліхену від Гая, який очолював підрозділ тисячі іспанських кіннотників. Це був допоміжний підрозділ для римського легіону. З цієї інформації розпочинається напрочуд цікава історія. Культ Юпітера Доліхена тривав дуже коротко – з’явився у II, а закінчився у III столітті нашої ери. Тоді вже існувало християнство, але серед римлян була мода на східні культи. Саме тому Юпітер має до свого імені додане слово «Доліхен»: це означає, що він був відповідальний за погоду під час битви. Завдяки цьому можна припускати, що офіцер приніс жертву як вдячність за добру погоду під час битви, у якій переміг. Ми не знаємо, де відбулася ця битва, проте відомо, що згаданий підрозділ іспанських кіннотників перебував у Дакії, в місті НапокаСьогодні – місто Клуж-Напока на території Румунії., і у ще одному римському таборі на північний схід від першого. Це територія сучасної Румунії, розташована за 400 кілометрів від Мишкова на Тернопільщині, де й знайшли цю руку. Невідомо, як саме вона потрапила на територію України. До того ж ця рука всередині порожня і має отвір – імовірно для ратища, тобто довгого дерев’яного держака. Може, там ще кріпилося знамено – важко сказати. Проте це цікавий вотивний предмет з останнього періоду язичницьких культів Римської Імперії.
Першим експонатом на виставці є згаданий портрет Роксолани. Останнім – погруддя Софії Потоцької-Вітте, на честь якої в Умані закладено парк «Софіївка».
Ці жінки – особи із вельми цікавими біографіями; багато хто вважав їх (як і Марію Казимиру, портрет якої теж знаходиться на виставці) еталоном краси. З іншого боку ми показуємо релігійні дерев’яні скульптури Богородиці чи медальйон зі святою Оленою. Є і натрунний портрет львівської міщанки, і глиняна «Мадонна з дитям» із Сушківки.
Виставка діє вже понад місяць. Чи є зворотна інформація від відвідувачів?
Звісно. Ми бачимо велике зацікавлення виставкою – є й такі, хто приїжджає до Любліна саме для того, аби її побачити. Серед цієї групи відвідувачів є ті, хто вже бачив ці експонати у Львові, добре їх пам’ятають і прагнуть побачити ще раз, а поїхати до Львова не мають змоги або ж остерігаються через війну. Зрештою, від колег з українських музеїв знаємо, що тепер вони роблять переважно тимчасові виставки, а далеко не всі експонати з колишньої постійної експозиції можна показувати. А тут є нагода знайти те, чого наразі немає можливості побачити в Україні. Звісно, ми сподіваємося на завершення війни, аби закордонні туристи знову спокійно приїжджали до Львова й до його музеїв.
Інша категорія відвідувачів – ті, хто раніше не бачив виставки у Львові, ніколи там не були, але хочуть побачити експонати з країни, де точиться війна, вважаючи, що це вже є достатнім приводом. Музеї обмінюються експонатами задля виставок і це звична практика, але у нашому випадку присутня певна атмосфера тимчасовості й евакуації – виставка не планувалася заздалегідь і є наслідком надзвичайної ситуації.
Люди запитують про те, яка це частина колекції Львівського історичного музею – чи це всі експонати, чи лише деякі. Часто цікавляться долею старих музеїв і тим, які експонати показувалися ще до Другої світової. Насправді історія цих пам’яток досить різноманітна – частина походить з довоєнного Історичного музею міста Львова чи з Музею князів Любомирських, частина є наслідком археологічних розкопок чи випадкових знахідок з періоду після Другої світової. Спектр досить широкий, якщо ми говоримо про час відкриття або ж отримання того чи іншого експонату.
Ти згадав про те, що виставка помандрує далі.
Так, спершу до Вроцлавського археологічного музею, а далі – хтозна? Тривають розмови щодо її показу в наступних містах, але ще зарано говорити про конкретику. Варто зазначити, що у випадку організації виставки, процедури, пов’язані з документами, непрості та потребують багато часу. Усі сторони, включно з міністерствами культури обох країн, працюють над тим, аби це могло відбутися. Ми мусимо дотримуватися вимог щодо перебування пам’яток у відповідних умовах, правил безпечного транспортування – це величезна кількість вимог і погоджень. І це теж впливає на майбутню долю виставки – чи вона продовжуватиметься далі, чи повернеться до Львова. У Вроцлаві вона буде до кінця року – це ми вже знаємо точно.
Якщо говорити про відвідувачів, то до нас звертаються організовані польські групи, але досі не було жодної української. Знаю, що українці відвідують цю виставку індивідуально та родинами, але саме організовано поки ніхто не зголошувався. А у нас є змога організувати екскурсію цією виставкою українською.
Виставка «Пограниччя Європи. Зі скарбниці Львівського історичного музею» триватиме в Люблінському національному музеї до 2 березня 2025 року і доступна в усі дні тижня, окрім понеділка. Можливість її відвідування дає білет на постійну експозицію. Для замовлення екскурсії варто написати на [email protected]
Розмовляв Володимир Дишлевук
