Перша половина минулої декади принесла багато нещасть на кримську землю. Після здобуття влади «Партією регіонів» і встановлення на півострові нових порядків був зруйнований крихкий консенсус між київською елітою й місцевим промосковським естаблішментом, що в 2014 році підіграло російським загарбникам. Після анексії Криму почалися масові вимушені міграції кримських татар, які втікали від переслідувань спецслужб агресора. Основною причиною репресій стало придушення спротиву корінних мешканців окупації своєї малої батьківщини.
Емігрували кримські татари в основному до Херсонської, Київської та Львівської областей (за різними даними – від 35 до 50 тисяч), проте в перші місяці після анексії, коли від московських бомб спалахнула східна Україна, частина переселенців вирішила перетнути західні кордони та шукати притулку в ЄС, зокрема у Польщі. Їхню кількість важко реально оцінити, адже польська статистика не розділяє українських громадян за національною ознакою. У гарячу фазу російської агресії, яка припала на 2014–2015 роки, йшлося навіть про 100–150 родин кримськотатарського походження, які очікували в таборах для біженців рішення влади про надання притулку. Однак більшість отримала відмову через відсутність юридичних підстав і повернулася до України.
Процедура надання (або відмови в наданні) притулку може тривати довго: люди деколи чекали по 2–3 роки, з урахуванням апеляцій та інших процедур. Дехто встиг вивчити мову й знайти роботу, щоб потім отримати карту перебування. Із тих сотень кримських татар-біженців залишилося пару десятків осіб, які роз’їхалися по великих містах, таких як Варшава, Ґданськ, Вроцлав чи Краків. Відтоді міграція триває, але вже має здебільшого освітній та економічний характер. Як живуть кримські татари в Польщі сьогодні?
Від біженства до власного бізнесу
Сусанна Іззетдінова приїхала до Польщі напередодні анексії з чотирма дітьми. У Криму вона не почувалася безпечно, і для цього були вагомі підстави. На новому місці довелося чекати на остаточне визначення статусу – трирічне перебування з дітьми в осередках для біженців, спочатку у Більську-Підляському, потім у Люблінському воєводстві, далося дуже важко. Майже без грошей, із невизначеними перспективами – так гартувалася воля жінки, яка самотужки долала виклики на чужині. Після переїзду до Ґданська закінчилося життя біженки й почалася, також сповнена випробувань, буденність мігрантки. Однак поконані труднощі зміцнили характер, додали впевненості в собі. Сусанна знайшла роботу та влаштувалася на навчання у Ґданському університеті за бізнес-спеціальністю. Працюючи на кухні, інколи включала в меню вироби кримськотатарської кухні, які сама готувала. Смачні та незвичні, вони швидко здобули популярність серед відвідувачів, а згодом люди почали замовляти випічку прямо з дому.
Кмітлива жінка швидко збагнула, що робити далі, й відкрила свою пекарню. Звістка про «Азіму – татарські ласощі» швидко розійшлася по місту, особливо коли тему підхопили місцеві мас-медіа. Публікації із заголовками про підприємливу біженку з Криму, яка до того ж є глибоко віруючою мусульманкою, викликали інтерес. Довелося шукати кухарів, бо сама не встигала з асортиментом. Маленьке приміщення на вул. Адама Міцкевича швидко стало популярним пунктом на гастрономічній мапі Ґданська, тому незабаром Сусанна відкрила ще й ресторан на Виспянського, а нещодавно – магазин своїх продуктів у центрі міста. Стіни ресторану прикрашають портрети кримськотатарських жінок і елементи орнаменту, а також спільні фото з мером і авторитетними ґданчанами. У меню не має алкоголю, але є широкий вибір найбільш популярних кримськотатарських страв – чебуреки, шурпа, манти, кураб’є (солодкі пряники) і смачна турецька кава. Кожен знайде щось для себе, зокрема й вегетаріанці.
Таким чином із біженки Сусанна перетворилася на бізнесвумен, а в її закладах працюють мігранти з України, Білорусі, Азербайджану, Узбекистану й навіть Росії. Вона стала відомою «громадянкою» Ґданська не лише завдяки своїм пекарням, ресторанам і крамницям, але й тому, що є символічним прикладом успішної культурної інтеграції з польською спільнотою. Жінка – активна громадська діячка, членкиня Ради імігрантів та імігранток, створеної мером Ґданська. Крім того, Сусанна нещодавно стала лауреаткою престижного конкурсу «Pozytywka Dzień Dobry TVN» і міського плебісциту підприємців. Її також визнано «особистістю року» за версією найбільшого регіонального видання «Dziennik Bałtycki». Таких історій більше, і вони стосуються не лише підприємництва.
Майбутні наші Гаспринські
Парадоксально, але окупація Криму підштовхнула кримськотатарську молодь відкрити для себе польську освіту. Нині більше 25 хлопців і дівчат із різних куточків анексованого півострова здобувають у вищих навчальних закладах Ґданська, Вроцлава та інших польських міст освіту за різними спеціальностями – від інформатики до іспанської філології. З очевидних міркувань безпеки, зокрема, у зв’язку з регулярними відвідинами родин на батьківщині, їхні імена не можуть бути названі публічно.
Поява на балтійському узбережжі перших груп студентів з-над Чорного моря стала можливою завдяки квотам на безкоштовне навчання, наданим у відповідь на російську агресію. Програма мала назву «Польський Еразмус для України». Завдяки їй сотні молодих абітурієнтів отримали шанс здобути диплом вищої освіти європейського зразка. Були й окремі домовленості Меджлісу з владою Ґданського університету про квоти для кримськотатарських школярів-випускників, а завдяки доброзичливим жестам небайдужих поляків і польських українців, серед яких – професорка Марта Коваль із факультету англійської філології вищезгаданого навчального закладу, молоді люди отримували допомогу з вирішенням різних формальностей. Перші ластівки вже покинули стіни університету й повернулися до України, де успішно розвиваються на професійній ниві. Інші продовжили навчання в аспірантурі (відомо принаймні про декілька таких дослідників, зокрема з престижного Варшавського університету) або влаштувалися на роботу та ведуть активну громадську діяльність. Слідом за першопроходцями з’явилися нові хвилі студентів з Криму, а разом із ними розширився перелік спеціальностей – якщо раніше популярністю користувалися в основному політологія, міжнародні відносини та англійська філологія, то тепер у моді – кібербезпека, іспанська філологія, бізнес-менеджмент і творчі дисципліни.
Видатні діячі кримськотатарської культури, поети й письменники, більшість із яких були громадськими та політичними діячами, славилися бездоганною закордонною освітою й мандрами світом. Наприклад, великий реформатор освіти, мер Бахчисараю та видавець першої кримськотатарської газети «Терджиман» Ісмаіл Гаспринський (1851–1914) був у Франції та в османській Туреччині. Інша видатна постать, колишній міністр закордонних справ Кримської народної республіки Джафер Сейдамет навчався в Сорбонні. Варто згадати і про доньку видатного просвітителя Гаспринського, Шефіку, з ім’ям якої пов’язане незвичне для того часу явище мусульманського жіночого руху. Уже тоді, у XIX i XX століттях ці люди розуміли вагу справжньої європейської освіти, яка розширює світоглядні горизонти й формує особистість непересічної людини. На щастя, через багато років після падіння Залізної завіси традиція закордонної освіти повертається до кримських татар. Отже, з’явилася надія, що майбутні Гаспринські української науки, культури та політики стануть вісниками культурного відродження, а Польща, як на початку двадцятого століття, коли освіту тут здобували майбутні лідери кримськотатарського національного руху, стане кузнею частини інтелектуальних еліт народу. Немає сумніву, що в довгостроковій перспективі така інвестиція сприятиме не лише польсько-кримськотатарському, але й польсько-українському зближенню.
Польські татари
Варто також згадати про підтримку, яку надають польські татари. Попри нечисленність цієї етнічної групи в Польщі, її історичні заслуги перед новою батьківщиною (зокрема, участь у визвольних повстаннях і війнах за польську незалежність) викликають повагу та вдячність поляків-католиків. Польські татари чудово інтегровані, і хоча не зберегли значної частини своєї матеріально-культурної спадщини (зокрема, мови), вони й далі сповідують іслам. Відколи кримські татари стали частими гостями своїх польських побратимів у місцях їхнього компактного розселення на Підляшші (у Бохоніках та Крушинянах навіть збереглися дві стародавні дерев’яні мечеті, діють товариства й музичні ансамблі), з’явилися курси з вивчення кримськотатарської мови, які діють завдяки дотаціям уряду, а запрошені з Сімферополя професійні хореографи навчають в місцевих гуртках національним танцям.
Принаймні декілька кримськотатарських біженців знайшли притулок у польських татар, яким вони допомагають по господарству й долучаються до релігійних обрядів. Для спільноти, яка змагається із невпинним розмиттям етнічної самосвідомості (зокрема, через міграцію молоді до великих міст), прибуття до неї кримських побратимів є свіжим подихом і джерелом енергії від живих носіїв давно забутої культурної традиції.
Виклики майбутнього
Основною метою кримських татар, де б вони не жили, є самозбереження, врятування своєї мови й культури від забуття та наслідків російської анексії. З такою метою в 2015 році було створено Комітет солідарності кримських татар, який, між іншим, проводив акції протесту біля російських дипломатичних установ на захист політичних в’язнів Кремля, зокрема Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова. Активісти організовували події, які допомагали популяризувати кримськотатарську історію й культуру в Польщі. Також наприкінці 2019 року у Варшаві відкрився фонд «Центр культури кримських татар, який з початку був афілійований при Українському домі. Його діяльність почалась із театрального перфомансу «Трава пробиває землю» (пол. «Trawa drąży ziemię») копродукції «PostPlayТеатр» та Кримського дому в Києві. На жаль, COVID-19 змусив поставити діяльність організації на тимчасову паузу до завершення пандемії.
Історію кримськотатарського народу можна умовно поділити на декілька етапів, починаючи з періоду державності у XV–XVIII століттях, яку перервала перша російська анексія, продовжуючи національним відродженням у XIX столітті (натхненним ідеями вище згаданого Ісмаіла Гаспринського) та боротьбою за незалежність і національним рухом у XX столітті, закінчуючи російською анексією 2014 року. І хоча коло трагічної історії спільноти замкнулося на черговій агресії Кремля, але пам’ять про подвиги національних героїв є джерелом віри в майбутнє. Лідери кримських татар, радянські дисиденти та правозахисники, такі як Мустафа Джемілєв і Айше Сеїтмуратова, наприкінці XX століття повернули свій народ зі сталінської депортації та відбудували національні інститути. Натомість стратегічним завданням для нових поколінь є здобуття якісної, зокрема закордонної, освіти, а також всесторонній особистий і інтелектуальний розвиток. Адже саме вони мають бути готовими, як колись їхні славетні пращури, сформулювати великі ідеї, які збережуть ім’я народу й зроблять Крим вільним у XXI столітті.
Недім УСЕІНОВ,
член Координаційної ради Всесвітнього конґресу кримських татар від Польщі