У лютому цього року у краківському видавництві «Ha!art» вийшов друком польський переклад книжки українського письменника Леся Белея «План порятунку України» – добірки текстів на злободенні теми, написаних у жанрі абсурдного реалізму, де реальність не завжди легко відрізнити від вигадки. «Свої лінгвістичні таланти, чи, так би мовити, здібності до гри зі словами <…> Лесь тут юзає на повну катушку. І напрямок та мету цієї гри видно відразу – це гумор, стьоб, сарказм та пародія», – так описує книжку Белея інший український письменник Банди Шолтес. Читачеві у «Плані порятунку України» не варто шукати чітких інструкцій з розв’язання державних проблем, натомість на нього чекає низка іронічних трагікомічних історій, блискучих діалогів та несподіваних ситуацій.
У розмові із «Нашим вибором» Лесь Белей розповідає про те, чому «План порятунку України» не можна сприймати як документальну прозу, про своє бачення змін в Україні, а також, що пов’язує його з Польщею та як сучасна польська література впливає на українську.
Розкажи трошки про себе.
Я народився в Ужгороді, там закінчив школу. Потім вчився у Вроцлаві на англійській філології і заочно в Ужгороді на українській філології, після чого переїхав до Києва, де закінчив аспірантуру. Моя дисертація стосувалась мовного ландшафту Закарпаття, тобто йдеться про тексти, які з’являються у публічному просторі і якими мовами. Потім працював у видавництві «Темпора» й Польському інституті в Києві. Займаюся перекладами з польської, англійської, словацької. Працюю також журналістом, а після повномасштабного вторгнення ще й фіксером (ред. – фіксер – від англійського «фіксити» – лагодити, ремонтувати. Сьогодні, як правило, фіксери – це люди, які допомагають іноземним журналістам, які в Україні висвітлюють війну).
Кого з польських письменників ти переклав?
Пьотра Кальваса «Єгипет: харам, халяль», а також дитячу книжку про Рексика (ред. – «Рексик. Велика книга пригод», автори: Єва Барська, Марек Глоговскі, Анна Сойка) й кілька поетичних збірок.
Чи книжка «План порятунку України» – це твоя перша книжка перекладена на польську мову?
Перекладалась поезія. Минулого року «Варштати культури» видали мою поетичну збірку «Дзеркальний куб» у перекладі Богдана Задури.
Розкажи про написання книжки «План порятунку України». Коли вона вийшла в Україні?
В Україні вона вийшла у 2018 році. Писав я її приблизно років зо два. Просто з’явилась певна стилістична концепція в голові про те, як саме писати ці оповідання. Я намагався показати тодішню українську реальність з різних сторін і коли зрозумів, що в принципі те, що я хотів сказати – сказав, то звернувся до видавця. Потім ця книжка ще рік «маринувалася» у видавництві.
Мушу зізнатися, що враження від книжки в її польському перекладі суттєво відрізняються від оригіналу, адже багато чого просто неможливо передати іншою мовою. Книжка викликала в мене гіркий сміх, адже всі ці історії видаються дуже наближеними до української дійсності.
У цьому і полягає дуже велика проблема, адже мою прозу не можна сприймати як документалістику. Я читав кілька польських рецензій, а також під час презентації я усвідомив, що в Польщі цю книжку сприймають як нон-фікшн. Але насправді це не так, там дуже багато вигадки. Реальних прототипних історій всього кілька. От хіба що про 100-й поїзд більшість реальних діалогів і історій, які зі мною трапились під час мандрівок тим самим поїздом. А решта – це варіації на тему.
Чи ти не боїшся, що в Польщі цю книжку можуть сприйняти серйозно і подумати, що в Україні все так погано й нема надії на порятунок: на кожному кроці хабарі, корупція, подвійні стандарти, російська мова, радянська ментальність, кожен дбає лише сам про себе, незнання історії та суцільний абсурд?
Це те саме, що читати Кафку й думати, що Прага його часів виглядала саме так. (ред. – Франц Кафка – один з найвизначніших письменників XX ст. Його твори є поєднанням реалізму і фантастики, вони просякнуті абсурдом, страхом перед зовнішнім світом і вищим авторитетом, здатні викликати у читача відчуття тривоги і безвиході).
Зрештою, в одному з твоїх оповідань з’являється Кафка. Цитую: «Якби Кафка жив в Україні, він би забухав». Звідси враження від тексту, що Україна невиліковно хвора і її неможливо врятувати. Це дуже песимістична перспектива і з польських рецензій виникає те саме.
Так, але всі рецензенти наголошують на тому, що це була реальність до початку повномасштабного вторгнення. Хоча далі всі думають, що це документальна проза, хоча вона такою не є.
Тоді з якою метою ти створив таку атмосферу безвиході й абсурду?
Якщо подивитися на художню прозу, то всі письменники схильні до великих перебільшень. Я пам’ятаю, як я був у Русові й побачив той самий камінний хрест, про який писав Стефаник. Коли я пригадав його описи того, з якими стражданнями й муками головний герой його тяг на цей пагорб, котрий видавався мало не Еверестом, як це все було складно. Натомість коли я побачив той пагорб на власні очі, він виявився геть невеличкий. Всі письменники все перебільшують. У цьому і функція художньої літератури: щось підсвічувати, докручувати до максимуму, щоб на цьому закцентувати.
Коли я читала твою книжку, то мимохіть думала про Ґомбровича, котрий також не боявся голосно критикувати свій народ – хоч у дещо інший спосіб (ред. – Вітольд Гомбрович – видатний польський письменник і драматург. Більшість його творів гротескна і висміює стереотипи польської традиційної свідомості). Це, як мінімум, дуже відважно. Думаю, що кожен народ потребує письменників, яким вистачає відваги показувати те, чого не хочеться бачити. Наприклад, в одному твоєму оповіданні за результатами опитування 70% українців обирають відповідь «Мені головне, щоб мені було добре, яка різниця, що з країною». Якби книжка вийшла після повномасштабного вторгнення, чи в ній було би більше оптимізму?
Повномасштабне вторгнення перенесло цю всю реальність, яка до нього була сконцентрована виключно на окремих регіонах Донецької та Луганської областей, на велику частину країни. Не на всю, але на добру половину. Тому в книжці і є одна п’єса, присвячена АТО. Дійсно, відбулося досить багато змін у соціумі, але всі ті явища, які описані у книжці – вони нікуди не зникли. Їх просто менше, вони інші, але вони є. Люди, яким байдуже, який прапор висить на адміністративній будівлі – їм головне, щоб їм було добре – вони все ще є. Їх, звісно, менше, але вони є. Я багато їжджу країною і я це все бачу.
Зізнаюсь, я також думала, що в тексті більше реальності ніж вигадки і мимохідь ставила собі питання, чому ж ти не залишився в Польщі, якщо тебе оточує така невиліковна й песимістична дійсність?
Ця книжка не про всю реальність. Вона про відсотків 15-20%, не більше. Коли я закінчив університет у Польщі, мені пропонували там залишатися в аспірантурі, але я відмовився, тому що закордоном я себе не почував вдома. Там наче все гарно, але відчуття, що ти перебуваєш серед своїх, немає. Попри дуже дружнє ставлення, до тебе все одно ставляться як до чужого. В Україні попри цей східнослов’янський бардак, окрім самої «бардачності», він ще також дає дуже багато можливостей. Тому тут жити цікаво, тому що життя непрогнозоване. Тепер із повномасштабним вторгненням я часто працюю фіксером із закордонними журналістами і їжджу по всій країні, іноді – на фронт. От коли ти перебуваєш біля зони бойових дій, то це саме те місце, де все, що описано в цій книжці абсолютно відсутнє. Тому що там люди максимально щирі, максимально привітні, максимально відкриті, максимально допомагають одне одному. Це те місце, де попри велику небезпеку й велику кількість горя і пережитого – найбільш комфортно.
Можливо, це невдовзі розповсюдиться на всю Україну?
Не розповсюдиться. За це треба платити дуже високу ціну у вигляді страждань, руйнувань, втрат і так далі. Крім цього, коли проходить певний час, усе вертається до того, як воно було. Десь рік тому я був у звільненій Бучі, коли там лише починалася ексгумація з масової могили. І пам’ятаю Бучу як сучасне місто з новими будинками, але в якому ще немає ні світла, ні газу – яке просто, так би мовити, вимкнуте з цивілізації. Пам’ятаю, які були люди тоді і як було з ними спілкуватись тоді, і як виглядає Буча через рік: вона вже абсолютно не відрізняється від будь-якого мирного міста. Тобто це все тимчасові явища.
Тобто ти радше песимістично дивишся на зміни в Україні?
Не обов’язково. Я мав на увазі саме прифронтовий екзистенціалізм, який не вічний і який минає тоді, коли місто повертається до нормального життя. А загальносуспільні зміни – це інша тема. Наприклад, якщо говорити про українську мову, то я дуже добре пам’ятаю, як після початку повномасштабного вторгнення величезна кількість людей перейшла на українську. Старалися, говорили, соромилися, якщо говорили російською. Зараз відбувся невеличкий відкат: певна кількість людей, яка тоді пробувала переходити на українську або хоча б соромилась – зараз абсолютно спокійно говорить російською. Думаю, що відсотків десять людей, які почали говорити українською – вони вже назад на російську ніколи в житті не перейдуть. Натомість є також і відсоток, який відкотився назад. Тому всі ці зміни йдуть як йдуть. Звісно, в багатьох питаннях вони неймовірно прискорились, але такого тумблера, який раптом перемкне всю країну в абсолютно ідеальний її образ, не буде.
А як в Україні сприйняли твою книжку?
Парадокс полягає у тому, що в Україні було тільки два якихось відгуки і то не присвячені самій книжці – тільки факту, що вона вийшла. Повноцінної рецензії в Україні на цю книжку так і не з’явилось.
Ти все ж обертаєшся в середовищі письменників, поетів, інтелектуалів. Як твої знайомі відгукнулись на твій текст?
Сказали, що посміялися. Олег Коцарев у своєму відгуку написав, що це щось середнє між Остапом Вишнею і Лесем Подерев’янським.
І як тобі таке порівняння?
Подерев’янського я люблю, а Вишню ненавиджу.
Чому?
Бо він був кон’юнктурним радянським автором. Що-що, а я от із будь-якою кон’юнктурою у цьому тексті боровся.
Мене дуже розсмішило речення «Ще не вмерла Україна, поки Польща квітне». Що ти мав на увазі?
Це було оповідання про ресентимент з боку різних країн, які володіли тією чи іншою частиною сучасної України. Тому ця фраза нічим не відрізняється від усіх інших ресентиментальних фраз.
А тепер питання про українсько-польські взаємини. Чи ти спостерігаєш, що ставлення до Польщі й поляків у твоєму середовищі якось змінилось за останні роки?
Воно завжди було позитивним.
А польську літературу в Україні як сприймають? Попри те, що поляки віддають перевагу літературі факту, а українці – художній літературі.
Коли я працював у видавництві, то ми багато репортажів перекладали: Маріуша Щиґела, Яцека Гуґо-Бадера, Вітольда Шабловського й інших. Цей жанр став доволі популярним в Україні. Тобто це один із таких впливів саме польської літератури на українську.
А чи можна те саме сказати про поезію? Мені здається, що польська поезія теж повпливала на українську.
Зовсім ні. В Україні поезія змінюється за внутрішніми чинниками. Наприклад, дуже багато епігонства Жадана. Це він запровадив моду на верлібри, хоча він і не лише верлібри пише. Жаданівські верлібри дуже багато хто наслідує. Можливо такі польські поети як Марцін Світлицький і Рафал Воячек мають якийсь вплив на українську поезію, але у досить обмежений спосіб і нішовий.
Над чим ти зараз працюєш?
Над книгою про війну. Тут вже буде стовідсотковий нон-фікшн, який можна сприймати за чисту монету. Це буде книга інтерв’ю, де з різних перспектив показується індивідуальна історія війни. З різних перспектив людей, для яких війна не є професією. У цій книжці не буде професійних військових, але будуть добровольці, які вирішили стати військовими. Це будуть представники різних регіонів і різних професій: від кіберспротиву, розмінування й волонтерства відбудови до дітей, які щось роблять, щоб зібрати гроші для армії. Це буде 24 інтерв’ю, зібраних у книжку. Вона вже майже закінчена.
Розмовляла Олександра Іванюк