Максим Демський – український режисер, актор, організатор культурних подій та фестивалів в Україні. Найбільше відомий як директор фестивалю сучасного мистецтва GogolFest.
Ми зустрілись з режисером у Любліні, де він проживає останні пів року: опікується батьком та продовжує творчу діяльність. Напередодні премʼєри його пʼєси «Татусі», яка відбудеться у Центрі культури в Любліні 4 та 5 серпня, «Наш вибір» поговорив з Максимом Демським про переїзд до Польщі, роботу над виставою, а також про те, чому важливо розпочинати дискусію про українських чоловіків за кордоном.
Ви приїхали до Польщі пів року тому. Чому обрали для життя саме Люблін? А не скажімо, Варшаву, де відбувається найбільше заходів, зокрема, і для українців.
Це й класно, що тут все відбувається не так, як у Варшаві. Але скоро буде. І може навіть більше.
Люблін це любов (сміється). Люблін це наче дзеркало: сто кілометрів від кордону в один бік – Львів, сто кілометрів від кордону в інший бік – Люблін. Я прожив у Львові рік, працюючи. І тепер я в Любліні. Наче дежавю.
Мені дуже тут все близьке. І в цьому місті є якась атмосфера з одного боку пасивності і повільності, а з іншого – альтруїзму, пасіонарності, де головними є не гроші. Це прекрасне місце для роздумів. Наче в резиденції: є час для усвідомлення і поваги один до одного, тут є простір і тиша для творення чогось нового.
Взагалі ми сюди потрапили, тому що це Люблін обрав нас, а не ми його. Ми не їхали кудись. Ми їхали звідкись. І це також дуже цікавий концепт з погляду того, коли ти перебуваєш у стані невідомості. Ми проїздили багато різних країн, зробили багато різних проєктів, але ми не мали місця, куди можна повернутись. Ми могли повернутись лише у Київ. Але зі мною був батько, який зараз не може отримувати в Україні потрібне лікування та нормально функціонувати. Я його єдиний опікун. Тому, не знаю чи мені пощастило, чи я влип.
В Люблін?
І в Люблін також. Центр культури радо відкрив для нас свої двері. Вперше ми потрапили сюди проїздом, ще перед війною. Тоді я був у складі команди, яка розробляла проєкт ревіталізації Гостинного двору у Києві. А він по формату один в один, як простір Центру культури в Любліні, тільки трохи більший. У нас в Україні немає такого досвіду ревіталізації старих будівель, тому помилок було б мільйон. А Центр культури, який знаходиться в будівлях колишнього монастиря, – гарний приклад.
Мені взагалі цікаво працювати зі старим: коли є стара територія, старий сенс і ти маєш його актуалізувати. Ось як наші традиції. Ми або їх просто представляємо під якусь сучасну музику і воно лишається все тим же, але під сучасну музику. Або можна бути ДахаБрахою, де українські пісні та традиції поєднуються з іншими культурами: це видно на прикладі барабанів, або ж їх папахПапаха (тюрк.) – чоловічий хутряний (з вівці і каракуля) головний убір часто, поширений у народів Кавказу, козаків і в Середній Азії, елемент військової форми одягу. Але при цьому всьому, душа проєкту залишається суто українською.
Я радий, що зміг показати елементи української культури людям, з якими тут працюю. Декілька українських пісень я також співатиму у своєму спектаклі «Татусі» і вже другий день чую від команди, як вони наспівують ці мелодії.
Повертаючись до Любліна. Ви вже тут пів року. Чим ви займаєтесь, як себе знайшли у цьому просторі?
Насправді весь цей час ми продовжуємо шукати. Мені здається, що пошук – це елемент без якого не можна знайти те, чого прагнеш. Можна на новому місці одразу почати працювати і тільки віддалити свою мрію ще далі. А мрія у мене є. Мрія у творчості, у мистецтві. А також є потреба говорити про війну. Я, як громадянин України, який не може виконувати свою громадянську роль на фронті зі зброєю, маю робити будь-що інше, аби тема війни в Україні звучала у світі. Чим більше людей на планеті буде знати про війну саме з уст українців, тим краще. Тому я не знайшов нічого кращого, ніж взяти і написати цю пʼєсу.
Ваша вистава «Татусі» порушує питання чоловіків за кордоном. Зараз ця тема особливо актуальна, адже в інформаційному просто все частіше зустрічається образ «чоловіка-українця, який ховається за кордоном від мобілізації», і часто втрачаються окремі історії цих людей і справжні причини, чому вони тут. Звісно, це не применшує відповідальності тих, хто дійсно незаконно втік з України. Але моє питання таке, звідки ідея саме такої вистави?
Це тема, яка стосується мене особисто. Я живу тут у Польщі та сам опікуюсь батьком. Я маю також достатньо друзів, які воюють на фронті, але ще жоден з них не сказав мені: «Хей, чого ти за кордоном, йди воюй з нами». З самого початку повномасштабної війни я жодного разу не чув у свій бік таких слів. Тому ця тема з погляду моїх власних взаємовідносин з суспільством, не є проблемою. Однак те, що я чую в інформаційному полі – це уже складніше. І саме тому я хочу почати говорити про це публічно. Сподіваюсь, мені вдасться це зробити через виставу.
Коли я залишаюсь сам на сам з собою, мої почуття протягом одного дня можуть змінитись від ейфорії до повного «падіння». Відчуваєш себе просто цвяхом, який мають забити комусь в домовину. Ти навіть не людина, ти просто цвях, який бʼють по шляпці. І отак я почуваю себе як чоловік. І я бачу це не тільки по собі. Скільки разів я намагався комунікувати з чоловіками, знайомими і незнайомими, які живуть за кордоном, вони не йдуть на контакт. І я розумію, що це проблема. Мені би хотілося, наскільки це можливо, якщо вони не можуть бути в Україні, то нехай би об’єдналися і створили сильний голос за кордоном, який би боровся за принципи країни. А можливо, так як є, так і має бути? Аби не заряджати людей, на виїзд з України?
Ця тема мене так сильно турбує. Я також не розумію, чому її ніде публічно не обговорюють. Коли ти постійно перебуваєш за кордоном, чи повинен ти висловлюватися і щось робити, і як, аби підтримати Україну? А я якраз у цьому човні. У мене є свої переживання і питання, які я постійно задаю собі: «Чому я не на фронті?», «А якби був, то що б зі мною сталось?», «Можливо, мене б вже не було в живих?», «А, може, навпаки – я б відкрив справжнього себе?», «Що було б з моїм батьком, моєю донькою?».
Тут багато запитань на які я не знаю відповідей. І ця вистава дає мені можливість прожити певний час без внутрішніх вагань, які перетворюють мене на психологічного інваліда. Я кажу це не для того, щоб мене пожаліли.
Я можу з легкістю поїхати десь в Чорногорію на відпочинок, але я не дозволяю цього собі. Я у спектаклі про це також говорю. У моєму житті не було літа, коли б я не виходив на Дніпро на своєму човні. Вода, саме річка, для мене дуже важлива. Я навіть організовував фестивалі на дніпровському острові і своїм човном перевозив туди людей. І повномасштабна війна – це перші три літа, які я проводжу без води. Для мене це дуже важливо, але я сам роблю цей вибір.
Спектакль дає мені можливість сформулювати ці питання для себе, шукати на них відповіді.
Також я б хотів поспілкуватись із глядачем після вистави. По-перше, зрозуміти, чи вдалось мені донести до аудиторії ту думку, яку планував. А по-друге, можливо, спробувати розпочати цю дискусію.
На якого глядача ви тоді розраховуєте: українці, поляки?
Зараз я розраховую просто на глядача. У мене немає особливих очікувань, адже того соціального капіталу і статусу, який я мав в Україні, тут немає. Тут я ніхто. Біженець…
Але якщо вже говорити про те, чого б я хотів. То хотів би у першу чергу побачити на своїй виставі поляків. Мені важливо звернутись до європейської аудиторії. Розповісти їм, що відбувається. Спробувати передати свій досвід, почуття. Зробити так, щоб людина пережила зі мною ці моменти: блекауту, першої поїздки в Ірпінь після деокупації. Щоб людина в якусь мить відчула себе там, щоб вона зрозуміла наскільки у неї багато всього є зараз.
Загалом у виставі я озвучую питання, які турбували мене завжди. Наприклад, я розповідаю історію, коли ми з командою журналістів на початку повномасштабного вторгнення потрапляємо в Ірпінь. Там ми зустрічаємо молодого хлопця: у нього на плечі жовтий скотч (це одна з позначок українських військових), а в руках гранатомет. Він нам розповів, що просидів у підвалі тиждень, не витримав і почав воювати проти росіян.
У виставі я пропрацьовую питання, що людина змінюється за певних умов, зокрема, коли виходить за свої звичні межі. Я в спектаклі прямо ставлю питання, чому люди самі не створюють умови, в яких вони змінюються? Чого вони чекають? Люди вважають даністю, те що вони мають, наприклад, руки чи ноги. А в Україні тепер людей багато без рук і без ніг. А ми маємо ці руки. І навіть не переосмислюємо для чого вони нам дані.
У мене немає відповідей. Однак, хочеться, щоб ці питання підіймались. Хоч тут, хоч в будь-якій іншій країні світу. Неважливо, головне, щоб було якесь усвідомлення. Якесь пробудження. Світ уже перейшов певну межу. Ящик Пандори відкрито. Порушено світовий устрій. Просто того, що одна країна охуїла і вдерлася в іншу країну. Просто того, що у неї зброї більше. І що ти не роби, які ти переговори не влаштовуй, це буде лиш тимчасове якесь рішення. Необхідне повне переосмислення світового порядку.
Тут може допомогти культура…
Культура не дожимає, капець. Я досі бачу, наприклад, українських митців, які кажуть, що вони космополіти, вони, мовляв, творять заради мистецтва. Я взагалі не розумію цих людей. Це люди із Харкова, Сум чи Чернігова, і вони явно виїжджали з України з труднощами. І вони продовжують обирати залишатися «над цим всім».
Тобто для мене сьогодні мистецтво це зброя, потужна зброя, яка може діяти дуже сильно. І росіяни це дуже добре знають.
Тому я хотів, аби цю мою історію почули якомога більше людей за кордоном. Тим паче музику зробив до цієї вистави Павел Пассіні. Він досконало відчув мої емоції.
Розкажіть більше про команду, з якою створювали виставу
Наша команда – це якийсь love-team. Ми настільки добре чуємо і відчуваємо одне одного. Наша команда – це я, Анна Басова, Павел Пассіні, Олена Семенюк та Христина Шишкарьова. Оленка, яка займається сценографією та мультимедіа, з Білорусі, Павел, який підготував музичний супровід, з Польщі. Він також допомагає мені з режисурою, оскільки краще знає Центр культури, де відбудеться вистава.
Учасники колективу говорять між собою українською, польською чи англійською мовами. Це вперше я маю досвід роботи у такій багатомовній команді, де всі так добре розуміють одне одного.
Чи плануєте показати спектакль в інших містах Польщі?
Ми починали робити виставу так, аби з нею можна було їздити різними містами. Залежно від того, яким буде результат перших постановок, буде зрозуміло, куди він помандрує.
Розмовляла Анастасія Верховецька