Історія польського кіно є невід’ємною складовою світового кіноспадку. Якщо спробувати виокремити особливість польського кіно з-поміж іншого, то це – виразний акцент на етичну та соціальну тематику, яка досі звучить у сучасних стрічках. Водночас кожна історія кіно має свої приховані й невидимі шедеври, які або несправедливо забуті глядачами, або просто недооцінені з тих чи тих причин. Історичний контекст теж відіграє чималу роль у тому, що ми вважаємо важливим, а що другорядним. Скажімо, фільми про підпільне протистояння поляків німецькій окупації сьогодні виглядають не так актуально, як це було в повоєнний час. Усе ж, спробуємо виокремити низку маловідомих або забутих фільмів, які можуть по-новому відкрити школу польського кіно.
Ніж у воді / Nóż w wodzie, реж. Роман Полянський
Роман Полянський – чи не найбільш відомий у світі режисер польського походження. Він прославився завдяки фільму «Піаніст», за який отримав Золоту гілку Канського фестивалю. Однак, мало кому відомо, про його єдиний повнометражний польський фільм «Ніж у воді» (1962), де вже було накреслено ключові прийоми психологічного трилера та драми. Камерна, але вкрай напружена історія розгортається завдяки лише трьом героям. Спортивний журналіст Анджей і його дружина Христина дорогою до безлюдного озера на Мазурах підбирають молодого студента, ледь не збиваючи його при дорозі. Пара планує провести вільний час на яхті, але чомусь пропонує студенту приєднатись до прогулянки на вітрильнику. Хлопець погоджується, але раптом стає конкурентом Анджея, який все більше й більше провокує його на конфлікт. Напруження зростає з кожним кадром, набуваючи форми протистояння двох різних поколінь, світоглядів і характерів.
Що хотів сказати Полянський своїм дебютом? Вочевидь, за маскулінною боротьбою двох чоловіків приховувалась інша, більш важлива для молодого режисера ідея. В образі Анджея втілена ідея влади та конформізму, які для багатьох людей у тогочасній Польщі були чи не єдиним шляхом. Натомість зухвалий студент є прямим віддзеркаленням самого Полянського: бунтівного, провокативного й вільного у своїх переконаннях. За цим образом також було ціле молоде покоління шістдесятих, яке тільки-тільки почало заявляти про себе, хоча й в нестерпних умовах пресингу й переслідування. Сміливими також є візуальні прийоми Полянського, який в дусі французької Нової хвилі не боїться знімати героїв крупним планом, експериментує з рухом камери й взагалі робить блискучі композиційні акценти, щоб загострити сцени в цьому взірцевому психологічному трилері.
Ілюмінація/Iluminacja, реж. Кшиштоф Зануссі
Не менш цікавим і маловідомим є фільм «Ілюмінація» (1973) Кшиштофа Зануссі, класика й чи не найбільш відомого (цілком заслужено) представника польського кіно. Для пересічного глядача легко загубитись у великій фільмографії режисера, але стрічка «Ілюмінація» справді є прихованим багатогранним діамантом з низки причин. Фільм розповідає про студента Францішека Ретмана, який вивчає фізику в одному з польських коледжів. Він закохується у студентку, але стосунки в них не складаються. Згодом в його житті трапляється переломна подія: на його очах помирає друг під час сходження на вершину гори. Цей досвід смерті вплине на нього пізніше, коли він обиратиме шлях між наукою та релігією. Зрештою, він обере перший, спочатку працюючи у коледжі, а потім у лікарні, коли коштів від академічної кар’єри не вистачатиме, щоб прогодувати свою сім’ю. У кінцевому випадку, його сім’я буде чи не єдиним його досягненням, адже він не дослідив природи мозку, не зрозумів таємниці буття, не зробив, зрештою, жодного вагомого фізичного відкриття. Іншими словами, його життя і молодість пройшли. Саме з цим усвідомленням він перебуває разом з дружиною і сином на березі річки, спостерігаючи за корягами у воді та двома птахами в небі.
У своїй стрічці Зануссі помістив багато важливих мотивів і тем, які будуть підійматись іншими режисерами, як-от конфлікт науки та релігії (згадаймо хоча б перший фільм з «Декалогу» Кшиштофа Кесльовського). Однак основна ж тема у фільмі «Ілюмінація» – це пошук сенсу й істини в житті. Не дарма для цього використано частину лекції філософа, який пояснює, що ілюмінація – це відкриття істини поза почуттями. Францішек спробував шукати спочатку істину раціонально в науці, а потім навіть подався у монастир, але все марно. Він відчував, що сенс життя десь вислизає від нього. Зрештою він відмовився від пошуків і прийняв життя таким, яким воно є. І саме з цього моменту в нього на обличчі з’явилась усмішка.
Мої ночі прекрасніші за ваші дні / Moje noce są piękniejsze niż wasze dni, реж. Анджей Жулавський
Чим далі, тим більше польські режисери експериментують з темами й методами вираження. «Мої ночі прекрасніші за ваші дні» (1989) Анджея Жулавського – приклад сміливого, навіть відчайдушного кіно, яке сьогодні є рідкістю. Фільм був знятий у Франції з французькими акторами (серед найбільш відомих – Софі Марсо), тому дехто не наважується відносити його творчість до польської традиції. Усе ж, Жулавський, як і Полянський, не залишав осторонь свого польського коріння, тому його фільмографія теж має виразний національний відбиток.
Історія у фільмі доволі проста. Люка, талановитий комп’ютерний науковець має рідкісну невиліковну хворобу мозку, внаслідок якої він скоро втратить пам’ять і мову. Гірка іронія в тім, що Люка винайшов комп’ютерну мову, але скоро неминуче втратись свою. Люка випадково зустрічає ексцентричну Бланш у кафе, після чого повністю закохується. Бланш працює перспективною актрисою нічного клубу й має екстрасенсорні здібності (принаймні вона так вважає). Як би там не було, вона незадоволена своїм життям і не вбачає в ньому жодної мети. Для обох героїв нема сенсу жити, тому вони поєднані в спільній ситуації відчаю і безвиході. У пристрасті один до одного вони немов створюють альтернативний світ, паралельну реальність, де нема хвороб і проблем.
Жулавський, попри дивне бачення стосунків і за наявністю відмінного стилю, все ж створив унікальний романтичний фільм, де чітко пульсує давня, хоча й банальна істина: любов переможе смерть. Напевно, так і сталось, адже герої йдуть на зустріч океану, виходять поза межі екранного часу до вічності. За таку неоднозначність, екстравагантність і романтичність можна полюбити Жулавського, хоча не виключено, що багатьом його стрічка може здатись незрозумілою.
Випадок/Przypadek, реж. Кшиштоф Кесльовський
Ще одним фільмом про молодість, бунт і польську комуністичну реальність є «Випадок» (1981) Кшиштофа Кесльовського. Стрічка відразу не була випущена через цензуру, адже в ній автор виразно критикує владу і віддає перевагу «Солідарності» як альтернативі прорадянському режиму. Кесльовський більше відомий як автор трилогії кольорів, але ранні його фільми не менш важливі з точки зору становлення творчого методу. У «Випадку» режисер розповідає три версії долі Вітека, які залежать від того чи встигне головний герой сісти на потяг Лодзь-Варшава. У першому випадку він встигає на потяг і зустрічає старого комуніста, який спонукає Вітека обрати кар’єру комсомольського активіста. У другому випадку він не встигає застрибнути у потяг, а тому залишається на пероні й вступає у бійку з охоронцем, після чого отримує місяць примусових робіт як покарання за вкоєний вчинок. За цей місяць він знайомиться з учасниками опозиції і починає боротись проти режиму. Нарешті, у третьому сценарії його життя він теж не втрапляє на потяг, але ніякої бійки не стається і він повертається до навчання у медичному інституті, потім одружується і в нього народжується син. Єдина виразна особливість цієї версії його життя – це трагічне завершення, адже коли він сідає в літак під час відрядження, то втрапляє в авіакатастрофу.
Як бачимо, у кожному зі сценаріїв воля випадку підштовхує його до того чи того рішення, яке радикально міняє його життя. Водночас Кесльовський допускає, що за випадком може й бути Божа воля, незбагненна й невидима для Вітека й людей. Усе ж, не можна сказати, що Вітек підкорюється обставинам, адже в кожному разі він діє чесно й по совісті, повністю проживає свій «сценарій» життя. Режисер, будучи прихильником етичного підходу до кінематографу, переконує про важливість совісті й правди в непередбачуваному світі подій. Цікаво й те, що бути чесним і справедливим – не гарантія щасливого життя, бо завжди знайдуться ті, хто не прийматиме правду, убачаючи у ній небезпеку. Що ж, будучи сучасником повалення комуністичного режиму в Польщі, Кшиштоф Кесльовський добре розумів це, тому й так пильно, майже документально хотів зафіксувати свої переживання у форматі кіно.
Папуша/Papusza, реж. Йоанна Кос-Краузе та Кшиштоф Краузе
Із сучасних маловідомих і по-своєму недоціонених фільмів варто згадати «Папушу» (2013) Йоанни Кос-Краузе та Кшиштофа Краузе, в якому йдеться про життєвий шлях польської поетеси Папуші (Броніслави Вайс), яка має ромське коріння. Історія відбувається у 1920-ті роки, коли грамотність і наука для жінок ще вважались чимось ненормальним і непотрібним. Усе ж, Папуша навчається грамоти в єврейської продавчині, а згодом відкриває в собі поетичний талант. Саме на нього звертає увагу Єжи Фіцовський у ромському таборі. Вже після перебування у таборі він листується з Папушею і потім видає її вірші, після чого вона здобуває славу й водночас осуд самої ромської спільноти. Врешті, Папуша не витримує те, що її принижуть, виштовхують за межі ромського світу, тому невдовзі втрачає здоровий глузд і здатність творити.
У чорно-білому фільмі відчувається особлива романтика завдяки атмосфері ромських таборів, подорожей і загалом вільному способу життя. Фільм засвідчує боротьбу, яку цей спосіб життя тягне за собою для кожного покоління польських ромів, а також сильно взаємозалежну природу цих спільнот, витіснених на маргінес суспільства. Папуша ж стає своєрідним збільшувальним склом цієї несправедливої і вкрай упередженої політики щодо ромів (яка досі присутня у багатьох країнах), страждання яких вона бере на себе. Водночас варто додати, що фільм не є політичним осудом, а швидше сумним коментарем щодо втрати і відчуження культурного багатства окремої спільноти, змушеної поневірятись по світу.
Археологічне дослідження невидимих і прихованих скарбів польського кіно можна продовжувати. Великий пласт забутих, невідомих чи недооцінених фільмів складає окрему сторінку польського кінематографу, яка готова відкритись не тільки для поціновувачів, але для будь-яких уважних глядачів. Лишається тільки довіритись режисерам, повірити в їх бачення, а далі вже кіно зробить свою справу – дозволить побути частиною інших світів.
Максим Карповець
Вперше опубліковано у 2022 році.