«Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор»

0

24 липня в галереї Українського дому у Варшаві відбувся вернісаж виставки Андрія та Лії Достлєвих, присвяченої пам’яті Голодомору.

Художники тривалий час працюють із темою пам’яті та постпам’яті, аналізують можливості представлення травматичного досвіду й досвіду вразливих груп засобами мистецтва, реалізовують проєкти, пов‘язані з міським простором та його міфологізацією.

Проєкт  «Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор» є результатом візуального дослідження з використанням постфотографічної практики. Протягом двох місяців художники документували сліди всієї їжі, яку викидали. З цього матеріалу вони зробили колажі з фрагментами знайдених світлин, на яких є елементи пейзажу.

Фото з відкриття виставки “Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор” в Українському домі у Варшаві. Лія Достлєва, Іванна Берчак, Андрій Достлєв

Іванна Берчак: Поговоримо про тему пам’яті та постпам’яті. Чому саме її ви використовуєте найчастіше у своїй творчості? Як на це вплинув ваш особистий досвід?

Андрій Достлєв: Так якось склалося після 2014 року, коли почалася війна й коли захопили Донецьк. Це для мене був перший контакт із темою пам’яті, я почав працювати зі своєю пам’яттю, почав далі це досліджувати, експериментувати у своїх проектах.

Лія Достлєва: Коли почалася війна, я стала замислюватися, як ці події на нас впливають,  читати багато літератури про травми. Так дійшла до Маріанни Гірш. Спочатку я почала працювати з темою Донбасу, певною мірою «своєї» травми, але не зовсім, тому що мене не було на Донбасі, коли все це сталося. Про всі події я прочитала у новинах. У мене було таке дивне почуття непричетності до того. Я почала досліджувати цей стан, так почалася моя робота з травмами. З власної історії це швидко перейшло в пошуки того, як травматична пам’ять функціонує в наших щоденних практиках. Чому постпам’ять? Тому що у випадку таких давніх подій, як Голодомор чи Голокост, ми говоримо про те, що було не з нами, але наслідки цих подій присутні зараз.

Як виникла ідея створити проєкт про Голодомор?

Андрій Достлєв: Ця тема вже давно нас бентежила, ми довго розмірковували, як можна говорити про Голодомор із перспективи нашого покоління, з перспективи постпам’яті, яка нам передалася від прабатьків. Довго шукали спосіб говорити про це спокійно, не як про травму, свідками якої ми є, а просто як носії цих історій із дитинства. Ми намагалися знайти якийсь дуже спокійний жест, яким можна було б про це розповісти. Мені здається, що  відбитки їжі – це якраз той спокійний спосіб.

Лія Достлєва: Усе сталося дуже природньо. Це почуття з дитинства було поруч із нами, наприклад, коли ми дітьми грали в гру: в нас є три яблука на тиждень і немає більше їжі та немає дорослих. Або вигадували рецепти, «що можна з’їсти».

Розкажіть, будь ласка, про мистецькі засоби, які ви використовуєте? Чому обрали саме фотографію?

Андрій Достлєв: Фотографія традиційно асоціюється з пам’яттю. Це ніби достовірний спосіб, щоб зберегти пам’ять, хоча насправді інколи не такий вже й достовірний, але воно все десь спрацьовує на межі.

Дуже цікавить перформативна частина проєкту, ваші емоції, які виникали в процесі, процес документації решток їжі, яку ви викидали.

Андрій Достлєв: Зайняло певний час, щоб усвідомити ці практики з викиданням їжі, із заборонами з дитинства, відчуття сорому, коли ти це робиш. Ти розумієш, що не повинен соромитися. Ми вирішили спробувати вести щоденник, фіксувати всю їжу, яку викидаємо, фіксувати весь цей сором.

Лія Достлєва: Досить довго шукали візуальну форму для цього проєкту. Відбитки їжі стали дуже хорошим ходом – ми фактично робили видимим те, що було невидимим. Почали створювати щоденник: документували все, що робили. Межа між огидним та естетичним виявилася дуже тонкою. Про рештки їжі легко думати як про щось огидне, на папері ж вони виглядали просто як пляма. Ми вирішили підкреслити цю їжу чорнилом: додавали його всюди, навіть у молоко. Таким чином ми говоримо про сліди травми, але сліди, які просто так не видно. Ми хотіли зробити їх видимими – чорнило допомогло їх проявити. Це був довгий проєкт, що тривав декілька місяців. Коли він закінчився і ми зрозуміли, що можна просто викидати їжу без відбитків настало якесь внутрішнє полегшення. Але насправді з того часу ми набагато менше викидаємо. Це був дуже цікавий досвід.

Фото з відкриття виставки “Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор” в Українському домі у Варшаві

Ви створюєте колажі зі старих фотографій, на яких зображений пейзаж. Чому саме він? Як пейзаж пов’язаний із пам’яттю?

Андрій Достлєв: Використовуючи елементи пейзажу, нам насамперед ішлося про поняття місць пам’яті, які існують для більшості масових травм у XX–XXI ст. Є визначені місця, де гинули люди. Якщо ми говоримо про смерть від голоду, то вона дуже розмита і в часі, і в просторі. Голодомор не має конкретного місця, як у випадку, наприклад, із Голокостом, де ми можемо вказати конкретно, де померла найбільша кількість людей. Голодомор пов’язаний з усім простором радянської України. Власне, показуючи фрагменти пейзажів, які настільки малі та узагальнені, що там неможливо впізнати місцевість, ми розповідаємо про брак цих конкретних місць пам’яті в українському ландшафті, коли мова йде про Голодомор.

Як ви думаєте, що відбувається з історичною пам’яттю зараз в Україні, чи вдається її зберегти сучасному суспільству?

Андрій Достлєв: Це якась окрема, дуже складна тема. Я б хотів утриматися від оцінок, бо не є  фахівцем, але мені подобається, що вона стала набагато частіше з’являтися в публічних дискусіях. Про неї почали говорити, нею почали цікавитися.

Лія Достлєва: В усіх питаннях історичної пам’яті, якихось суспільних процесів, що стосуються України, немає однозначної відповіді. У нашому випадку ця гетерогенність, з одного боку, є плюсом, що не в усіх суспільствах присутній, а з іншого боку – це дуже складна річ. Поєднання одночасно багатьох процесів, які йдуть у різних напрямках, – усе це відбувається на великій швидкості. Немає єдиної відповіді, що з цим робити. Водночас спостерігається багато тривожних процесів, наприклад, ситуація з Бабиним Яром. Нам намагаються нав’язати якийсь наратив, який не належить українському суспільству. Ми особисто не маємо прямого впливу на це.

Виставку «Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор» презентували в Малій галереї Мистецького арсеналу в Києві, у Westergasfabriek в Амстердамі. Вона ввійшла до короткого списку нагороди «UNSEEN Dummy Award» (Нідерланди), отримала перше місце на конкурсі «Ukrainian Dummy Award» та вийшла друком у видавництві «Родовід».

Виставка екпонуватиметься в Українському домі у Варшаві (вул. Заменгофа, 1) до 24 серпня 2020 року.

Підготувала Іванна БЕРЧАК

Share.