Якщо підходити до оцінки переговорів у Мінську з тезами «Путін всіх переграв» чи «Україна перемогла», то кожна з цих тез матиме свої аргументи «за» і «проти». Тому варто просто поставити питання: що відбулось у Мінську?
Попри великий скептецизм, що Путін може не приїхати на зустріч до білоруської столиці, він таки прибув. Путін хотів зустрічі на такому рівні, але виступав проти участі в ній України. Однак зустріч відбулась у форматі «чотирьох»: дві сторони війни (Росія і Україна) та «миротворці-дипломати» Олланд і Меркель.
Перед мінськими зустрічами Ангела Меркель та Франсуа Олланд зустрічались із Владіміром Путіним, але до того вони зустрілись у Києві з Петром Порошенком, відтак Меркель відвідала Вашингтон. Варто поглянути на послідовність Київ–Москва–Вашингтон. Якби перед Києвом стояла Москва, то, можна припустити, головні тези мінської зустрічі були запропоновані Москвою. А так Путін міг тільки вносити свої поправки. Останній візит перед зустріччю Меркель до Вашингтона показує, що Росії таки не належить останнє слово у цих переговорах.
Дев’ять місяців тому можна було звинувачувати Ангелу Меркель у поблажливості до політики російського президента, але зараз називати німецьку канцлер другом Путіна – чистий популізм. Її заяви та кроки й учинки жодним чином не є дружніми щодо господаря Кремля. Вони є радше обережними, але не дружніми. Франсуа Олланд також обережний у своїх висловлюваннях, однак зараз він остерігається публічно виправдовувати Путіна (не забуваймо теж, «містралі» не поїхали до Росії). Тож видається помилковим твердження, що формат нормандської групи грає тільки на користь Путіна. Одинадцять місяців тому така теза мала б більше аргументів, але протягом цього часу багато що змінилось і це варто враховувати. Найважливіше – ситуація у самій Росії відрізняється від ситуації річної давнини, а отже, і вплив на світову політику Кремля.
Україна так і не змогла чітко прописати пункт про відведення з України російських військових та російської техніки. З дипломатичної точки зору це фактично було нереально, зважаючи на норми міжнародного права. Але в порівнянні з Мінськом–1 з’явився пункт про «Виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України…». Враховуючи те, що Захід де-факто визнає присутність російських військових і техніки на території України, то це – красномовне окреслення, без необхідності вписувати «російські». Україні важливо було переконати Захід у присутності російських військових в Україні, а не Росію. Для Заходу це аргумент, бо ж їхніх військових формувань там нема.
Україна підходила до прийняття цієї угоди з позиції слабшої сторони; події показують, що тільки військовим шляхом перемогти Україні в цій війні неможливо. Будь-який шанс на подібні переговори – це певне затягування часу. Час затягується з обох сторін, але для слабшого цей процес завжди вигідніший, ніж для сильнішого. Україна у цій війні, на жаль, є слабшою стороною.
Після кожного зірваного процесу перемир’я – що ми пізніше побачили в Дебальцевому, після кожного порушення певних домовленостей російською стороною це тільки негативно б’є по іміджу Росії та зміцнює позицію України у переконуванні Заходу – допомагати їй у цій війні з Росією. Санкції діють, запроваджуються, а не відміняються. Розмови про постачання Україні зброї після невиконання Росією домовленостей Мінськ–2 цілком реально можуть стати не тільки розмовами, але й фактом. Женевські домовленості відбувались за участі США, але вони не стали гарантією спокою в Україні й не стримали Росію. Це аргумент для тих, хто вважає, що якби в Мінську були США, то домовленості були б іншими, більш корисними для України.
Україна погодилась на конституційну реформу, але тут нічого немає нового, мова йде про децентралізацію, процес реформи якої поволі запускається. Щодо спеціального статусу, то тут також важливо розуміти, що крім поки мертвого закону про особливий статус деяких районів Луганської та Донецької областей, буде прийнято ще кілька законодавчих актів, якими цей статус регулюватиметься. Тепер також від Верховної Ради залежить, якими будуть ці законодавчі акти.
Вдруге Україна не погодилась на вживання в тексті контактної групи термінів «ДНР» і «ЛНР». А варто пам’ятати, що Кремль постійно торочить про якийсь там окремий суб’єкт права. Вживання терміну «окремі райони Донецької та Луганської областей» повністю розвінчує цей міф про «субъект права и субъект переговоров» Плотницького, Захарченка і Ко.
Україна повинна поновити фінансування регіону. Це дійсно те, чого сильно хотів Путін. Тільки не варто цей пункт розглядати окремо від повного тексту. Без виконання всіх пунктів важко собі уявити фінансування регіону, який Україні непідконтрольний. А серед перерахованих пунктів у домовленостях є абзац про місцеві вибори на підставі українського законодавства, а також про відновлення контролю за кордоном. Провести такі вибори, а ще так, щоб отримали міжнародне визнання, поки мало реально. Варто враховувати відтік з регіону тих, хто реально підтримував українську владу.
Амністія для бойовиків. Не забуваймо, що амністія має стосуватись тих осіб, які не причетні до збитого в липні малайзійського літака, тих, які не займались викраденнями, показовими розстрілами – тобто узагальнюючи, які не причетні до «злочинів проти людяності». А тому не варто вже тепер узагальнювати і говорити про амністію, наприклад бойовика на прізвисько Моторола.
Домовленості контактної групи прописані так, що кожна сторона має широке поле до маніпулювання. Ніхто України в Мінську не здавав, а Росія поки що нікого не перегравала. Хоч і Україна не отримала того, чого хотіла, кордон і далі не буде їй підконтрольний, а отже перекидання з Росії техніки і війська може продовжуватись. І Росія не отримала в повній мірі того, заради чого почала цю війну. Зобов’язання щодо фінансування – ось це дійсно для України болюча сторона домовленостей. Угода – це певна пауза, яка закінчилася через тиждень захопленням Дебальцевого. У Росії просто більше причин, щоб не дотримуватись угоди, тож для України з’явиться черговий аргумент зміцнити свою підтримку на Заході. Як би болюче це для нас не звучало, але саме такі домовленості і невиконання їх Росією дають більше шансів Україні, щоб отримати реальну допомогу (зокрема й зброю), домогтись впровадження більш жорстких санкцій проти Росії. Погано те, що влада України не говорить зі своїм народом, бо саме вона має зараз дуже активно пояснювати й розповідати, що ж там відбулось у Мінську.
Ольга ПОПОВИЧ