Микола Рябчук: “Треба звільнитися від концепції міфічної східнослов’янської спільноти” – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Микола Рябчук: “Треба звільнитися від концепції міфічної східнослов’янської спільноти”

21 Грудня 2015
Микола Рябчук: “Треба звільнитися від концепції міфічної східнослов’янської спільноти”

У Варшаві український поет, публіцист та літературний критик Микола Рябчук представив свою свіжо видану у Польщі книгу “Україна. Постколоніальний синдром” (“Ukraina. Syndrom postkolonialny”).


ukraina_syndrom_okladkaЦе збірка есеїв автора “двох українських проектів”, в якій він пропонує свій погляд на сучасну Україну у контексті постколоніального минулого. Микола Рябчук розмірковує не тільки на тему українсько-російських відносин, але також і українсько-українських (як він сам висловився “українсько-креольських”). Публікації присвячені культурним і психологічним проблемам сучасних українців. В есеях український публіцист також порушує проблему вагання України між Сходом і Заходом, а також піднімає питання прагнень українців позбутися радянської спадщини, зокрема після Майдану.

Центральною темою публікації є постоколоніалізм у сприйнятті сучасної України. Як зазначив Микола Рябчук, “без колоніального акценту наблизитись до специфіки української тематики складно, особливо якщо йдеться про іноземного читача”.

“Уся постколоніальна теорія показує як формується дискурс домінації, як підкорений народ інтернаціоналізується, тобто як всмоктує погляди домінуючої групи і починає сам їх відтворювати. Навіть якщо домінуюча група зникає, колонізована продовжує відтворювати усі її структури. Без цього неможливо зрозуміти, чому механізми радянської русифікації в Україні діють надалі. А в деяких регіонах в часи незалежності вони навіть посилилися. Без постколоніального підходу не вдасться також зрозуміти різнорідність українського суспільства”, — аргументував автор книги.

За словами Миколи Рябчука, Україна пройшла крізь три види російської колонізації. Передовсім — це династична колонізація на Лівобережжі, коли козацька Україна добровільно прийняла протекторат російського царя, маючи ілюзію побудови спільної імперії, або такої собі “акційної спілки”, в яку українська козацька еліта робила би власний внесок, звертаючись до спадщини Київської Русі та символічного зв’язку між Києвом та Москвою. На думку автора книги, в уяві тодішніх українців “Мала Русь мала більшу вартість, ніж Велика Русь (Московія), адже вона, хоча і  була меншою територіально, мала більшу символічну вартість. Проте пізніше відбулося щось на кшталт рейдерського захоплення усієї акції сильнішим і потужнішим акціонером.”

Другий тип колонізації, який відбувався на півдні та сході України, мав поселенський характер. “Нічия” земля, на якій хоч і переважали етнічні українці, колонізувалася різними народами в рамках Російської імперії, яка ставала природним взірцем для цих людей. Ставши модернізаційним чинником для місцевого населення, імперія здобувала велику лояльність серед корінних жителів, незалежно від їх етнічного походження.

І нарешті третій тип колонізації — це підкорення західної частини України, де відбулося приєднання силою, інакше — окупація, як це було також в країнах Балтії та Центрально-Східної Європи. При цьому повністю колонізувати ці землі не вдалось, бо народи, які проживали там до часу окупації, прагнули побудувати власну національну свідомість. І тому вони виявилися стійкими до спроби підкорення.

riabczuk warszawa
Презентація книги М. Рябчука “Україна. Посколоніальний синдром” у Варшаві. Фото: twitter.com/ADeshchytsia

За словами журналіста, наслідки цих трьох етапів колонізації українських земель відчутні до сьогодні. Звідси різне функціонування цих регіонів та позиціонування образу “іншого” у свідомості місцевого населення.

Постколоніальне минуле, на переконання Миколи Рябчука, надалі залишається певною калькою сучасних процесів, навіть після 2-х років протестів на Майдані. Хоча, як відзначив публіцист, така модель сприйняття пояснює лиш частину проблем українського суспільства.

“Майдан є продовженням тієї постійної незавершеної української революції, яка в 1991 році не принесла справжніх змін системи. Тому була потрібна чергова революція, яку ми називаємо помаранчевою, пізніше відбувся Євромайдан. Можливо, необхідна буде ще одна революція, адже Україна не досягла того, чого досягли інші посткомуністичні країни, зокрема Центрально-Східної Європи, де зміна систем завершилися”, — зауважив Рябчук.

Микола Рябчук додав, що постколоніальна тематика нині залишається важливою в українському дискурсі також тому, що у всіх країнах регіону революції мали антиколоніальний характер, який значною мірою недооцінений і до нині.

“Ми дивимося на Солідарність і Оксамитову революцію через призму демократизації. Але це був лиш один аспект цих революцій. Насправді кожна з них мала три рушійні сили. Мова йшла не тільки про боротьбу за свободу, але й про добробут і національне визволення з-під домінації Москви. Так само всі українські революції мали у собі ті ж складові. У випадку Євромайдану прагнення до національне визволення був навіть більш відчутним, оскільки цього разу Росія значно сильніше втрутилися”, — наголосив Рябчук.

Микола Рябчук теж звернув увагу на те, що революції в Центрально-Східній Європі відбувалися в умовах “перебудови”, тобто коли в Москві сиділи реформатори на чолі з Горбачовим, якого в Будапешті, Празі чи Варшаві сприймали як союзника змін, а не ворога. Тепер же ж у Москві панує зовсім інший режим. Цим український публіцист пояснює загострення національно-визвольного характеру боротьби в Україні, що на Заході часто сприймається як націоналізм.

На переконання Миколи Рябчука, в України немає іншого виходу, як будувати країну на принципах ліберальної демократії. Він додав, що в нашій країні не існує жодної “третьої дороги” і якщо ми хочемо бути частиною кращого світу, то мусимо прийняти ці правила гри. При цьому він додав, що ліберальна демократія може функціонувати лиш в тій країні, яка може почати існувати, захистити свої кордони, себе і своїх громадян від агресії.

riabchuk warszawa
Презентація книги М. Рябчука “Україна. Посколоніальний синдром” у Варшаві. Фото: twitter.com/ADeshchytsia

“Уся національна українська традиція є демократичною, що пов’язано з егалітарним характером українського суспільства і прозахідною орієнтацією національного руху”, — каже Рябчук. Водночас він пояснює це не міцною прозахідною свідомістю українців, а певною “безвихідною ситуацією”. Адже в умовах постійної загрози з боку Москви, ми мали розраховувати на когось іншого. А оскільки західні країни були значною мірою демократичні і ліберальні, то волею-неволею українці приймали ті правила гри, які домінували в Європі.

У розумінні Миколи Рябчука “два українські проекти” — це європейська і неорадянська Україна. Він переконаний, що об’єднати їх просто неможливо, адже вони ґрунтуються на діаметрально різних цінностях.

“У першому випадку йдеться про лібералізм, демократію, свободу, народ. Другий проект — патерналістичний, авторитарний, державоцентриський. На цьому полягає основний поділ в Україні. Немає поділу на схід-захід, українці-росіяни, україномовні-російськомовні. Є радянське і нерадянське населення. І незалежно де ти проживаєш — в Донецьку чи Львові, розмовляєш російською чи українською. І навпаки — є багато тих, хто говорить по-українськи, але ходять до російської церкви і є прихильниками „русского мира””, — зауважив він.

Як зауважив Микола Рябчук, незалежна Україна виникла як певна гібридна держава, поєднавши старий лад і нові опозиційні та дисидентські еліти. Ця гібридність існує до сьогодні і вона дуже сповільнює розвиток країни, адже якраз і є поєднанням двох різних проектів. Він нагадав, що в 1991 році Україна провела не тільки референдум про незалежність, але і вибори президента, що свідчить про велику волю українців до незалежності (тоді 90% українців висловилося за незалежність). Але при цьому лиш 1/3 проголосувала за антикомуністичних кандидатів. 2/3 проголосували за голову комуністичної партії Кравчука, що вкотре підтвердило соціальний поділ.

“В 1991 році ми мали 2/3 населення „гомосовєтікус”, які воліли стабільності і яка їм асоціювалася з продовженням радянського способу життя. А 1/3 хотіла, щоб Україна розвивалася як Литва, Латвія, Польща, тобто бажала радикально порвати з радянським минулим. Але це була меншість. Поступово протягом 20 років ця меншість  росла, розвивалася. На початку 2000-их років ми відчули кризу суспільних інститутів, які вже не відповідали рівню самого суспільства, їх очікуванням. Так почалася Помаранчева революція. Під час Революції гідності це співвідношення було вже 50 на 50”, — зауважив Микола Рябчук.

Автор книги не має сумнівів, що українське суспільство продовжить розвиватися. Нині країна має певну проєвропейську більшість, яка має шанс змусити ті еліти, які значною мірою є старими, завершити реформи. Не секрет, що це буде складно, адже прірва між якістю суспільства, яке стає все кращим, і якістю еліт, які не спроможні рухатися далі, залишається глибокою.

А ще, на думку українського публіциста, найбільшою вадою українців, а також білорусів і росіян, “є неспроможність звільнитися від міфічної, уявної східнослов’янської спільноти, концепція якої була сформована на зламі XVII-XVIII століть саме українським духовенством. Ця спільнота була створена на антимодерних, антизахідних, несучасних і антигуманістичних принципах.” А тому, як наголосив Микола Рябчук, так довго, як ці три народи будуть асоціювати себе з цією спільнотою і борсаючись в ній, вони не зможуть продовжувати свій розвиток.

Тарас АНДРУХОВИЧ

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись

У Варшаві український поет, публіцист та літературний критик Микола Рябчук представив свою свіжо видану у Польщі книгу “Україна. Постколоніальний синдром” (“Ukraina. Syndrom postkolonialny”).


ukraina_syndrom_okladkaЦе збірка есеїв автора “двох українських проектів”, в якій він пропонує свій погляд на сучасну Україну у контексті постколоніального минулого. Микола Рябчук розмірковує не тільки на тему українсько-російських відносин, але також і українсько-українських (як він сам висловився “українсько-креольських”). Публікації присвячені культурним і психологічним проблемам сучасних українців. В есеях український публіцист також порушує проблему вагання України між Сходом і Заходом, а також піднімає питання прагнень українців позбутися радянської спадщини, зокрема після Майдану.

Центральною темою публікації є постоколоніалізм у сприйнятті сучасної України. Як зазначив Микола Рябчук, “без колоніального акценту наблизитись до специфіки української тематики складно, особливо якщо йдеться про іноземного читача”.

“Уся постколоніальна теорія показує як формується дискурс домінації, як підкорений народ інтернаціоналізується, тобто як всмоктує погляди домінуючої групи і починає сам їх відтворювати. Навіть якщо домінуюча група зникає, колонізована продовжує відтворювати усі її структури. Без цього неможливо зрозуміти, чому механізми радянської русифікації в Україні діють надалі. А в деяких регіонах в часи незалежності вони навіть посилилися. Без постколоніального підходу не вдасться також зрозуміти різнорідність українського суспільства”, — аргументував автор книги.

TEXT WITH BTNS

За словами Миколи Рябчука, Україна пройшла крізь три види російської колонізації. Передовсім — це династична колонізація на Лівобережжі, коли козацька Україна добровільно прийняла протекторат російського царя, маючи ілюзію побудови спільної імперії, або такої собі “акційної спілки”, в яку українська козацька еліта робила би власний внесок, звертаючись до спадщини Київської Русі та символічного зв’язку між Києвом та Москвою. На думку автора книги, в уяві тодішніх українців “Мала Русь мала більшу вартість, ніж Велика Русь (Московія), адже вона, хоча і  була меншою територіально, мала більшу символічну вартість. Проте пізніше відбулося щось на кшталт рейдерського захоплення усієї акції сильнішим і потужнішим акціонером.”

Другий тип колонізації, який відбувався на півдні та сході України, мав поселенський характер. “Нічия” земля, на якій хоч і переважали етнічні українці, колонізувалася різними народами в рамках Російської імперії, яка ставала природним взірцем для цих людей. Ставши модернізаційним чинником для місцевого населення, імперія здобувала велику лояльність серед корінних жителів, незалежно від їх етнічного походження.

І нарешті третій тип колонізації — це підкорення західної частини України, де відбулося приєднання силою, інакше — окупація, як це було також в країнах Балтії та Центрально-Східної Європи. При цьому повністю колонізувати ці землі не вдалось, бо народи, які проживали там до часу окупації, прагнули побудувати власну національну свідомість. І тому вони виявилися стійкими до спроби підкорення.

riabczuk warszawa
Презентація книги М. Рябчука “Україна. Посколоніальний синдром” у Варшаві. Фото: twitter.com/ADeshchytsia

За словами журналіста, наслідки цих трьох етапів колонізації українських земель відчутні до сьогодні. Звідси різне функціонування цих регіонів та позиціонування образу “іншого” у свідомості місцевого населення.

Постколоніальне минуле, на переконання Миколи Рябчука, надалі залишається певною калькою сучасних процесів, навіть після 2-х років протестів на Майдані. Хоча, як відзначив публіцист, така модель сприйняття пояснює лиш частину проблем українського суспільства.

“Майдан є продовженням тієї постійної незавершеної української революції, яка в 1991 році не принесла справжніх змін системи. Тому була потрібна чергова революція, яку ми називаємо помаранчевою, пізніше відбувся Євромайдан. Можливо, необхідна буде ще одна революція, адже Україна не досягла того, чого досягли інші посткомуністичні країни, зокрема Центрально-Східної Європи, де зміна систем завершилися”, — зауважив Рябчук.

Микола Рябчук додав, що постколоніальна тематика нині залишається важливою в українському дискурсі також тому, що у всіх країнах регіону революції мали антиколоніальний характер, який значною мірою недооцінений і до нині.

“Ми дивимося на Солідарність і Оксамитову революцію через призму демократизації. Але це був лиш один аспект цих революцій. Насправді кожна з них мала три рушійні сили. Мова йшла не тільки про боротьбу за свободу, але й про добробут і національне визволення з-під домінації Москви. Так само всі українські революції мали у собі ті ж складові. У випадку Євромайдану прагнення до національне визволення був навіть більш відчутним, оскільки цього разу Росія значно сильніше втрутилися”, — наголосив Рябчук.

Микола Рябчук теж звернув увагу на те, що революції в Центрально-Східній Європі відбувалися в умовах “перебудови”, тобто коли в Москві сиділи реформатори на чолі з Горбачовим, якого в Будапешті, Празі чи Варшаві сприймали як союзника змін, а не ворога. Тепер же ж у Москві панує зовсім інший режим. Цим український публіцист пояснює загострення національно-визвольного характеру боротьби в Україні, що на Заході часто сприймається як націоналізм.

На переконання Миколи Рябчука, в України немає іншого виходу, як будувати країну на принципах ліберальної демократії. Він додав, що в нашій країні не існує жодної “третьої дороги” і якщо ми хочемо бути частиною кращого світу, то мусимо прийняти ці правила гри. При цьому він додав, що ліберальна демократія може функціонувати лиш в тій країні, яка може почати існувати, захистити свої кордони, себе і своїх громадян від агресії.

riabchuk warszawa
Презентація книги М. Рябчука “Україна. Посколоніальний синдром” у Варшаві. Фото: twitter.com/ADeshchytsia

“Уся національна українська традиція є демократичною, що пов’язано з егалітарним характером українського суспільства і прозахідною орієнтацією національного руху”, — каже Рябчук. Водночас він пояснює це не міцною прозахідною свідомістю українців, а певною “безвихідною ситуацією”. Адже в умовах постійної загрози з боку Москви, ми мали розраховувати на когось іншого. А оскільки західні країни були значною мірою демократичні і ліберальні, то волею-неволею українці приймали ті правила гри, які домінували в Європі.

У розумінні Миколи Рябчука “два українські проекти” — це європейська і неорадянська Україна. Він переконаний, що об’єднати їх просто неможливо, адже вони ґрунтуються на діаметрально різних цінностях.

“У першому випадку йдеться про лібералізм, демократію, свободу, народ. Другий проект — патерналістичний, авторитарний, державоцентриський. На цьому полягає основний поділ в Україні. Немає поділу на схід-захід, українці-росіяни, україномовні-російськомовні. Є радянське і нерадянське населення. І незалежно де ти проживаєш — в Донецьку чи Львові, розмовляєш російською чи українською. І навпаки — є багато тих, хто говорить по-українськи, але ходять до російської церкви і є прихильниками „русского мира””, — зауважив він.

Як зауважив Микола Рябчук, незалежна Україна виникла як певна гібридна держава, поєднавши старий лад і нові опозиційні та дисидентські еліти. Ця гібридність існує до сьогодні і вона дуже сповільнює розвиток країни, адже якраз і є поєднанням двох різних проектів. Він нагадав, що в 1991 році Україна провела не тільки референдум про незалежність, але і вибори президента, що свідчить про велику волю українців до незалежності (тоді 90% українців висловилося за незалежність). Але при цьому лиш 1/3 проголосувала за антикомуністичних кандидатів. 2/3 проголосували за голову комуністичної партії Кравчука, що вкотре підтвердило соціальний поділ.

“В 1991 році ми мали 2/3 населення „гомосовєтікус”, які воліли стабільності і яка їм асоціювалася з продовженням радянського способу життя. А 1/3 хотіла, щоб Україна розвивалася як Литва, Латвія, Польща, тобто бажала радикально порвати з радянським минулим. Але це була меншість. Поступово протягом 20 років ця меншість  росла, розвивалася. На початку 2000-их років ми відчули кризу суспільних інститутів, які вже не відповідали рівню самого суспільства, їх очікуванням. Так почалася Помаранчева революція. Під час Революції гідності це співвідношення було вже 50 на 50”, — зауважив Микола Рябчук.

Автор книги не має сумнівів, що українське суспільство продовжить розвиватися. Нині країна має певну проєвропейську більшість, яка має шанс змусити ті еліти, які значною мірою є старими, завершити реформи. Не секрет, що це буде складно, адже прірва між якістю суспільства, яке стає все кращим, і якістю еліт, які не спроможні рухатися далі, залишається глибокою.

А ще, на думку українського публіциста, найбільшою вадою українців, а також білорусів і росіян, “є неспроможність звільнитися від міфічної, уявної східнослов’янської спільноти, концепція якої була сформована на зламі XVII-XVIII століть саме українським духовенством. Ця спільнота була створена на антимодерних, антизахідних, несучасних і антигуманістичних принципах.” А тому, як наголосив Микола Рябчук, так довго, як ці три народи будуть асоціювати себе з цією спільнотою і борсаючись в ній, вони не зможуть продовжувати свій розвиток.

Тарас АНДРУХОВИЧ