«Допомога українцям має для поляків освітній вимір, бо показує війну через сімейне страждання», – говорить Ґражина Станішевська з міста Бельсько-Бяла. Опозиціонерка з «Солідарності», польська політична діячка, колишня депутатка Європарламенту є ініціаторкою ідеї висилання новорічних посилок для сімей українських бійців, які загинули на Донбасі.
На Фейсбуці Ви оприлюднили інформацію, що вже 79 українських родин отримали посилки…
Таких родин уже понад 80. Зараз маю чергових кільканадцять адрес. Я почала свою ініціативу на початку листопада 2017 року. Зі свого досвіду знаю, наскільки родинам потрібна така підтримка. Під час воєнного стану в Польщі мене було інтерновано та заарештовано. Тоді до польських сімей приходили посилки з Німеччини, Голландії, Франції. Для нас це був доказ, що ми не самі, що хтось про нас думає. Моя родина отримувала листи від німців, голландців. Це нас дуже підтримувало й багато значило. Тому мені так важливо, щоб польські родини опікувалися українськими сім’ями, коли було анексовано Крим й почалася війна на Донбасі. Шкода, що протягом двох років мені не вдалося налагодити особисті зв’язки з якоюсь українською родиною.
Яким чином Ви почали допомагати саме українським вдовам?
У 2015 році Ольга Соляр із Перемишля організувала таку ініціативу, про яку я думала. Від неї отримала адресу української родини бійця Максима Ридзанича, який був одним із командирів оборони Донецького аеропорту. Він загинув у березні 2015 року. Відтоді почалася моя співпраця з його дружиною Іриною, яка навіть приїхала до мене на канікули з четвіркою дітей, а потім я побувала в них у Бучі під Києвом. Ірина зі знайомим заснувала організацію для вдів АТО. Від неї отримала перших кільканадцять адрес українських вдів. Спочатку мені було дуже важко знайти польських опікунів для тих родин. Я знайшла 20 осіб.
Зацікавлення ініціативою збільшилося після публікацій про неї у виданнях «Gazeta Wyborcza» та «Na Тemat». Величезну роботу робить Ірина, яка знаходить сім’ї, в телефонних розмовах розпитує різні подробиці, питає про мрії. Кожна людина має свої індивідуальні потреби. Коли я роблю пост на Фейсбуці про українську родину, в основному пишу про бійця, який загинув, бо йому належить пам’ять. Думаю, що допомога українцям має для поляків освітній вимір, бо показує війну через сімейне страждання.
Ви сказали, що спочатку важко було знайти охочих допомагати. Польське суспільство втомилося від української теми?
Я б сказала, що через відсутність теми України в медіа поляки забувають, що зовсім близько від них іде війна. З іншого боку в українській пресі читала, що українці в нас розчарувалися, що «Польща хоче собі підпорядкувати українців». Я не могла терпіти те, що для польсько-українських взаємин робив попередній міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський. Своєю ініціативою заперечую його позиції. Ще більше радію, що суспільство позитивно сприйняло ідею допомоги українцям. Навіть хтось написав у коментарях в Інтернеті, що це є «наша приватна закордонна політика».
Чи не закидали Вам, що цією «приватною закордонною політикою» Ви сприяєте «бандерівцям»?
У Фейсбуці коментували, що я «підтримую бандерівців» і «пропагую фашизм». Щиро кажучи, таких голосів було більше, коли я розміщувала інформацію про події в Україні. За час, коли організовую акцію допомоги сім’ям, з’явилися може 2–3 подібного роду коментарі. Трагедія звичайних родин, дружин, дітей через війну так очевидна, що вигадувати при цьому про бандерівців є величезним блюзнірством. Тому мої знайомі відразу реагують на такого роду зачіпки в Інтернеті. Якось одна жінка закинула мені, мовляв, чому допомагаю українцям, а не польським родинам у Казахстані. Мої друзі запитали її, скільком тим полякам вона допомогла? Жінка замовкла.
Але політики не замовкають…
Думаю, що голоси політиків про тисячі біженців з України, про те що треба поставити мур на польсько-українському кордоні, треба ігнорувати. Такі голоси були завжди, тільки ми їх не помічали. Не варто слухати цих дурниць – потрібно робити своє.
Які найбільші мрії Вам вдалося здійснити?
Найбільшою мрією була сушильна машина для вдови та її п’ятьох дітей. Родина живе в одній кімнаті. Дівчата з Варшави, які готували посилку, з огляду на малий метраж помешкання вирішили придбати прально-сушильну машину. Були теж посилки з фотокамерою, роликами для катання.
Вартість однієї посилки, яка потрапляє до українських родин, – 1 тис. злотих. Буває, що одна особа неспроможна на таку фінансову підтримку, тому часто я з кількох людей формую групи. Протягом кількох місяців розписую таблиці з розмірами взуття, одягу, шукаю польські родини, які візьмуть під опіку українські. Звичайно, праця виснажує, але це треба робити. Коли справа добре розвинеться, такі сім’ї будуть підтримувати постійний зв’язок між собою та відвідувати одна одну. Вже маємо приклади, коли українські та польські сім’ї мають спільні плани на канікули, одна із товаришок навіть почала вчитися української мови. Все більше й більше такої співпраці собі бажаю. Саме це – моя мрія.
Павло Лоза
Фото автора статті