Здоров’я жінки в умовах хронічного стресу, досвід волонтерської медичної допомоги та перспективи розвитку української медицини – на ці та інші теми ми поговорили з Наталією Лелюх, лікаркою акушеркою-гінекологинею, в Українському Домі в Варшаві. Від 24 лютого 2022 лікарка з міжнародною сертифікацією з ультразвукової діагностики проводить ультразвукові дослідження портативним УЗД-апаратом на деокупованих територіях і в прифронтових зонах, надаючи допомогу як універсальний спеціаліст.
Почнімо з того, чого Ви тут, у Варшаві. За годину у Вас зустріч з Клубом українських жінок: про що плануєте говорити?
У Варшаві я вже не вперше, ще до повномасштабної війни я приїжджала, читала лекції для свого жіночого клубу [Жіночий клуб Наталії Лелюх – спільнота жінок і дівчат, заснована Наталією у 2013 році. Учасниці клубу є в багатьох українських містах, а також у Польщі, Білорусі, Молдові, Німеччині – авт.] Цього разу мене запросили прочитати лекцію в Українському Домі. Хоча насправді це скоріше зустріч. Попри те, що я така собі «говоряща голова», мені важливо, щоб жінки, дівчата, які приходять, ставили питання, щоб відбувався діалог. Тема – життя жінки під час війни, тож говоритимемо про те, як на нас усіх впливає війна. Про ПТСР [Посттравматичний стресовий розлад – ред.], з яким психотерапевти не знають, як працювати, бо таких досвідів у світі не було – коли на території європейської держави відбуваються подібні події, коли стресовий фактор діє так довго і так потужно, а більш того – ніхто не знає, коли ця дія закінчиться, тож очікування закінчення саме по собі стає стресовим фактором. Із цим тривалим впливом доводиться жити усім нам, тож саме тому я тут: намагаюсь розповісти жінкам, на що треба звертати увагу, що бажано змінити у своєму житті, за допомогою кого чи якими способами можна собі допомогти: психотерапія, спілкування з близькими, арттерапія. Не читати новини, або принаймні суттєво їх обмежити. Є такі речі, які варто робити навіть ціною такого маленького насилля над своїми звичками: доведено, що поглинання інформації, що травмує, особливо коли це інформація про жорстокість, катування, фотографії та відео смертей, значно кумулює ефект стресу і погіршує ситуацію. Власне, на цьому і працюють ІПСО [інформаційно-психологічні операції – ред.], інформаційні атаки, які здійснюються на нас постійно, тому інформаційна гігієна справді важлива, щоб себе захистити.
Для себе при цьому Ви обираєте не просто читати новини, а бути їх безпосередньою учасницею. Як підтримуєте себе, щоб мати змогу підтримувати інших?
Мені дуже допомагає те, що в мене є дві роботи. Волонтерство я теж називаю роботою, попри те, що не отримую за це коштів, але це не про гроші, а про можливості реалізації. Головне завдання лікаря – бути там, де він потрібен. Тому три дні на тиждень роботи в клініці – це звична мені робота. Звісно, там бувають різні ситуації: і смішні, і сумні, і навіть трагічні, але це моя робота. Я відчуваю себе на своєму місці, коли бачу вагітні животики, коли отримую вночі СМСки «Народилося лелюшатко» з фоточками – тоді я відчуваю щастя. Розуміння, що ти робиш щось добре і гарне, допомагаєш продовжувати життя, дуже надихає. Виїзди з командою на деокуповані території, у прифронтові зони – це друга частина того, що мені важливо робити. Це знову ж про те, що лікар має бути там, де потрібен. Я потрібна там. Хоча це завжди виклик. Не стільки небезпека (я відчуваю більше тривоги, коли знаходжусь, наприклад, за кордоном, і читаю новини). Викликом є скоріше те, що я за спеціальністю акушер-гінеколог, а до мене приходять і з осколковими пораненнями, і з кардіологічними проблемами, і з інсультами. Тобто з проблемами, з якими я не працювала щодня. Треба щонайменше не нашкодити, а краще б ще й допомогти. Я завжди кажу, що цей рік для мене став надійною профілактикою Альцгеймера, бо довелося створювати багато нових нейронних зв’язків (сміється). Доводиться багато читати. Навіть коли ми повертаємось з виїзду і всі лягають спати – я читаю. Це великий тренінг і мого розуму і моєї душі. Ми дійсно дуже втомлюємось. Бувають дні, коли ти їдеш, і просто вже не можеш говорити, ти просто стерся в нуль: вся емпатія, всі емоції з тебе кудись вийшли. Тоді ми мовчимо. Я ще дуже люблю співати пісні в машині, якщо їду сама – взагалі кричу. Іноді дуже допомагає спілкування, в тому числі із жінками в Жіночому клубі. А іноді тільки мовчати, мовчати і ще мовчати. На жаль, мій улюблений спосіб відновлюватись – прогулянки в лісі – зараз недоступний. Я дуже люблю в будь-яку пору року просто ходити в лісі, сама або з собаками. Зараз в лісах на Київщині ходити не можна. Та й немає часу, насправді. Нещодавно я забирала забуті на заході окуляри, після цього поверталась додому пішки, і раптом усвідомила, що за ці рік і три місяці я вперше йду без мети. Я просто йду. Це було дивовижно.
Ви сказали, що тема зустрічі в Українському домі у Варшаві – життя жінки під час війни. Які специфічні ризики саме для жіночого здоров’я виникають зараз?
Ми говоритимемо сьогодні про те, що є гостра стресова реакція, а є хронічна стресова реакція. Вони супроводжуються різними гормональними коктейлями, і впливають на організм по-різному. Найчастіше, гостра стресова реакція вимагає швидкого зібраного рішення, тобто діє на включення певних резервів організму. Натомість хронічна стресова реакція змушує організм переходити в режим енергоощадження. Наше тіло намагається вижити в умовах тривалих, постійних стресових впливів. Треба зазначити, що тут немає жодних ста відсотків: звісно, організми індивідуальні, і реагують по-різному. Проте існує поняття великих цифр, тобто серед усіх жінок, більшість стикатиметься з тими самими проблемами. Тож, найчастіше, це порушення репродуктивної функції. Репродукція є довготривалим і енерговитратним процесом, в умовах хронічного стресу організм немає на нього ресурсів. Перше, на що скаржитимуться жінки репродуктивного віку – це порушення менструального циклу, від кровотеч до повної відсутності місячних протягом певного часу. Найчастіше, після закінчення дії стресового фактора, цикл відновлюється без жодного лікування, проте, у випадку довгого й інтенсивного стресу менструації можуть зникнути надовго. Другим великим ризиком є розвиток інсулінорезистентності, і, як наслідок, цукрового діабету ІІ типу. Проте, він розвинеться не зараз, а скоріше в довготривалій перспективі – років за 5-10. Це пов’язано не тільки і не стільки з тим, що ми любимо заїдати стрес солодким. Розвиток інсулінорезистентності пов’язаний з обміном гормонів. Це адреналін, який конкурує з інсуліном за рецептори, що провокує «поломку» цих рецепторів, що не дає змогу інсуліну працювати. Гарна новина в тому, що якщо знати про цей ризик і вживати певних заходів, цього можна уникнути.
Наприклад, яких?
Спорт, здорове харчування. Йдеться не про дієти типу «виключити повністю все солодке, 14 днів без цукру, 14 днів без солі» – це повна фігня. Солодощі треба їсти також, цукровий діабет не розвивається від солодощів, проте від солодощів погіршується. Проблема в тому, що солодке – це швидкий серотонін, якого дуже потребує організм в умовах стресу. Звісно ж, легше з’їсти цукерочку з кавою, ніж пробігти 5 кілометрів, купити квитки в театр, поспівати чи зайнятись йогою. Цукерочка приваблива, бо є вже зараз і не потребує затрат енергії, на відміну від всього іншого. А ми пам’ятаємо, що організм у хронічному стресі всіма силами намагається економити енергію. Одна з речей, яких ми вчимося на зустрічах, – це пошук інших ресурсів серотоніну для організму. Це дуже індивідуально, бо для однієї таким ресурсом є спілкування з дітьми, натомість для іншої – спілкування з дітьми навпаки є дуже енерговитратним. Для когось це читання книжок, для когось вишивання, спортзал, медитація, секс, чи навіть просто мовчки посидіти вдома. Важливою є нормалізація сну. Є ряд способів, як-то повна темнота в спальні, дотримання режиму, «тренування» мелатоніну шляхом відключення яскравого верхнього освітлення після певної години, відмова від гаджетів перед сном (зараз всі, хто читає новини перед сном, окремо засміялися). Якщо ці способи не працюють, можливо, варто звертатись до медикаментозної підтримки: легкі безрецептурні препарати для налагодження режиму сну, або рецептурні снодійні за призначенням лікаря. Тривала депривація сну призводить до значних проблем для жіночого здоров’я – знову ж таки, можливо сьогодні це обмежиться колами під очима, втомленим виглядом і зниженою концентрацією, проте у довгій перспективі може виливатись у депресії та той же цукровий діабет. Окрема група проблем пов’язана з розвитком тривожних розладів, депресій і ПТСР. Тут головне, якщо ви відчуваєте певні ознаки, якщо ви, як каже моя донька, «не вивозите», обов’язково сигналізуйте, кричіть про це. Близьким, сусідам, друзям, лікарям – говоріть про те, що в вас проблема, що вам погано, просіть про допомогу. Дуже важливо розуміти, що не можна мірятися горем. Я дуже часто спостерігаю в своїх знайомих, у пацієнток оце «та я ще норм, он у подруги / сусідки / родички чоловік загинув, а в мене що». Ні, не можна мірятись горем, кожне горе в нас зараз своє, воно величезне, і саме для вас воно є горем. Тож, якщо ви відчуваєте, що самі з ним не справляєтесь, обов’язково звертайтесь по допомогу, повідомляйте про це хоча б когось.
Зараз багато жінок, навіть тих, хто в мирному житті дуже відповідально підходив до свого здоров’я, опинились у ситуації утрудненого доступу до медичної опіки: через ціну, складність бюрократичних процедур, мовний бар’єр тощо. На що жінкам слід звертати увагу, як довго можна жити без профілактичних заходів, які симптоми мають стати сигналом для негайного звернення до лікаря?
До повномасштабного вторгнення у мене на сторінці було написано, що я не консультую онлайн. Зараз я консультую онлайн, у тому числі дівчат з передової, яким нема до кого звернутися на місці, тож ми по ночах сидимо і розбираємось, чим лікувати цистит під Бахмутом. Є такий термін, як «країна з обмеженими ресурсами». Україна зараз потрапила саме в цю категорію, принаймні досить велика її частина. В цілому, сюди можна віднести і жінок, які живуть за кордоном, бо вони справді обмежені в доступі до медицини, навіть якщо є певні соціальні ресурси, навіть коли в них є гроші на приватне лікування – обмеження в доступі до медичної опіки є.
Якщо говорити про патології шийки матки – якщо до моменту від’їзду, тобто потрапляння в цю ситуацію обмеженого доступу, жінка регулярно обстежувалась, не було патологій, призначень прийти за певний короткий проміжок часу на повторний огляд, то далі можна проходити профілактичний огляд на кріслі раз на три роки, якщо нічого не турбує. По молочній залозі: знову ж таки, якщо ви проходили обстеження раніше і не було жодних тривожних спостережень, можна спокійно проходити чекапи раз на рік, а то й на два-три роки, за умови відсутності скарг чи факторів ризику: довготривалого прийому гормональних контрацептивів, наявності раку молочної залози в жінок першої лінії спадковості (мама, рідна сестра, донька), паління. Далі в зоні уваги щитоподібна залоза. Тут всі ми, українці, носимо в себе у шиї бомбу сповільненої дії, бо наслідки Чорнобиля доходять все ще навіть до тих, хто народився значно пізніше від катастрофи, проте дихав цим повітрям, пив цю воду. Я зазвичай раджу всім раз на рік робити ультразвукове дослідження щитоподібної залози і здавати аналіз на ТТГ і АТПО [тиреотропний гормон і антитіла до тиреопероксидази, основні лабораторні маркери захворювань щитоподібної залози – авт.]. Викидати купу грошей на інші аналізи без спеціального призначення лікаря я вважаю за недоцільне. Якщо немає можливості проходити такий скринінг щороку – допустимо робити це раз на два роки, за умови, що раніше проблем не виникало. Щодо концепції «допоможи собі сам», я дуже критично ставлюся до самоогляду молочної залози, бо якщо вже щось відчувається самостійно, скоріше за все йдеться про втрачені можливості, тому краще регулярно робити ультразвукову чи рентген візуалізацію (мамографію).
Звертайте увагу на свій загальний стан: настрій, сон, лібідо, апетит, вагу. Якщо вага безконтрольно і без видимих змін у харчуванні почала рости, з’явилися набряки – треба думати про можливі проблеми з щитоподібною залозою. Ну і знову ж, спорт. Я розумію, що заклики займатись спортом зараз можуть звучати як покарання, але йдеться скоріше про те, щоб вибрати приємне для себе заняття. Оновленню тих самих рецепторів до інсуліну сприяє регулярна фізична активність із частотою серцевих скорочень 120-130 ударів на хвилину. Все одно, чи це буде біг, силові навантаження, велосипед, прогулянка парком в інтенсивному темпі, танці, плавання чи навіть щоденний активний секс, головне регулярність, хоча б двічі-тричі на тиждень. Це заводить метаболізм, покращує самопочуття, сприяє сну і, як не дивно, дає додаткову енергію і ресурси.
Ви багато у своїх виступах, інтерв’ю, соцмережах, називаєте однією з головних проблем неосвіченість і невігластво. Йдеться зазвичай про лікарів, однак, мене цікавлять ваші спостереження за рівнем знання самих жінок про власне тіло, фізіологію. Спостерігаєте якусь тенденцію останнім часом?
До 24 лютого я жила в певній бульбашці. Тобто так, я спостерігала невігластво лікарів, коли до мене приходили пацієнтки із призначеними схемами лікування, які викликали велике здивування – цим досі лікують, досі таке відбувається? Проте дівчата, які приходили, вже мали певну точку критичного мислення, тому, власне, до мене й зверталися з питаннями. Після 24 лютого моя бульбашка луснула, в мене з’явились зовсім інші пацієнти, звиклі до зовсім іншої системи отримання медичної допомоги, навіть з іншою вербальною комунікацією, тобто люди навіть заявляють про свої проблеми геть інакше. І тут йдеться навіть не про невігластво, а скоріше про повну відсутність інформаційної культури, знання про своє здоров’я, про жіноче тіло, про насилля. Відсутність розуміння, як про себе заявляти у випадку ситуації насилля, що немає провини жертви в такій ситуації. Люди часто абсолютно не вміють про це говорити, проживати, пропрацьовувати, а замість того живуть із думками «сама винна, сама дура, треба приховувати, бо соромно». Це стосується й практичних знань, як-то використання екстреної контрацепції, протизапальних засобів, лікування гострих станів. Більш того, я бачу величезну кількість пропущених діагнозів, в тому числі онкологічних – або люди не звертались по допомогу взагалі, або звертались із конкретною проблемою, якою лікар займався, не дивлячись на тіло в цілому. Рак, наприклад, немає специфічних симптомів. Хіба у випадку гострого лейкозу в аналізі крові чітко видно бласти, і то, це не симптом, а лабораторний показник. І саме профілактична медицина в Україні практично відсутня, у більшості місць її просто немає взагалі. Насправді це величезна кількість роботи, яку треба буде зробити лікарям на місцях, міністерствам не тільки охорони здоров’я, але й освіти, соціальної політики – бо це все про виховання людей, їхнього ставлення до свого тіла і свого здоров’я. Люди іноді живуть не те що в совку, а в якихось глибоких доісторичних міфах, від яких стає насправді страшно. Проте я справді вірю, що в нас є шанс щось змінити.
Українці, які знаходяться зараз за кордоном, особливо діти і молодь, мають шанси здобути освіту і повернутись після перемоги з новими знаннями. Які, на Вашу думку, спеціальності – медичні, чи не тільки медичні – допоможуть цим позитивним змінам і будуть найбільш корисними в майбутньому?
Дивлячись на досвід власних дітей, дітей моїх пацієнтів, я саме нещодавно почала про це думати. Як не жахливо це прозвучить, нам буде за що подякувати ситуації, що склалася. Не самій війні, звісно, проте саме зараз вскрилося багато гнійників у системах і процесах, які є шанс почистити, і виростити щось нове і красиве на цьому місці. Я щиро вірю в те, що люди повернуться, відсотків 60 точно. Звісно є ті, хто знайшли себе за кордоном, і це чудово, бо сприяє інтеграції та просуванню українців й української культури далеко за межі нашої країни. Проте повернуться діти, що знатимуть мови, які побачили інше життя, тож матимуть змогу порівнювати, робити висновки, змінювати процеси в Україні на краще. Це той ресурс, яким дуже важливо користуватись, тобто створювати умови для повернення людей. На що треба звертати увагу? Звичайно, це прогресивні технології в енергетиці – тоді виникне можливість на місці знищених енергетичних об’єктів побудувати зовсім нові, сучасні, відійти від «совка» і вибудувати нову енергетичну систему. Дуже важливим мені здається отримання спеціальностей культурних, гуманітарних. Це про якісне відновлення української культури: кінематографу, телебачення, медіа. Українці дуже добре вміють вигравати на полі бою – ми точно знаємо, що переможемо, і ми завжди перемагаємо. Проте потім ми програємо країну, саме в культурному й інформаційному сенсі.
Звісно, потрібні лікарі, при чому лікарі універсальні, з широким спектром вмінь. Тому що мінно-вибухові травми, опіки і ПТСР ми будемо лікувати ще років 15-20 мінімум. Міни, що залишились на наших територіях, на жаль, вибухатимуть ще дуже довго. Це не можна порівняти навіть з II світовою війною. З цим точно треба буде працювати лікарям, бо нас цього в інститутах не вчили. Треба знати про психіатричну допомогу, про профілактичну медицину, не лікувати «фуфломіцинами» й гомеопатією, а займатись нормальним доказовим лікуванням і профілактикою різних верств населення. Ну і цукровий діабет, тобто лікарі-ендокринологи, нам теж будуть дуже потрібні.
Якщо говорити не про професійну підготовку, а про самоосвіту людей про власне тіло і здоров’я: що вивчати, що читати, куди дивитись?
Зараз розкрию таємницю, ми з Film.UA задумали проєкт, це буде ютуб-канал, де розбиратимемо міфи про жіноче здоров’я, від сивої давнини до сучасності: щодо менструації, дівочої пліви, цнотливості, дошлюбного сексу, методів контрацепції. І далі до фактів і можливостей сучасності: якими засобами можна і варто користуватись, що таке менструальна кров, що таке «дівоча пліва» і чи вона взагалі існує. Тобто це буде така просвітницька історія, якої зараз на теренах українськомовного інтернету немає. Є окремі медичні блогери, яких варто читати. Проте, навіть читаючи мене, будь ласка, читайте це зі знаком питання, тобто завжди цікавтеся, звідки взагалі взялося це твердження, шукайте джерела. Ознака критичного мислення – це саме здатність ставити питання і перевіряти інформацію. Тут не йдеться про недовіру особисто до мене чи до інших блогераів, це абсолютно нормальні сумніви. І нормально, коли той, кому ви ставите питання, на них відповідає. Підтверджує джерела інформації, або говорить про те, що це виключно особиста думка, можливо я не права. Відповідь може бути навіть «я не знаю, давайте разом шукати» – це теж нормально. Саме так відбувається в Жіночому клубі, це моя багаторічна втеча від Альцгеймера – мені ставлять питання, відповіді на які я не знаю, тож я повертаюсь додому і починаю читати, шукати інформацію.
Ідеальна, звісно, ситуація, коли можна знайти лікаря (будь-якої спеціальності, насправді), якому довіряєш, якому можна ставити питання, і який на них відповідатиме. Навіть якщо відповідь звучить як «я не можу із цим допомогти, але можу порадити того, хто може» – це вже супер. Тоді пацієнти вже ходять між мережею притомних лікарів. Дуже багато зараз в Україні притомних педіатрів, тож може від гарного педіатра ви знайдете інших нормальних спеціалістів інших напрямків. Головне завжди ставити питання, розкладати цілість інформації на складові, і намагатись аналізувати кожну.
Бути притомним лікарем в Україні – це виключно питання особистої ініціативи і відповідальності? Чи може з’явились якісь інституції, що спираються на доказову медицину, нові протоколи лікування і діагностики, які сприяють професійній підготовці?
Хороше питання, бо відповідей декілька. Я при обговоренні цієї теми завжди цитую покійного Жванецького: «Треба міняти консерваторію». Помилка саме там. При чому навіть не в медичному виші, а ще в школі: нас не вчили ставити питання, критично мислити. Усі сучасні лекції чи доповіді на професійних конференціях зараз переходять у короткий формат, тобто це 15, максимум 30 хвилин, протягом яких або розглядається якась мікропроблема, або задається напрямок. Ми не вчимося на лекціях, ми вчимося самостійно, переважно в інтернеті. На лекціях треба закохувати в професію – тоді студенти будуть вмотивовані йти та читати літературу, вивчати теми глибше, йти на симуляційні курси. Зараз в університеті все сумно. Я іноді бачу і чую лекції, які читають інтернам. У 70% випадків – це жах, їм читають маячню, не даючи потрібних знань. Симуляційних курсів за два роки інтернатури може не бути жодного. Тобто під час інтернатури, коли ти повинен як дурний вчитися працювати руками, люди не мають жодного симуляційного курсу. Вважається, що вони вчаться десь, де підпрацьовують, проте це відбувається далеко не завжди.
Існує декілька класних платформ, які в основному створені молодими спеціалістами, яким бракувало подібних ініціатив під час навчання, тож вони зробили їх самі. Це платформа Progress – я їх дуже люблю, часто читаю в них лекції. У ті програми, які вони формують, вони беруть дуже притомних лекторів, важливі теми. Що окремо прекрасно – вони оперативно і добре реагують на критику, тобто якщо хтось із лекторів в процесі несе маячню, то такого лектора одразу прибирають із програми. Мені подобається Medvoice, це ще одна відносно нова платформа для навчання лікарів. Але це все постдипломна освіта, яка вся в основному платна. Тобто повертаємось до проблеми, де, якщо тебе в школі чи у виші не навчили вчитися, то на цьому етапі тобі вже пофіг – ти не будеш вкладати час, сили і гроші в розвиток. Єдине що в такому випадку мотивує – це необхідність підтверджувати кваліфікацію, отримуючи бали за прослухані лекції і відвідані освітні програми, тож люди ходять виключно за балами. Тоді, звісно, легше піти на безплатні, проплачені фармою [фармацевтичними компаніями – авт.] конгреси імені професора Пупкіна, або навіть конгреси гомеопатів, які теж зареєстровані державою і можуть давати необхідні для атестації бали. Саме тут, на мою думку, не вистачає системи відстежування програми цих курсів з боку міністерства, часто достатньо наявності в лектора диплома про медичну освіту і сплачених внесків. Варто зазначити, що я не проти фарми як такої – це наша реальність, яка дає нам змогу жити, працювати, мати препарати. Я проти системи, яка наразі працює проти людей, проти держави, і проти якісної медичної освіти. Звичайно, мене за це дуже не люблять (сміється). Мене часто звинувачують в неколегіальності, коли я голосно говорю про різні ситуації, проте зараз, під час війни, я стала ще більш жорсткою: коли поруч вибухають снаряди, коли я бачу результати медичних помилок, ціною яким стає людське життя, то хай якою бабою ягою чи стервом мене вважають, я не буду мовчати про невігластво. Це важливо.
Повернемось до волонтерської діяльності. Як допомагати розумно, щоб це справді було допомогою, а не черговою історією про неякісні, протерміновані ліки, дублювання запитів і непотрібну метушню? І якщо можна, поділімо відповідь на три частини: що можуть робити індивідуально окремі люди з обмеженими ресурсами, чим можуть допомагати громадські ініціативи та організації, і як можуть бути корисними середні чи великі бізнеси?
Відповідь щодо індивідуальної допомоги буде найпростішою. Мене часто питають люди: ми хочемо допомогти, бути корисними, що нам робити особисто для вас? Моя відповідь проста: для мене особисто робити нічого не треба. Подивіться по сторонах, де б ви не знаходились. Навіть якщо ви знаходитесь у Польщі, Швеції чи Італії. Чи ви живете в Києві, чи у прифронтовій зоні – де завгодно. Озирніться навколо: хто навколо вас потребує допомоги. Десь коло вас точно живе одинока бабця чи дідусь, які не мають родичів чи іншої допомоги. Зробіть собі перелік таких людей, зайдіть до них, поговоріть, спитайте про потреби. Не треба, звісно, продавати свою хату, щоб купити бабці інвалідний візочок – ставте адекватні цілі та зберігайте баланс між власною безпекою (в тому числі економічною) і допомогою. І це вже буде багато. Якщо кожна людина подивиться навколо себе, може й волонтери не так будуть потрібні. Якщо кожен зробить на своєму місці щось маленьке, просте і доступне.
Щодо більших організацій і ініціатив. Якщо ви хочете і можете допомагати лікарням, шпиталям, стабпунктам – треба контактувати з ними напряму, не через волонтерів, укладати договіри, і згідно з ними передавати допомогу. На жаль, не всі лікарні здатні адекватно це сприймати та звітувати про допомогу, проте якщо можуть – так найлегше з’ясувати потреби та правильно їх закрити. Волонтери можуть виступати ланкою, що поєднує і знайомить, проте найкраща допомога – напряму, тобто є перелік потреб: електрокардіограф, ліки за списком, апарат УЗД, навіть велосипед для фельдшера в сільській місцевості, і організація за цим переліком купує і передає необхідне, прозоро і оперативно покриваючи конкретні потреби конкретної громади.
Якщо говорити про великий бізнес, зокрема фармацевтичний, то я насправді дуже вдячна нашому фармбізнесу. По-перше, і ця історія стосується безпосередньо наших виїздів, люди на деокупованих територіях, в маленьких селах і територіальних громадах, лякаються, коли їм даєш іноземні ліки. Навіть якщо отримують детальні розписані вручну інструкції приймання – вони його відкладуть, і будуть чекати далі на знайомі цитрамон, омепразол, ранітидин у коробочці, до якої вони звикли. І тому десь з минулого травня ми почали самі закуповувати ліки для цивільних. Коли ми робимо такі закупки, часто отримуємо відчутні знижки – 15, 20%, коли компанії знають, що це для нас. Ми закуповуємо ці ліки за гроші від донаторів, ті, що приходять на мою карту, на рахунок фонду. Звичайно, трапляється і таке, що мені можуть дати індивідуально якусь досить велику суму, щоб ми купили те, що треба, не вимагаючи жодних звітів. Або в якийсь момент сказати – висилай рахунок, ми його оплатимо. Або приходиш на Лігу Сміху, а тобі дарують швидку (сміється). Це такі локальні історії, які дуже підіймають настрій і гріють душу. Розумієш, що ми всі – великий мурашник, в якому кожен має своє місце, свою роль, усі копошаться. І це надихає й дає сили працювати далі.
Розмовляла Дар’я Лобанова
Фінансово допомогти ініціативам Наталії Лелюх можна за реквізитами:
Благодійний фонд СВОЇ
Отримувач: БО «БФ “СВОЇ”»
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA853052990000026006015032015
в АТ КБ «ПРИВАТБАНК»
Картка: 5169330517485634
Банка «Ліки для цивільних» (Наталія Лелюх)
send.monobank.ua/jar/84gQmyfnmQ