«Негромада», тобто громадяни України. Що з українцями за кордонами на 22-му році незалежності?

0

Розміри української діаспори за межами нинішньої української держави вражають: за даними Світового конгресу українців, найбільшої міжнародної організації нашої діаспори, це навіть 20 млн. людей. Тобто удвічі більше, ніж населення таких європейських країн, як Швеція чи Греція, або рівнозначне кількості людей, що мешкають на п’ятому континенті – в Австралії. Це – величезне поле для політики офіційного Києва, проте державний «плуг» за понад два десятиліття незалежності ледве рушив із місця.

Фото: www.unian.net

Труднощі визначення

Був 2003 рік. До Варшави приїхав певний київський чиновник – і, як годиться при нагоді такого візиту, одним із його пунктів була зустріч із «місцевою українською громадою».

– Мене спочатку запросили на зустріч із високопосадовцем, але пізніше працівник варшавського посольства мене буквально видворив, – розповідає один із діячів столичної громади, уродженець України. – Мені сказали, що я громадянин України, тобто «не громада». Під «громадою» розумілася лише нацменшина. Було принизливо, – каже він.

Дійсно, українське законодавство має поняття «закордонного українця» – під ним розуміються або представники перших трьох хвиль міграції (ті, що виїхали з території України до 1990-х років), або репрезентанти автохтонного українського населення тих теренів, які опинилися поза межами України (це, зокрема, члени традиційного українського населення Польщі – уродженці або нащадки бойків, лемків, підляшуків, надсянців тощо). Є теж «трудові мігранти» – це люди, що виїхали з України за останні 2 десятиліття й мають українське громадянство.

На відміну від офіційного Києва, своєї громади президент Світового конгресу українців Євген Чолій – не розшматовує. «Нас весь час намагаються поділити на різні хвилі міграції, на східну й західну діаспори тощо», – наголошує він, додаючи: дійсно, у багатьох країнах світу спочатку насторожено ставилися до так званої «четвертої хвилі», однак дуже швидко виявилося, що величезна частина проблем в українців за кордоном – однакова, до того ж «громада» часто інтегрується з «заробітчанами».

Та схоже, що Київ і сам часом губиться у визначеннях – і при нагоді, хоча б, парламентських слухань і «мігрантів», і «закордонних» скидає в один мішок.

Різні чи рідні?

У Варшаві розподіл на дві згадані групи – досить помітний. Варто сказати, що за часів президентства Віктора Ющенка Київ інтенсифікував свою політику стосовно «закордонного українства» (нагадую, «трудові мігранти» не маються на увазі). Можливо, завдяки цьому кілька років тому, з ініціативи тодішнього посла України в Польщі Олександра Моцика, представники місцевої української громади утворили Координаційну раду української меншини при посольстві України у Варшаві. Рада, спільно з українськими дипломатами, намагалася вирішити актуальні питання нацменшини. Проте останнім часом, як здається, діяльність Ради «заморозилася», а її останнє засідання відбулося ще взимку.
Одначе навіть подібного органу при посольстві України мігранти не мають. Наші громадяни залишаються радше відвідувачами консульств, де вирішують суто бюрократичні питання, пов’язані з перебуванням у Польщі. Можливо, це частково пояснюється гіршою організацією життя мігрантів над Віслою, – проте певні структури мігрантів з України все ж є, і вони активно діють.

Мала, але стабільна
Як не дивно, але політика Києва стосовно українців за межами своєї батьківщини – досить стабільна. Головний законодавчий акт, що стосується принаймні частини цих людей – Закон України про статус закордонних українців (тобто представників меншини або старої міграції; 2004 року, з пізнішими змінами і доповненнями) – розроблявся ще за часів Кучми, дописувався за Ющенка і Януковича. Закон вводить особливий статус «закордонного українця» – щось на кшталт такої собі «карти поляка», лише з тим, що всі привілеї «закордонного українця» на момент утвердження закону вже були прописані в інших актах, тож фактично це є красивий дубляж і зведення всього в одне ціле. Принаймні, я не знаю жодного члена української нацменшини Польщі, хто здобув або хотів би здобути цей статус.
Що ж до законопроекту стосовно трудових мігрантів, то тут українське законодавство знаходиться щойно на початковій стадії. Є певні програми цільової підтримки мігрантів, що їх розробляють переважно західноукраїнські місцеві органи влади. Існує кілька законопроектів стосовно трудових мігрантів авторства неурядових організацій та установ, зокрема, Греко-католицької церкви. Її проект закону – досить сміливий, він передбачає і повне надання середньої освіти мігрантам за кордоном, і соціальний захист, і працевлаштування на батьківщині після повернення. А отже – мало вірогідно, що його буде прийнято в такому вигляді, адже на виконання подібного закону потрібні величезні кошти.

Засіб для тих, хто має засоби
Болючу тему фінансування варто розпочати з сухих цифр. Отож, на історико-культурну та мистецьку діяльність закордонних українців на 2006–2010 роки офіційний Київ пообіцяв виділити 20 млн. гривень, з них найбільше – понад 15,5 млн. гривень – на «утворення та забезпечення діяльності культурно-інформаційних центрів при дипломатичних представництвах України за кордоном». Чи це багато? Для порівняння – на організацію минулорічного триденного Фестивалю української культури в польському Кошаліні треба порядку половини цих коштів (у той час, як українська держава на всі заходи закордонних українців на 5 років виділяє… 140 тис. гривень). Тож не дивно, що центру української культури у Варшаві – досі немає. І з такою базою він навряд чи коли-небудь повстане.
Проте у фінансуванні закордонного українства вражає не стільки розмір коштів, скільки їхнє призначення. У серпні минулого року президент Світового конгресу українців Євген Чолій, слухаючи доповідь представника українського МЗС, – що на «діаспору виділено стільки й стільки», – попросив уточнити, а на що саме, у яку країну й скільки грошей надійшло? Чиновник пообіцяв конкретизувати заявлені дані пізніше – проте відповіді немає досі.
Отже, кошти, які Київ виділяє на закордонне українство, витрачаються за досить непрозорою схемою. Крім того, у призначенні грошей немає системності, а заявлена грантова система їхнього одержання – фактично не діє.

Не святі горшки ліплять
Звичайно, про функціонування українських державних установ відомо не від сьогодні. Проте коли читаєш інформаційні матеріали Верховної Ради про перспективи співпраці із діаспорою, важко не звернути увагу, що вони немовби написані в іншій реальності – здається, що їх писала людина, яка живе в Києві, ніколи з Києва не виїжджала й знає про діаспору лише з доступних їй джерел. Підозрюю, що на таких же принципах писалися майже всі стратегічні програми, закони й підзаконні акти стосовно праці із закордонними українцями. Щоб якимось чином змінити бачення нас київською владою, варто мати сильніший голос. Це і голос неурядових організацій, що мають висувати певні ідеї й постійно наголошувати на них, і голос ЗМІ в місцях нашого проживання, і голос самих мігрантів, які, приїжджаючи на батьківщину, мають бути почутими. Інакше ми просто станемо звичайним невеличким рядком другорядних документів, а не джерелом цілеспрямованої політики.

Ігор ІСАЄВ, редактор Польського радіо

Share.