З нагоди 30-ліття незалежності України ми запитали її ровесників та майже ровесників, що вони думають про нашу державу. Вони всі різні: працюють у різних сферах, походять із різних регіонів України, емігрували до Польщі або ж залишилися жити в Україні. Однак їх усіх об’єднує незалежна Україна. Якою вони бачать тридцятилітню державу, яких змін очікують та який вклад роблять у її розвиток?
Ганна, 28 років, художниця, аспірантка Академії мистецтв у Ґданську, Варшава (родом зі Львівщини)
Яка вона – 30-літня Україна?
Дуже часто Україну презентують як молоду 30-літню жінку, занадто молоду або занадто втомлену життям, що має агресивну сестру й багато ворогів, внутрішніх і зовнішніх. Це все часто стає поясненням у медіа економічної нестабільності України, порушення прав людини та соціальної нерівності. Мені здається, потрібно уникати таких фемінітивів, коли говоримо про країну. В українській мові «Україна», «країна» – це «вона», жіночий рід однини, в польській «країна» (państwo) – це «воно», середній рід однини, і є омонімом до «пані та панове» (państwo) – «вони», друга особа множини. Чи Україна – це вона? Чи він? Чи, можливо, Україна – це ми, її громадяни, і лише від нас залежить її теперішнє й майбутнє, минуле вже за нами. Вважаю, що прийшов час для кожного громадянина України задати собі питання: які ми, громадяни 30-літньої України?
Яких змін ви очікуєте від України?
Знову ж таки, на мою думку, потрібно перестати щось від когось очікувати. Якщо нас, громадян України, щось не влаштовує в нашій країні, потрібно про це говорити, піднімати ці питання та проблеми, думати не лише про великі державні перевороти, а й про маленькі зміни, що реальні у втіленні тут і зараз, змінювати й розвивати самого себе. Зміни в демократичному суспільстві не приходять самі. Їх реалізовують активні громадяни, які знають не тільки свої права, але й обов’язки.
Сергій, 30 років, фрілансер в ІТ, Луцьк (Волинь)
Що ви думаєте про значення Революції гідності для розвитку України та суспільства?
Революція була і є важливою, просто не кожен і досі зрозумів, скільки вона нам дала. Ми стали вільними, але, на жаль, поступово суспільство знову наступає на ті ж граблі, і в бажанні зберегти бодай той матеріальний мінімум, який є, ми знову готові мовчати, але не готові змінюватися. Бажання пишатися країною знову часто замінюється бажанням жити добре за принципом «моя хата з краю».
Олександр, 27 років, історик, Варшава (родом із Житомирщини)
Як, на вашу думку, змінилась Україна за 30 років своєї незалежності?
Хоча я народився декілька років після проголошення незалежності, мої дитячі та юнацькі роки минули в атмосфері повільного, але невпинного втілення її найважливіших постулатів.
Після трьох десятиліть самостійності цей процес усе ще далекий від свого завершення, але вже зараз можна говорити про помітні, здається, невідворотні зрушення. Наведу анекдотичну й, на мій погляд, симптоматичну зміну. Мій перший свідомий політичний спогад сягає президентської кампанії 1999 року, де чинному главі держави Леоніду Кучмі протистояла група опозиційних кандидатів. Загибель В’ячеслава Чорновола та невдача об’єднавчої спроби «канівської четвірки» суттєво збільшували шанси на перемогу Кучми, який усе міцніше затягував вузли свого авторитарного режиму. Мої батьки, сільська вчительська інтелігенція, підтримали кандидатуру соціаліста Олександра Мороза, що не було аж таким очевидним вибором у затисненій адмінресурсом провінції. Місцеві політичні еліти агітували за чинного президента й залякували незгідних. Але за родинним столом повторювали популярний серед опозиції політичний фольклор: «Кучму з воза, голосуймо за Мороза». Добре пам’ятаю, як після одного з таких обідів батьки дали мені зрозуміти, аби в жодному разі не повторював цього публічно.
Україна зразка початку нульових, з характерним для того часу залякуванням політичних опонентів, тиском на ЗМІ і зникненням журналістів, повсюдним обмеженням свободи слова, виразно скочувалася в авторитаризм. Однак події наступних кільканадцяти років, сповнені хвиль протесту, антикучмівських акцій, двох Майданів і виступів проти русифікаторських законів, розширили межі політичної свободи. Україна не пішла за білоруським чи російським сценарієм, а українці, навіть у віддалених провінційних селах, не бояться висловлюватися критично щодо надуживання влади. Шлях до процвітання та економічного добробуту все ще далекий, але перші кроки в цьому напрямку вже зроблені. Прийшло усвідомлення, що рух славленого «воза», з якого після Кучми зсадили також Януковича, є ознакою хай і незрілого, але громадянського суспільства.
Ігор, 28 років, Senior Business Operations, Варшава (родом із Черкащини)
Яких змін ви очікуєте від України?
Змін від України я не очікую. Мені здається, щоб зрозуміти її й почуватися там як у своїй тарілці, треба в країні постійно жити. Звикнути до всіх особливостей, всіх тих «переказів на карту Приватбанка», чеків, вайберів і телеграмів, якоїсь напівлегальності. Мені здається, що Європа – не для України. Там інше, якесь спотворене розуміння Європи. Ніхто не хоче почати зміни з себе. Думаю, якби дійсно довелося Україні бути у Європі, то люди б плакали крокодилячими сльозами. Їм довелося б виводити свої прибутки на чисту воду, платити податки, забирати з будинків свої страшні балкони, відмовлятися від багатьох огидних речей, які вони всі так обожнюють. Тут одразу стає зрозумілою і така велика любов до Лукашенка, і всі ті очікування про райський Євросоюз. Кажуть, що в нас відбувається відхід від СРСР, але це не зовсім правда. Ми позбуваємося лише назв і якихось образів. А суть багато в чому залишається така сама. Чимось нагадує мені, як у школі замість піонерів у нас були «барвінчата». Усі посвяти й традиції ті самі, лише під іншою назвою.
Чи Україна залишається для вас домом?
В Україні для мене дім – це моя хата і 50 метрів вулиці. А далі – мені там некомфортно. Є місця сили, які я люблю. Не можу сказати, що ціла Польща теж стала моїм домом. Я люблю свою квартиру, роботу тощо. Мені здається, що еміграція дала мені це чудове відчуття, коли домом може бути що завгодно, і не потрібно прив’язувати себе до країни. Можна дивитися на світ і місця більш глобально. Дім – це не про країну, дім – це про людей, про затишок.
Олександр, 30 років, історик, Варшава (родом із Полтавщини)
Чи для вас і молодих українців за кордоном вибори та власний голос є цінністю?
Мені здається, що я пам’ятаю вибори з 1994 року: на дільницю тоді ходив із татом, ставив галочки на його бюлетенях і кидав їх в урну. Після того, як я сам отримав право голосу, пропустив лише місцеві вибори 2020 року. За кордоном брав участь у 5 виборах, з яких 4 рази був членом дільничної комісії.
Можливість проголосувати для мене є невід’ємним атрибутом буття українським громадянином. Це одна з небагатьох ознак, що відрізняють мене від іноземців чи громадян Польщі в громадському житті.
Голосуючи за кордоном, я ніби відчуваю ту невидиму ниточку, яка пов’язує мене з долею держави й моїх предків. Особливо запали в пам’ять слова однієї жінки, що вже кілька років на той час перебувала в Польщі нелегально, однак ми зробили все, аби вона потрапила до списку виборців. Після голосування вона розплакалася та промовила, що знову відчула себе людиною.
Спостерігаючи за голосуванням кількох сотень українських студентів у Варшаві, особливо у 2019 році, з одного боку, привернуло мою увагу їхнє ставлення до виборів переважно як до веселого «двіжу та хепенінгу», у якому можна взяти участь «по приколу, за компанію». Виникали асоціації з радянськими псевдовиборами – святом, баяном і буфетом, лишень на новий лад: туса, жартик про кандидата/кандидатку, селфач і тег у соцмережах.
З іншого боку, їх ніхто не примушував, не заманював дефіцитом. Вони витратили для цього кілька годин вільного часу, подолали кілька бюрократичних перепон «із минулого», вистояли в черзі і таки проголосували. Багато молоді на волонтерських засадах охоче допомагало дільничній комісії – як у Варшаві, так і в інших куточках світу.
Формування й збереження цінностей, зокрема електоральних, – це процес, а не даність. Кожен має право проходити його на власний розсуд або не проходити зовсім.
Віталій, 30 років, головний консультант, Національний інститут стратегічних досліджень (Київ) / аспірант, Національний університет «Острозька академія», Київ – Острог
Яка ваша роль у житті України?
Україна – це висока ідея, заради якої варто змінюватися на краще. Свою роль бачу як складову частину величезного механізму, що рухає потужну конструкцію моєї держави до Європейської родини.
Наталя, 30 років, директор КУ «Рожищенський районний історико-краєзнавчий музей», Рожище (Волинь)
Що дала вам Україна і який вклад ви особисто робите у її розвиток?
Тут є потенціал для розвитку молоді, адже рівень української освіти цінується в усьому світі, тут є простір для саморозвитку та втілення ініціатив.
Україна – це держава, де ти мусиш усіма силами добиватись усього, що в інших країнах дається набагато простіше, але, можливо, це й на краще, оскільки так ти маєш змогу загартувати характер, чітко йти до мети, впевнено втілювати свої мрії та плани в реальність. Якщо ти живеш в Україні, то чітко розумієш, що треба багато зробити для її розквіту, бо тут є все, що ти любиш: твої рідні, чарівна природа, унікальні й такі рідні традиції, неперевершена культура. Тут є все, щоб стати достойною особистістю та розвиватись у всіх напрямах життєдіяльності.
Оскільки ще з дитинства тут показують різнобарв’я народних ремесел і традицій, ти закохуєшся в них. Саме тому, обираючи професію, я зупинилася на напрямі культури. Мені дуже імпонує, що, виконуючи музейну роботу, я можу презентувати людям багату культуру рідного краю через призму часів. Музей для мене – це місце діалогу всіх поколінь, які є дуже різними, але їх об’єднує любов до Батьківщини. Саме тому всі цінують і намагаються покращити та прославити місце, де вони живуть. Хіба можна не захоплюватися рідною мовою, працею народних умільців, які так вправно перетворюють звичайні нитки, лозу, солому та інші прості речі у справжні витвори мистецтва? У нас ціла низка героїв, котрі прославляють рідний край та відстоюють незалежність, яка так не просто далася. Я захоплююся такими людьми й намагаюсь у своїй роботі розповідати про їхні вчинки та досягнення, щоб наступні покоління українців теж були такими патріотами й розуміли, у якій прекрасній державі ми живемо!
Олександра, 30 років, громадська діячка, філолог, перекладачка, Варшава (родом зі Львівщини)
Яка вона – 30-літня Україна?
Вона молода, лише 30-річна, проте з тисячолітніми коренями, відкрита для світу, толерантна та готова до нових звершень, – так хотілося б мені відповісти. Та чи це єдина її сторона? Вона втомлена, розбита, в сльозах за своїх дітей: за тих, що, життям своїм ризикуючи, захищають її, що працею своєю важкою щоденно зміцнюють її, за тих, що по світу розкидані, далеко від найближчих своїх прославляють її, та за всіх без винятку – як людей, так і звірят, – кажу я та розумію, що душа її безмежна, сповнена вдячності, любові й терпіння. Незламна, як дух воїнів, які оберігають її. Сильна та мужня, бо такі діти її. І тілом, і духом красива, як поля її безмежні й родючі, як гори зелені, як моря безкраї, як сади плодючі. А ще перспективна вона та сучасна, на нові технології налаштована, творча і співуча, мудра й така цікава, багата дітьми своїми талановитими. Така вона багатогранна та захоплююча – моя Україна.
Підготувала Іванна КИЛЮШИК