Нещодавно у польському видавництві Czarne вийшов друком переклад репортажу Олександра Михеда «”Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід». В основі книги лежать півторарічні дослідження міфології та історії Донеччини та Луганщини, проведені у 2016 році у рамах проєкту «Метамісто: Схід» від громадської організації «Ґараж Ґенґ». Тоді Олександр Михед відвідав шість міст Донецької та Луганської областей: Костянтинівку, Бахмут, Покровськ, Добропілля, Лисичанськ та Сіверськодонецьк, де спілкувався з пересічними мешканцями, шахтарями та активістами. Історії з сьогодення автор доповнює історіями з минулого – книга наповнена архівними та науковими розвідками про заснування шахт і заводів та загалом розвиток регіону. Також в окремі розділи виділені розмови з шістьма митцями та інтелектуалами, що походять з цього регіону: Ігорем Козловським, Сергієм Жаданом, Оленою Стяжкіною, Алевтиною Кахідзе, Володимиром Рафєєнко та Романом Мініним. Презентації книжки у Польщі відбулися в Українському домі Варшаві та осередку Brama Grodzka – Teatr NN у Любліні.
Про роботу над репортажем та що важливо розуміти про нього з перспективи часу – у розмові з автором.
Вітаю із виходом перекладу «Я змішаю твою кров із вугіллям» польською мовою у такому чудовому польському видавництвіВидавництво Czarne – польське видавництво, засноване в 1996 році. Спеціалізується на нон-фікшні, есеїстиці та сучасній прозі, як польській, так і світовій (переважно центральноєвропейській). Очолюють видавництво письменник Анджей Стасюк та письменниця Моніка Шнайдерман. . Які відчуття після презентацій у Польщі?
Варто пам’ятати, що українською книжка вийшла в перші місяці пандемічного локдауну 2020 року, коли взагалі було незрозуміло, як будемо жити далі й що буде з книговиданням. Оскільки українське видання книжки презентувалося здебільшого онлайн, для мене надзвичайно важливе те, що польське видання ми презентували у Варшаві наживо.
Тепер змінюється контекст, у якому з’являється ця книжка. На початку травня 2020 – це одна історія, а восени 2023 – це вже зовсім інше сприйняття того, чим є російська агресія, що таке повномасштабне вторгнення і як це вплинуло безпосередньо на мене й моє бачення багатьох питань.
Деякі міста, про які написано у вашій книзі – майже стерті з поверхні землі. Коли ви збирали матеріал, чи могли собі уявити, що насправді ви фіксуєте останні роки, місяці їхнього існування?
Це неможливо було уявити. Пам’ятаю, як у грудні 2021 ми з друзями сиділи у нас вдома, в Гостомелі, і Артем Чех поставив питання про те, як, на нашу думку, українці готуються до повномасштабного вторгнення. Згадую свій липкий страх і неможливість помислити про те, що росіяни битимуть ракетами по Києву.
Коли працював над «Я змішаю твою кров із вугіллям», здавалось, що застиглий статус гібридної агресії триватиме й надалі. Тоді мені хотілося закінчити книжку з оптимістичним фіналом, обіцянкою майбутнього. Україна зробила проєвропейський вибір і решта було питанням часу. Очевидно, що масштаб катастрофи повномасштабного вторгнення неможливо уявити. Неможливо було уявити долю окупованих Лисичанська і Сєвєродонецька та знищеного Бахмута.
Які були перші враження від поїздки?
Для мене була важливою максимальна відкритість, незамуленість оптики. Моя перша поїздка на схід відбулась у грудні 2016 року і я зумисно жодним чином до неї не готувався, не читав обов’язковий перелік дослідників українського сходу. Я свідомо не хотів будувати собі якісь примари на основі праць інших дослідників й канону текстів. Я хотів просто подивитися, як це буде.
Очевидно, що після того, як ми з колегами за 7 днів проїхали 6 міст Донеччини й Луганщини, я відразу засів за «домашню роботу». Натомість опісля відвідин регіону, вже можна було зіставляти дійсність із тим, що нам намагаються показати дослідники. І саме так я працював над книжкою, поєднуючи досвід побаченого з тим, що мені намагаються показати дослідники.
Чи до котрогось із описуваних міст ви прив’язалися більше, ніж до інших?
Робота в такого типу проєктах, які тривають майже півтора року самих поїздок плюс півтора року на дописування книжки, тобто загалом три роки роботи над книгою – дається взнаки. Ця протяжність в часі – це люди. Починається геть інша комунікація з людьми, які перестають бути просто анонімними голосами. Починаєш приїздити з подарунками, пам’ятати про дні народження. Особливе для мене місто – це Костянтинівка. Це спільнота «Druzi», які були дивовижним прикладом роботи активістів для свого міста з дуже чіткою цільовою аудиторією – старшокласниками. Їхнє завдання полягало у тому, щоб створити середовище для блискучого покоління хлопців і дівчат із Костянтинівки.
Книжка закінчується питанням: Чи Костянтинівка – це остання точка, куди йдуть потяги? Відповідь: ні, це точка, з якої все рушає. Кожна поїздка на схід пролягала крізь Костянтинівку, а вже потім ми їхали далі. Відповідно, там ми були найчастіше і це особлива сторінка для нас всіх.
А ви де народились?
У Ніжині Чернігівської області. Це важливий момент в контексті дискусії щодо того, хто має право говорити про схід. Це все Україна і ми всі маємо однакове право досліджувати, говорити, описувати наші регіони. Коли починають говорити про специфіку регіону чи стереотипні підходи, я не бачу особливої різниці між проблемами, які є в Ніжині і проблемами, які є в маленьких містечках Луганщини чи Донеччини. Це все однаково побита покомуністична доба, типові травми і подібні розповіді про те, як українці виживали в дев’яностих. По всій країні люди виживали однаково. Це наша земля.
Ваша книга – це суміш репортажу, розмов з інтелектуалами, письменниками, активістами. Важливим посланням книги є правильно називати речі. Чому не варто вживати слово «Донбас» на позначення регіону?
На цьому наголошують усі мої співбесідники. Вони говорять про те, що необхідно розмежовувати поняття Донбас і поняття Донеччини й Луганщини. Слово «Донбас» має використовуватися для позначення Донецького вугільного басейну, який тягнеться не лише через Донеччину й Луганщину, а й заходить на Дніпропетровську область і його рамки не збігаються із рамками Донеччини й Луганщини. Коли ми говоримо про ці території крізь призму міфу про Донбас, то зводимо все до дуже прямого утилітарного використання, експлуатації ресурсу. Коли ми послуговуємось назвою «Луганщина й Донеччина», ми працюємо зовсім на іншому рівні термінологічного апарату, адже ми говоримо про ці території як про питомо українські регіони. Такі самі як Сіверщина чи Миколаївщина. Важливо не називати це все Донбасом, адже такий підхід стирає цілі історичні пласти того, що це були землі козаків і коли наприкінці XIX століття там з’явився валлієць Джон Г’юз зі своїм бажанням збурити цей не приборкуваний схід, його зустрічали нащадки козаки й вони з ним спілкувались. Цей регіон і ця інфраструктура не з’явилась на рівному місці. Там були наші люди.
У книзі з’являється поняття «локальний патріотизм» як феномен сходу. Розкажіть про це більше?
Насправді я не думаю, що це річ, яка унікальна для сходу. Куди б ви не поїхали, завжди зберігається певна квота на те, що є місцеве товариство краєзнавців – двоє чи троє осіб під п’ятдесят, яких ніхто не розуміє і які до безкінечності відкопують в архівах те, звідки походить назва міста, порпаються в історичних пластах і так далі. Це дуже розповсюджене явище.
Якщо йдеться про український схід, то де б ви не були хтось завжди скаже: а ви бачили, що у нас тут бельгійці були? А ви знаєте, що у нас тут були валлійці? А ви чули, що у нас тут унікальна архітектурна спадщина? Людям важливо відчувати і бачити свою приналежність до чогось більшого. В книзі є опис нашого трансферу з міста в місто і коли ми виїжджали автобусом із Костянтинівки, то за спиною водія майорів прапор Бельгії, прапор Євро-2012 і радянські символи. Для мене це передає якийсь абсолютно унікальний світоглядний набір хештегів, через які людина може себе ідентифікувати.
Ви пишете про те, як жителі сходу приходять до українства. Як саме це відбувається?
У таких випадках я завжди згадую читання Сергія Жадана в Костянтинівці. Уявіть – вихідний день, третя година дня. Ті, хто туди йшли, були вбрані у святковий одяг: з віночками, вишиванками, у футболках із патріотичними гаслами. Це все перетворилось на маніфестацію ідентичності. Важливим було комунікування своєї ідентичності саме через культуру.
Як пояснити те, що попри велику загрозу життю люди досі лишаються жити на цих територіях?
Це питання набагато ширше – чому люди залишаються в містах, загрожених Росією. Думаю, одна з причин – дуже чітке усвідомлення рідної землі і що таке «своє».
Чия перспектива з наведених у книжці вам найближча?
Насправді вони всі мені близькі. В кожній із розмов є думки, до яких я постійно повертаюсь. Наприклад, коли Ігор Козловський казав про те, чи можемо ми зводити розмову про Донецьк до якогось спільного стереотипу, якщо він – людина, яка з восьмирічного віку займається йогою і ніколи в житті не вживав алкоголю й тютюну. Чи вписується він у стереотипне уявлення про жителя Донецька?
Я повертаюсь думками до того, як Сергій Жадан розповідав про те, що в його дитинстві, коли рідні або знайомі їхали зі Старобільська продавати на базар якусь картоплю чи овочі, то казали, що їдуть на Донбас. В їхній свідомості це був інший регіон.
Я згадую розмову з Оленою Стяжкіною, яка каже про те, що справжня ціна радянського пломбіру – не 22 копійки, а ГУЛАГ, який уже існував усередині кожного.
Я повертаюсь думками до Алевтини Кахідзе й до історії її матері, яка лишилась на окупованій території й намагалась достукатись до місцевих жителів.
Я згадую те, що говорив Роман Мінін, який описував те, як у шахті, в якій працював його батько, на виході була кімната з екзотичними папужками, які створювали унікальний прекрасний світ для шахтарів, які виходили з забою і як ці пташечки символізували інше життя.
Я часто повертаюсь думками до розповіді Володимира Рафєєнка про те, як бувши дзвонарем на дзвіниці він бачив, як у Донецьк заходили російські війська. Він був свідком того, як вони не знаючи дороги, розпитували місцевих і блукали містом. Ці історії назавжди зі мною.
Розмовляла Олександра Іванюк