Олексій Чупа – письменник  з  Донецька, який розмовляє так, ніби галичанин - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Олексій Чупа – письменник  з  Донецька, який розмовляє так, ніби галичанин

0

Моя пригода з Олексієм Чупою розпочалась, як і більшість цікавих історій у житті, випадково. Подруга з Варшави попросила, аби я у Львові купила їй його книги: «10 слів про Вітчизну» та «Бомжі Донбасу». Я купила, але була налаштована до текстів досить скептично.  Почала розуміти, що  помилилася, коли закінчила читати «10 слів про Вітчизну». Оскільки випадковостей не буває, я знайшла Олексія у Варшаві, де він перебуває на стипендії GAUDE POLONIA, і вкрала його на довгу розмову про сучасну українську літературу, про його книги, про Донбас, Україну та життя загалом…

чупаОльку, розкажи нашим читачам трохи про себе, ким був Олексій Чупа, до того як почав писати і видавати книги, та до того, як журналісти почали вішати на тебе ярлик «донецького Жадана»? 

Так сталося, що я зростав у родині, де читали багато книг. Років 13  почав писати вірші, але нікому їх не показував – мені було соромно. З 16-ти роки я почав вивчати українську мову, мені здалось, що вона набагато красивіша для писання, ніж російська. Свідомо писанням всерйоз я зайнявся десь років у 20. Паралельно у Макіївці я працював на заводі. Виконання фізичної роботи, не перешкоджало, а навпаки допомагало перемикатись на інтелектуальну працю та продукування ідей до книг. У  певний момент література у моєму житті почала займати все більше місця і витісняти все інше.

Все, що я пишу, є дуже різним, я весь час експериментую. «10 слів про Вітчизну» –  це історія кохання, «Бомжі Донбасу» – суміш альтернативної історії та чорного реалізму, «Казки мого бомбосховища» вийшли місцями жорстокими, але основний настрій – медитативний. А книга, яка невдовзі, я сподіваюсь, повинна вийти у Видавництві Старого Лева – буде щось на кшталт українського «Маленького принца».

Розкажи трохи про культурне середовище Донбасу в ті роки, коли ти вирішив виходити на літературну арену?

Про українське культурне середовище на Донбасі у 2000-х роках складно говорити. Викладачів української філології, доцільніше назвати науковим середовищем, а альтернативи йому, на мою думку, не було. У 2008-році я побував у Львові на «слемі» і вирішив, що варто було б щось подібне провести у Донецьку (у даному значенні слем — читання віршів, але читання, в якому важливим є не лише те, ЩО читають, а й те, ЯК.  Слем-турнір є химерним поєднанням спорту та мистецтва: це змагання поетів у артистичному читанні; Олексія Чупу вважають засновником донецького слему – Авт. ) Хоч охочих було не так  багато, та ми навіть спробували просувати «слем»  українською мовою і ця ініціатива проіснувала близько 3-4 років. В цей час я теж багато їздив, дивився, як література розвивається в інших містах. Порівнював і розумів, що нам ще є куди рости.

У 2013 році я закінчив писати «10 слів про Вітчизну», вже за 2 місяці я знав,  що книгу видадуть. Невдовзі закінчувався контракт із заводом. Мені стало зрозуміло, що наступає час великих змін у моєму житті. Доля ж показала, що приходять зміни і в житті Донбасу.

Медійний ярлик «Олексій Чупа – україномовний письменник з Донбасу», не нервує?

Та ні, я легко абстрагуюсь від усього, у мене дуже загартована психіка після 28-років життя на Донбасі.

У звязку з ситуацією на Донбасі, ти  переїхав з Макіївки до Львова, чому саме до Львова і як тебе прийняло нове місто?

Я макіївський за паспортом, так. Але за стилем розмови, писання, поведінки мене часто визначають галичанином, тому ніяких проблем у мене з адаптацією не було. У Львові мені запропонували роботу, я швидко найшов житло, тому все пішло добре. Проте, я недовго працював журналістом. Невдовзі я отримав стипендію GAUDE POLONIA, маю можливість на разі займатись у Варшаві лише літературою і це дуже класно…

Оскільки ми вже згадали Варшаву то врешті пірнаємо в твої книги.. «10 слів про Вітчизну» написані, зокрема про дільницю у Варшаві під назвою «Прага», ще задовго до того, як ти у Варшаві побував. Розкажи, як ти писав цю книгу і чи реальна варшавська Прага виявилась такою, як ти її уявляв.

10 sliv pro vitchyznu«10 слів про Вітчизну» повністю опираються на засади постмодернізму тобто на безкінечній грі із читачем, на переплетенні різних тем та сенсів: там існує два любовні трикутники в центрі яких перебуває головний герой Роман: поміж двома жінками і двома країнами, також  є спроба перенести українсько-польські відносини на побутовий рівень, на прикладі відносин двох людей. Можна сказати, що це була наївна спроба, в основі якої був простий меседж –  якщо говорити одне з одним, можна домовитись. Справді, «10 слів про Вітчизну» я писав не знаючи варшавської  Праги, описав її такою, якою вона мені видавалась на відстані, черпаючи інформації з книжок та інтернету. І коли вже особисто приїхав до Варшави, зрозумів, що я не помилився у своїх відчуттях.

Ти був правий, коли сказав, що твої книги зовсім різні. «10 слів про Вітчизну»,  хай і неоднозначно завернутий постмодерний роман та все ж, це ніжна, чуттєва книга про любов, а от «Бомжі  Донбасу» мають певну різкість і щось таке, що нині породжує сильні асоціації  вже від самої назви. Книга ж після прочитання, залишає певне відчуття недовершеності, наче ти хотів написати щось більше, серйозніше, але зупинився на легкій, іронічній, історичній утопії…

Це була свого роду провокація. Назва книги спочатку була інша, спокійніша. Але згодом ми з видавцем свідомо закріпили такий варіант.

Дуже мені сподобалась твоя збірка оповідань «Казки мого бомбосховища» (кожне оповідання  має номер однієї з квартир звичайного донецького будинку і розповідає, про конкретних персонажів, але місцями життя героїв перегукуються якимись деталями,  моментами – Авт.),  увагу привернуло те, як ти у деяких повістях, із розумінням, із чуттям, із зрілістю, пишеш про старість, зокрема жіночу старість. Звідки такі думки, таке тонке сприйняття проблеми?

Жінки – для мене це не тільки протилежна стать: жіноча психологія – одне з моїх хобі і я багато часу присвятив вивченню жіночого способу мислення.

Крім того, у моєму світосприйнятті багато що змінилось за час Майдану. Через те, що пережила Україна, я постарів років на 20, звідси і роздуми про старість та смерть…

chupaЯка з твоїх книг писалась тобі найважче, яку найбільше любиш?

Найважче писались «Казки мого бомбосховища», тому, що писалась вона в дуже складний час для мене, як і для кожного українця. Там багато болю, страждань, смутку. А люблю найбільше «10 слів про Вітчизну», тому що у цьому творі я міг розвернутись, дати розгулятись своїй фантазії. Це був цікавий досвід, писати про місце, якого я ніколи не бачив.

Розкажи, як почуваєшся у Польщі, чи працюєш над якимись українсько-польськими проектами, а може плануєш тут залишитись?

Я почуваюсь у Польщі комфортно. Я добре володію польською, вчив її ще  на заводі, але обов’язково хочу повернутись до України. Перебуваючи тут я вже дописав одну книгу. Також активно працюю над перекладами, зокрема Марека Гласка. Маю  ще декілька задумів для нових книг.

В тебе дуже гарна українська мова, але якою мовою ти думаєш?

Тепер думаю в основному українською мовою, але лаюсь російською (сміється – Авт.). Ще я вмію говорити «по-донбаські», це дуже специфічна суміш мов і слів, іноді мене знайомі жартома просять так побалакати.

Що для тебе сучасна українська література? Що читаєш?

На разі не читаю нікого бо пишу. Але взагалі люблю читати Сергія Жадана, Павла Коробчука. Українська література, на мою думку, має велике літературне майбутнє, бо зараз ми отримуємо неоціненний досвід, хоча і сумний.

Якщо теоретично припустимо, що на Донбасі закінчиться війна і врегулюється ситуація, чи розглядаєш ти ймовірність повернення на Батьківщину?

Ні. І така  ж тенденція, за моїми спостереженнями, охоплює приблизно 75% молодих проукраїнських людей, що виїхали звідти, такі люди почуваються дуже ображеними на своїх сусідів, земляків. Мені важко уявити життя серед людей, які топтали прапор моєї держави і з радістю зустрічали російських солдатів. Але ми не судді одне одному, а Бог бачить все і розсудить.

Як вважаєш, який досвід нам варто перейняти від  Польщі в літературній та культурній сферах?

У Польщі помітна підтримка митців: стипендії, програми. Є допомога з боку держави, наприклад 1% з державного бюджету йде на польську кіноіндустрію. Цього всього Україні дуже бракує.

Останнє питання: чи існує Олексій Чупа поза літературою, чи ти колись відпочиваєш від неї?

На превелике щастя я зараз фактично живу літературою. 4-6 годин щодня йде на писання, безпосередню роботу з текстом. Але навіть весь інший час моя  уява продукує образи, навіть зараз я сиджу розмовляю з тобою і думаю, може колись з цього щось напишу. В мене пам’ять ловить весь час різні деталі, з яких потім я можу скласти якийсь літературний пазл, такий вже він є – мозок письменника…

Розмовляла Дарина ПОПІЛЬ

Share.