Ольга Пасічник: «Дім, до якого завжди повертаюсь, знаходиться в Україні»

0

Ольга Пасічник є одним із прикладів українського успіху в Польщі. Видатна оперна співачка з Рівного є лауреаткою багатьох міжнародних конкурсів і зіркою величезної кількості престижних сцен світу. Співачка має на своєму рахунку кілька десятків партій в операх класичних і сучасних композиторів, вона співпрацює з оркестрами і диригентами з усього світу.

У 1992 році О. Пасічник стала солісткою Варшавської камерної опери. У Польщі вона здобула «Паспорт „Polityki”» (нагороду відомого тижневика «Polityka»), а також «Фридерика» (нагороду в галузі музики)  і державні відзнаки. Крім того, О. Пасічник є однією з чільних виконавиць барокових і класичних опер, французького імпресіонізму, українських і російських пісень, ораторій, а також сучасних вокальних композицій. Про життя і творчість видатного жіночого сопрано розмовляє Славомир Савчук.

Славомир САВЧУК: Зараз до польських міст приїздить талановита молодь на навчання, як і Ви колись приїхали до варшавської Музичної академії в 90-і роки. Як би Ви порівняли свою тодішню ситуацію і сьогоднішню, з якою доводиться стикатися молодим поколінням? Чи Польщі надалі є для українських артистів вікном на Захід?

Ольга ПАСІЧНИК: Досить важко робити такі порівняння, оскільки я приїхала до Польщі майже 20 років тому. Тоді я прибула з конкретною метою – закінчити післядипломну освіту, а також навчитися того, що не було аж так у нас популярне і чого професійно не навчали, як-от, давньої музики, камерної музики і того подібного. Натомість зараз ця різниця між нашими країнами не така вже й велика, тому що ми маємо доступ до Інтернету, а також до інших джерел інформації. Зараз в Україні доступ до Інтернету є майже таким самим, як і в усьому світі – двадцять років тому це навіть важко було порівняти. Наприклад, бібліотека і фонотека Музичної академії у Варшаві були набагато ліпше укомплектовані, ніж навіть Київська консерваторія. Виїзд на навчання в ті роки – то була подія на межі фантастики, тоді як зараз отримання стипендії є набагато легшим, тому багато студентів вчиться і концертує не тільки в Польщі, але й у всьому світі. Дуже часто їх зустрічаю. І вони мають зовсім інший підхід до такої подорожі – вони усвідомлюють, чого саме хочуть навчитися. І повертаючись додому, в Україну, вони мають великі шанси працювати в тому самому напрямку. За моїх часів це не завжди було потрібне.

Робота артиста – це постійне життя «на валізах»: у безперервних подорожах, в готелях, на різних сценах. Живучи таким життям, Ви віднайшли своє місце на землі, таку собі спокійну гавань, до якої можна завжди повернутися?

Таким місцем, до якого завжди повертаюсь, є родинний дім моїх батьків в Україні. Колись я поставила таке ж питання своєму другові, який живе у Франції протягом кількох останніх десятиліть. Він має там родину, дітей, але коли запитала його: «А де насправді твоє місце?», то він відповів: «Знаєш, у такій собі багатоповерхівці в Тарнобжезі, у батьків – я знаю, що мене звідти ніхто не прожене». Щось у тому є, бо завжди, повертаючись до батьків, знаю, що вернулась до себе. Але тепер таким місцем для мене є і Варшава, де разом з чоловіком ми створили родинне гніздо, де живемо втрьох із сином, де він вже почав ходити до музичної школи.

Чи родина є тягарем в кар’єрі артиста, чи навпаки, дає енергію до дій?

І так, і ні. Колись відомий польський диригент і композитор Єжи Максимюк запитав мене: «Що є твоїм найбільшим досягненням, найбільшою нагородою?». Можливо, він чекав, що я назву якусь з моїх серйозних музичних нагород, а я без жодних сумнівів промовила: «Назар». Від того моменту, як я пізнала материнство, мушу сказати, що жодна з нагород не може порівнюватись з тим, чим для людини є родина і чим для матері є дитина. Без цього людське життя не мало б сенсу. Я трактую свою професію як життєве призначення, але при потребі вибору я завжди оберу родину.

Чи Вам вдається під час виступів якось «протягнути» українські твори, наприклад, українських композиторів?

Майже завжди. Якщо це не якісь тематичні концерти, то майже на кожному концерті співаю якийсь український твір. Завжди співаю українські пісні, рекламую їх і абсолютно усвідомлюю своє призначення й місію. До речі, до сьогодні маю український паспорт. І часами думаю, що моя праця є важливішою від тієї, яку виконують політики.

А чи слідкуєте за подіями в Україні – як культурними, так і політичними?

Легше слідкувати за політичними, оскільки в мас-медіа повно таких новин. Про культуру набагато менше інформації, але в міру можливостей стараюся довідуватися про актуальні події. Під кінець квітня буде відкриття року Вітольда Лютославського у Києві, у якому я буду брати участь разом Державним оркестром філармонії. Маю надію, що буду частіше виступати в Україні, хоча й важко зараз запланувати якісь конкретні виступи. Але, думаю, що ситуація буде змінюватися.

На Підляшші дехто вже відсвяткував Великдень, а для декого він іще попереду. А як Ви святкуєте?

З самого дитинства я святкувала його двічі. Польський і католицький – з огляду на маму-польку, а всі українські свята – з огляду на батька-українця. Тому в моїй родині всі свята сприймають однаково добре. А в цьому році між ними є така велика відстань, що, може, хоч на український Великдень почнеться правдива весна. Можливо, на ці свята мені вдасться побачитись з родиною, бо одразу перед католицьким Великоднем у мене були репетиції у Великому театрі на прем’єру опери «Куідсі Захер» Павла Шиманського, яка була написана спеціально для мене. Репетиції продовжуються до сьогодні, тому всі свята мені довелося провести у Варшаві. Але надіюсь, що найближче свято проведемо в родинному домі в Україні.

Фото: www.teatrwielki.pl

Share.