25 березня 1944 року у нацистському концентраційному таборі Майданек в Любліні помер український греко-католицький священник Омелян Ковч. За своє відносно недовге життя (прожив 59 років) о. Ковч став свідком двох світових воєн та того, як чотири рази змінювалась влада на його рідній Львівщині. Попри переслідування польської влади, увʼязнення гестапо та зрештою перебування у концтаборі Майданек, Омелян Ковч зберіг людяність. Він до останнього виконував свій обовʼязок священнослужителя для вʼязнів різних національностей та віросповідань. Сьогодні Омелян Ковч є символом поєднання для українського, польського та єврейського народу. У річницю смерті о. Ковча розповідаємо більше про його життя та діяльність.
Народився Омелян Ковч 20 серпня 1884 року у родині греко-католицького священника Григорія Ковча та Марії Яскевич-Волфельд у селі Космачі на Косівщині. Сьогодні це Івано-Франківська область, однак на момент народження Омеляна село входило до складу Австро-Угорської імперії.
Через часті переїзди родини у нові парафії, Омелян часто змінював школи. Однак батьки робили все можливе, щоб їх син здобув належну освіту. Відтак майбутній священник ходив до школи у рідному селі, а також у Ковелі, а іспит на атестат зрілості склав у Львівській гімназії у 1905 році. Після цього Омелян Ковч на 6 років виїхав до Риму, де вивчав філософію та теологію у Папському Урбаніанському університеті.
Під час навчання Омелян також одружується з Марією-Анною Добрянською, яка так само походила з родини священника. У подружжя народилось шестеро дітей: троє хлопців та троє дівчат.
У 1911 році Омелян Ковч отримав сан священника та був призначений у свою першу парафію у селі Підволочиськ (сьогодні Тернопільська область). За рік о. Омелян погодився очолити парафію в Боснії, де на той час проживало багато емігрантів з Галичини. «Крім служби у своєму селі, чоловік багато дні проводив у подорожах до сусідніх сіл, де відвідував вірян, які там оселились», – згадувала дружина священника Марія-Анна. Українці в Боснії жили бідно, тому Ковч намагався підтримувати їх не тільки словом та молитвами, але також матеріально. Майже з кожної подорожі він привозив додому по декілька дітей, яких лишав на кілька днів під опікою дружини, наказуючи їй їх нагодувати та дозволити побавитись іграшками їхніх дітей. У 1916 році Омелян Ковч з родиною повернулись до Галичини.
Закінчення Першої світової війни у 1918 році принесло кінець Російській та Австро-Угорській імперіям, одночасно з цим давши можливість на відродження для поневолених раніше народів. Цією можливістю скористались також і українці на теренах Австро-Угорщини, сформувавши Українську галицьку армію. Омелян Ковч як священник не міг тримати в руках зброї, тому вирішив доєднатись до армії у ролі капелана. Капеланом УГА став також його батько Григорій, а рідний брат Євстахій вступив до лав армії. Омелян Ковч докладав всіляких зусиль, щоб підтримати бойовий дух українських військових. Його бачили всюди, де тільки була потрібна його підтримка – на лінії бою, у шпиталях з пораненими, на полігоні або військовій канцелярії. «Я знаю, що воїн на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить разом з собою лікаря та духівника», – так тоді говорив про себе о. Ковч.
Під час однієї з битв Омелян Ковч разом з іншими солдатами УГА потрапив до більшовицького полону. Полонених завантажили у вагони та везли на місце розстрілу, однак священнику вдалось уникнути страти. Під час однієї з зупинок, вартовий потяга, більшовик, з невідомих нам причин випустив Ковча з вагона. Скоріш всього на це вплинув сан Омеляна. Однак не довго священник тішився свободою. Тікаючи від більшовиків він потрапив у польський табір для військовополонених, де перехворів на тиф. Зрештою Ковчу вдалось повернутись додому.
У 1922 році він отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині. В той час ці землі входили до складу Польщі. Крім поляків Перемишляни населяли також українці, євреї, роми та кілька німецьких родин. В ті роки о. Ковч постійно навчав своїх вірян-українців, що «не плакати слід, а працювати». Сам наслідуючи свої слова Омелян Ковч поступово розбудовував релігійно-суспільне життя Перемишлян: відновив місцеву церкву, Народний дім, де організував читальну «Просвіти» та театральну залу підтримував «Пласт» та різні осередки української громади, відкрив дитсадок. Священник також сприяв розбудові українського банку.
Активна громадська діяльність Омеляна Ковча викликала незадоволення з боку польської влади. Священника звинувачували в «антидержавних вчинках», зокрема «у закликах до боротьби проти Польщі». Протягом 1925-1934 років польська поліція близько 40 разів здійснила обшуки в будинку Ковча. Самого о. Омеляна постійно арештовували на короткі терміни, накладали штрафи.
У 1932 році, під час увʼязнення в Бережанах, Омелян Ковч написав свою єдину книгу під назвою «Чому наші від нас утікають?», де аналізував причини того, що щораз більше українців, зокрема під тиском польської влади, змінювали релігію. Ковч був переконаний, що для того, щоб протистояти владі у політичній та релігійній сферах, необхідно представити нові погляди щодо організації церковного життя та роботи священників. Багато думок о. Омеляна наслідували вчення тодішнього митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
У вересні 1939 року нацистська Німеччина та Радянський Союз розвʼязали Другу світову війну та окупували Польщу. Терени Західної України захопила Червона армія. В умовах, коли комуністи намагались всіляко обмежувати релігійне життя, Омелян Ковч навпаки вперто виконував свої обовʼязки священника та постійно просив владу про дозволи для релігійних акцій.
Дослідник життя о. Ковча Олег Крук описує одну ситуацію, що сталась в той час за участі священника. У селі Коросне на Львівщині, де Ковч був настоятелем церкви, хтось з українців пограбував будинки місцевих поляків. Отець Омелян такі дії своїх парафіян розцінював як святотатство. Його донька, Анна Ковч-Баран, згадує, що під час проповіді священник дуже обурювався з цього приводу: «То це я вас так 20 років виховував? Ви задивились на цих босяків, що тепер прийшли до нас? Мені здавалося, я виховував вас на добрих парафіян-українців, а я зробив вас голотою. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Якщо у вас залишилося хоч трішки патріотизму й совісті, прошу ще сьогодні повернути тим людям усе, що ви від них забрали. Зрозумійте: одна справа – війна, а інша – помста безборонним дітям чи обіднілим матерям». Омелян Ковч був моральним авторитетом для громади, тому його слів послухали, а награбоване швидко повернули власникам.
У 1941 році, після нападу Третього Рейху на СРСР, Західну Україну окупували німецькі війська. «Замість одного “добродія” прийшов інший, тільки ґудзики на мундирах змінилися», – так прокоментував нацистську окупацію Омелян Ковч.
Однак зміна влади не змінила ставлення священника до своїх обовʼязків. Навпаки, жорстока політика нацистів щодо місцевого єврейського населення, спонукала о. Ковча ще більше допомагати людям, попри їхнє віросповідання чи походження. Відтак, коли у вересні 1941 року нацисти підпалили синагогу у Перемишлянах, в якій закрили євреїв, Омелян Ковч прийшов на допомогу. «Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, – розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. «Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах».
Коли у Перемишлянах нацисти утворили гетто, о. Ковч неодноразово пробирався туди, щоб допомогти євреям та приносив з собою їжу, ліки, чисту білизну тощо. Ще одним способом порятунку євреїв, до якого вдався священник, було їхнє хрещення. Теоретично, це могло врятувати від гетто або концтабору. «Отець Ковч проводив уроки катехизису для євреїв на площі біля костелу перед німцями. Як вірний слуга Божий, він намагався спасти кожну людину (…)», – згадує один з мешканців Перемишлян Василь Щербій.
За свою діяльність Омелян Ковч поплатився свободою. 30 грудня 1942 року священника заарештували та відправили у вʼязницю гестапо у Львові (Тюрма на Лонцького). На допитах він не тільки зізнався, що хрестив євреїв, але й відмовився заявити, що припинить цю практику у майбутньому. Це стало причиною відправлення його до концентраційного табору Майданек в Любліні у транспорті, який вирушив зі Львова 30 серпня 1943 р. Подолавши шлях через Раву Руську та Замостя, 31 серпня після обіду він дістався Любліна.
У Майданеку Омелян Ковч перебував на полі в’язнів III, у бараку № 14. І навіть у таборі о. Ковч виконував душпастирську службу в таборі, вважаючи свою табірну місію даром Провидіння. У листах, надісланих родині, він просив не докладати жодних зусиль для його звільнення, оскільки табір є місцем, де він хоче залишитися для виконання своїх священницьких обов’язків: «Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком неба, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо, наші Церкви різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма. Коли я відправляю святу літургію, вони моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, яку Бог міг покласти на мою голову? Я тисячу разів на день дякую Богові за те, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри в те, що я роблю. Замість того радійте за мене».
Родина священника, а також митрополит УГКЦ Андрей Шептицький намагались витягнути Омеляна Ковча з концтабору. Однак він попросив їх припинити. «Я розумію, ви стараєтеся визволити мене. Але я прошу не робити цього. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони підуть шляхом до Вічності з усіма своїми гріхами і зневірою, які приведуть їх у пекло. А зараз вони йдуть на смерть із високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи», – написав в одному з листів Омелян Ковч.
У січні 1944 року Омелян Ковч потрапив до табірного шпиталю, де він і помер 25 березня 1944 року від гострого гнійного запалення правої ноги. Його тіло, вочевидь, спалили у місцевому крематорії.
У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником. Омелян Ковч став єдиним вʼязнем Майданеку, кого вшанували іменною памʼятною табличкою на території колишнього концтабору. У 2021 році в Любліні відкрили його памʼятник.
«Був сином і священником одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу», – так коротко описав життя Омеляна Ковча патріарх-предстоятель Української греко-католицької церкви у 2001-2011 роках Любомир Гузар.
Анастасія Верховецька
За матеріалами книги Олега Крука «Błogosławiony Emilian Kowcz Proboszcz Majdanka» / «Блаженний Еміліан Ковч, парох Майданека»