Біля будинку Донецької опери стоять аж три білборди з портретом «знаного мистецтвознавця й покровителя мистецтв» Йосипа Віссаріоновича Сталіна: два обабіч фронтону, й один навпроти – через вулицю Артема. Чому саме тут теперішня «влада» Донецька вирішила поставити ці промовисті політичні маркери? Оперу почали будувати (за спеціальним проектом: бельетаж тут розташовано прямо над партером) 1936 року й закінчили будівництво навесні 1941-го, в часи, коли місто носило назву Сталіно. Певно, саме до цього історичного моменту відсилають портрети «вождя народів» під стінами театру.
Поза тим очевидно, що культурний статус Опери в Донецьку (місті, будьмо відверті, не надто знаному своїми творчими здобутками) є особливим. Сьогодні це чи не єдине свідчення того, що культура у напівзавмерлому місті все ще існує. Закрились величезні торговельні центри, бізнес-моли й банки, а проте Опера в Донецьку працює в своєму звичному режимі: спектаклі грають по вихідних, як і до війни, а в будні – репетиції та заняття в дитячій балетній студії.
В репертуарі – твори західноєвропейських композиторів (Леґар, Бізе, Адан, Россіні), а також російських класиків (Чайковський). В один із останніх вихідних сезону 2014/2015 року ми потрапили на «Євгєнія Онєгіна». У фойє перед спектаклем походжали дивовижні постаті театралів – чоловіки із довгими зачісками, з артистично пов’язаними на шиї хустками, жінки у вечірніх платтях, із віялами в руках. Не обійшлося й без кількох «воїнів ДНР», вбраних у російську військову форму, і, як і скрізь у Донецьку, траплялися молодики в шортах і спортивному взутті від «Adidas» (представники жлоб-арту, які не знають, що вони – представники жлоб-арту).
Що ж насправді відбувається за парадним фасадом, чим живуть служителі мистецтва? Про це розповіла одна з провідних працівниць Опери, чиє ім’я з ясних причин не називатимемо.
– Згоріли театральні декорації й костюми, – розповідає моя співрозмовниця. – Під час обстрілів у серпні минулого, 2014-го року снаряд поцілив у склад, розташований біля шахти ім. Засядька у Київському районі, близькому до аеропорту. Найбільше постраждали реквізити до опери Ріхарда Вагнера «Летючий Голландець», із яким театр їздив на гастролі в Європу.
У нас – театральне місто. На базі опери проводився театральний фестиваль «Зірки Світового Балету», що відбувся 20 разів. Приїздили знамениті танцюристи з усього світу. Також фестиваль дитячих балетних спектаклів «Гран Па» і фестиваль оперного мистецтва «Золота корона».
Коли ми відкрилися минулого року 4 листопада (а повинні були відкритись у вересні), глядачі чекали. Група театралів звернулась до нашого директора з проханням відкрити театр.
Директор Василь Іванович Рябенький зібрав артистів: «Що будемо робити? Стріляють, убивають, навколо вогонь і смерть…»
Артисти сказали: «Ми будемо працювати!». На відкритті був повен зал, аншлаг. Дехто «кидався» в ноги директорові: «Василю Івановичу, дякуємо Вам за те, що можемо прийти до вас у зал і відволіктись від того негативу, що діється за стінами нашого театру!»
А за два дні директор помер від інфаркту. Звичайно, всі дуже засмутились. Але не могли зупинитись.
Ми працюємо не для партійних працівників, не для керівників. Ми працюємо для глядача, щоб виховувати його в духовному напрямку. У нас уся класика: і опери, й балети, й оперети. Ми не женемось за модою, за експериментами, як отой горезвісний балетмейстер Раду Поклітару, котрий Попелюшку зробив проституткою… Він не має права цього робити, ми категорично проти!
Над спектаклями в нас працюють запрошені балетмейстери, режисери, видатні виконавці з Європи. В постановці «Летючого голландця» (прем’єра відбулася в грудні 2013 року) брали участь фахівці з Німеччини. Спонсорували це багаті люди, що мешкали тоді на території Донбасу.
– Ахметов?
– Так, Рінат Леонідович.
– А тепер він допомагає?
– Так, працівники театру отримують від Ріната Леонідовича гуманітарну допомогу.
Багато хто з артистів пережив обстріли, руйнацію своїх осель, але переступаючи поріг театру, вони забувають про свої особисті нещастя, залишають їх поза стінами закладу.
Раптом нашу розмову перериває молодик із кінокамерою:
– Нам потрібен коментар…
– А звідки ви?
– Міністерство інформації ДНР.
– А я працюю зараз із постановочною групою, ми з ними домовлялись …
– А мені спектакль не потрібен. Мені потрібен коментар Євгена Івановича про гастролі в Російську Федерацію.
– Можливо, можливо… а ви домовлялись заздалегідь?
– В принципі, ні.
– Ні… а я тепер працюю з групою.
– Ну то й працюйте, хто вам заважає… Євген Іванович обіцяв, що представить нам когось із балету.
– Кабінет директора на третьому поверсі, звертайтесь до нього.
Моя співрозмовниця знову повертається до мене з очевидним полегшенням. Але саме в цей час повз нас пройшов військовий у польовій формі, і оповідачка перехопила мій зацікавлений погляд.
– Ось такі глядачі у нас сьогодні.
– Багато їх у вас буває?
– Так. Кілька пар я бачу. Вони зазвичай приходять із жінками. Не багато, але зустрічаю їх у вихідні дні.
– Це ваші постійні відвідувачі, чи різні військові?
– Я їх не бачу, не помічаю. Я дивлюся на сцену, на гру акторів, котрі гарно співають, щоб сказати їм потім: ах, який захват, який захват! Решти я не бачу, стараюсь не помічати. Ми працюємо в своїй державі, котра називається «Донецький Державний Академічний Театр Опери й Балету ім. Анатолія Борисовича Солов’яненка».
Тарас Шумейко