Особливістю цьогорічних місцевих виборів в Україні стала не лише епідемія коронавірусу, але й те, що вони відбулися за новим виборчим законодавством – пропорційна система, відкриті списки та нова територіальна основа. Ще одним важливим елементом цьогорічних виборів стали гендерні квоти: відповідно до вимог, формуючи партійні списки, політичні партії мали обов’язок серед кожних п’яти кандидатів віддати щонайменше два місця кожній зі статі. Такі вимоги були впроваджені вперше ще в 2015 році, однак тоді не було санкцій за недотримання вимог. Сама виборча кампанія та результати виборів у частині регіонів за емоційністю й напруженістю мало чим поступалися парламентським чи президентським перегонам.
Щоб уникнути підкупу виборців та дати шанс обирати «свого» кандидата зі списку партії, одразу ж після Революції Гідності неурядові організації, експерти та деякі політики почали активно говорити про необхідність змін виборчого законодавства. Вони мали стосуватися запровадження пропорційної системи та відкритих списків на виборах.
У липні Верховна Рада нового скликання після року своєї роботи нарешті прийняла нові законодавчі норми щодо виборів, щоправда вони не зовсім відповідали очікуванням активної частини суспільства. Нове виборче законодавство хоч і впровадило вибори на пропорційній основі та з відкритими списками, але в ньому норми прописані так, що кандидати з так званої непрохідної частини списку мали мінімальні шанси отримати мандати. І відкриті списки на практиці знову стали «закритими».
Україна завершує процес реформи децентралізації, а місцеві вибори жовтня – листопада стали першими для новостворених громад на основі нового виборчого законодавства. У місцевостях, де кількість виборців перевищувала 10 тисяч, вибори пройшли за пропорційною системою з умовно відкритими списками. Кандидатів висували лише політичні партії чи їхні осередки. У місцевостях з меншою ніж 10 тисяч кількістю депутатів вибирали за мажоритарною системою відносної більшості, тому там були як самовисуванці, так і кандидати від політичних партій. Серед кандидатів на посаду сільських, селищних та міських голів були і самовисуванці, і представники від політичних партій, якщо це округ з понад 75 тисячами виборців. У деяких містах вибори пройшли у два тури, оскільки в першому жоден із кандидатів не набрав більше 50% голосів. А от у тих округах, де нараховувалося менше 75 тисяч виборців, голів громад обирали в один тур, і переможцями стали ті кандидати, які набрали більшість голосів.
Система відкритих списків на практиці дала збій, про що говорили експерти виборчого законодавства ще перед виборами. Політичні партії могли залучати до передвиборчої кампанії впливових у своїх громадах активістів, але не надавали їм «прохідного місця», прикриваючись відкритими списками. Виборці під час голосувань до місцевих рад отримували виокремлені списки: список партій та список кандидатів від партій. Якщо виборець проголосував за партію, але не вибрав кандидата зі списку партії, то голос виборця автоматично йшов на користь тих кандидатів, які опинились у першій частині списку. Отже, отримавши ці списки, виборець мав обов’язково залишити позначку на списку партій, але при цьому не було вже такого обов’язку щодо списку кандидатів. Як наслідок, депутатами різних рівнів місцевих рад стали 67 кандидатів, які отримали нуль голосів виборців – більшість таких депутатів пройшли за списками проросійської партії «Опозиційна платформа – За життя» («ОПЗЖ») в частині Донецької та Луганської областей.
Найбільшу кількість голосів до різних рівнів рад набрала політична партія «Слуга Народу» (15,04%), далі йдуть «Батьківщина» (10,49%), проросійська «ОПЗЖ» (9,87%), «За майбутнє» (пов’язана з Ігорем Коломойським, 9,58%), «Європейська Солідарність» (9,18%) та інші. Депутати-самовисуванці становили 15,61% від усіх обраних депутатів. У підсумку представники 110 політичних партій стали депутатами різних рівнів рад. Щоправда варто зазначити, що фактично жодна з рад (за деякими винятками) не отримала однопартійної більшості, а політичні партії почали формувати коаліції. До винятків належить Івано-Франківська міська рада, де більшість отримала партія «Свобода», також Вінницька міська рада – більшість за «Українською стратегією Гройсмана», хоч і вони створили політичні союзи в раді. Тож явного переможця місцевих виборів серед партій немає.
Майже половина всіх обраних сільських, селищних та міських голів (661) були самовисуванцями: 226 – висуванці від «Слуги Народу», 92 – «За майбутнє», 53 – від «Батьківщини», 53 – «ОПЗЖ», 44 – «Нашого краю», 41 – «Європейської Солідарності». Вибори міських голів у деяких обласних містах за масштабом та емоціями нагадували президентські. Так, у Львові до другого туру вийшли кандидат від партії «Європейська Солідарність» Олег Синютка та самовисуванець, чинний мер і член партії «Об’єднання „Самопоміч”» Андрій Садовий. Напередодні голосування в другому турі на суспільному телебаченні в регіональній студії відбулися дебати кандидатів. А інтрига щодо результатів виборів зберігалася до самого закриття дільниць та оголошення перших екзит-полів. Хоч кінцевий результат Андрія Садового (62,25% голосів від львів’ян) значно перевищив результат його конкурента Олега Синютки (37,75%), та ці вибори та виборчу кампанію аж ніяк не можна назвати легкими для чинного мера.
Епідемія коронавірусу безперечно вплинула на явку виборців, яка становила по країні 36,88% для першого туру, а там, де відбувся другий тур виборів – 29,3%. Найвищою явка була в Тернопільській області – 44,68%, найнижчою – у Донецькій 31,67%. Для порівняння – під час виборів до місцевих органів влади в 2015 році явка становила 46,61%.
У частині місцевих рад після виборів відбулися суттєві зміни, депутатами стали представники нових політичних сил, а депутатський корпус оновився навіть на 50–70%. На жаль, нове виборче законодавство не принесло бажаних результатів, оскільки і надалі лідери політичних партій зберегли вплив на формування списків, а ті, хто не потрапив у так звану прохідну частину списків політичних партій, так і залишилися на маргінесі.
Ольга Попович —
політична оглядачка, історикиня, членкиня ради фонду «Наш вибір», головна редакторка «Українського Альманаху».