4 липня минає 80 років від погрому євреїв у Кельцях – найбільшого спалаху антиєврейського насильства в Польщі після завершення Другої світової війни. До річниці польські медіа й історики знову осмислюють цю трагедію. Однією з головних тем стали нові дослідження, засновані на документах із архіву понтифікату Папи Пія XII.
Розповідаємо, що сталося в Кельцях, які наслідки мав погром для польських євреїв і всієї Польщі, а також що вдалося з’ясувати історикам завдяки документам із архіву понтифікату Папи Пія XII.
Погром в Кельцях
4 липня 1946 року в Кельцях стався найбільший після завершення Другої світової війни погром проти євреїв у Польщі. Безпосереднім приводом до трагедії стала неправдива розповідь восьмирічного Генрика Блащика. Після кількох днів відсутності хлопчик сказав батькові, що його нібито утримували євреї в підвалі будинку на вулиці Планти, де розміщувалися Єврейський комітет і тимчасовий притулок для євреїв, які пережили Голокост. Насправді дитина перебувала у родичів приблизно за 20 кілометрів від Кельців, а в цьому будинку навіть не було підвалу.
Попри це чутка швидко поширилася містом. У переказах вона перетворилася на історію про десятки польських дітей, яких нібито викрали й убили для «ритуальних цілей». Цей антисемітський міф, відомий ще із Середньовіччя, став безпосереднім приводом до насильства.
Прибуття міліції лише посилило чутки про нібито викрадення дитини, і біля будинку швидко почав збиратися натовп. Ситуація стрімко виходила з-під контролю: замість того щоб захистити мешканців, частина міліціонерів і військовослужбовців, за даними істориків, сама долучилася до насильства. Людей силоміць виводили з будинку й віддавали натовпу, який бив їх палицями, камінням і металевими прутами, а кількох жертв викинули з вікон другого поверху. Згодом до нападників приєдналися робітники заводу «Людвікув», які поверталися після зміни, що зробило погром ще масштабнішим.
За даними Інституту національної пам’яті Польщі, у погромі загинули 37 євреїв і троє поляків, які намагалися захистити жертв. Ще 35 євреїв дістали поранення. Водночас частина дослідників, зокрема професорка Йоанна Токарська-Бакір, оцінює кількість загиблих у 40–42 особи. Серед убитих були колишні в’язні нацистських концтаборів, радянських таборів, а також демобілізовані військові.
Версії про «провокацію»
Відразу після погрому з’явилися різні версії про його організаторів. Комуністична влада звинувачувала антикомуністичне підпілля, тоді як її противники говорили про провокацію спецслужб, покликану відвернути увагу від сфальсифікованого референдуму 30 червня 1946 року. Лунали також твердження, що погром нібито могли організувати самі сіоністи, щоб прискорити еміграцію євреїв із Польщі.
Після 1989 року ці версії неодноразово перевіряли польські історики та слідчі Інституту національної пам’яті. Розслідування, завершене у 2004 році, не виявило доказів того, що погром був спланованою операцією комуністичних спецслужб. Натомість дослідники вказують на поєднання кількох чинників: поширений після війни антисемітизм, страх перед поверненням євреїв і можливими майновими претензіями, міф про «ритуальне вбивство» та активну участь у насильстві військових і міліціонерів.
Професорка Йоанна Токарська-Бакір, яка багато років досліджує погром у Кельцях, також відкидає популярні конспірологічні версії. В інтерв’ю TVP Info вона заявила, що твердження про «провокацію» спецслужб, сіоністів, радянської влади чи «андерсівців» є спробою відвести відповідальність від справжніх виконавців злочину. За її словами, «убивали міліціонери, убивали солдати, убивали звичайні, не в формі, мешканці Кельців».
На думку історикині, чутка про нібито ритуальне вбивство не була головною причиною трагедії, а лише «іскрою, яка спричинила вибух накопиченого раніше динаміту». Вона вважає, що антиєврейське насильство стало можливим через давні упередження, досвід воєнних років, небажання частини суспільства прийняти повернення тих, хто пережив Голокост, а також страх перед поверненням їм майна. «Питання власності було одним із найважливіших чинників погрому в Кельцях, адже існувала реальна загроза, що поляки втратять майно, яке отримали під час війни», – пояснює дослідниця один із мотивів післявоєнної ворожості.
Токарська-Бакір також вважає, що одним із чинників погрому став накопичений під час війни досвід переслідування й убивств євреїв, до яких, за її словами, долучалася й частина поляків. На її думку, погром у Кельцях став продовженням цього насильства, а усвідомлення цієї сторінки історії й досі залишається складною темою для польського суспільства.
Контекст і наслідки
Погром у Кельцях не був поодиноким випадком. Як зазначає професорка Йоанна Токарська-Бакір у монографії «Під прокляттям. Соціальний портрет кельцького погрому», він став кульмінацією хвилі післявоєнного антиєврейського насильства в Польщі. До липня 1946 року євреїв убивали не лише під час погромів, а й у потягах, на дорогах, у власних домівках і просто на вулицях. У деяких нападах брали участь і міліціонери, які, за словами дослідниці, не лише не захищали жертв, а й вимагали від них «данину» за безпеку. За її підрахунками, лише від березня 1945 року до 1 липня 1946 року на території, підконтрольній військовим частинам із центром у Кельцях, було зафіксовано близько 100 убивств євреїв.
Історикиня також наголошує, що погрому в Кельцях передували антиєврейські заворушення в інших містах Польщі – зокрема в Жешуві, Кракові, Любліні, Влоцлавку та Ченстохові. Спільною рисою цих нападів були чутки про нібито викрадення євреями християнських дітей для «ритуальних убивств». Водночас влада усвідомлювала, що значна частина нападів була пов’язана з поширеним тоді ототожненням євреїв із комуністичною владою. У риториці частини післявоєнного підпілля слово «єврей» нерідко ставало синонімом зрадника або комуніста.
Погром у Кельцях мав далекосяжні наслідки. Саме після нього Польщу залишили близько 100 тисяч євреїв, які пережили Голокост. Історики вважають, що це стало найбільшою хвилею єврейської еміграції з Польщі після Другої світової війни
Нові дослідження: що відкрили архіви Ватикану про реакцію Католицької церкви
До 80-х роковин погрому в Кельцях польські медіа активно обговорюють нове дослідження історикині Моніки Столярчик-Біларді, опубліковане на сторінках Gazeta Wyborcza. Воно ґрунтується на документах із архіву понтифікату Папи Пія XII, який Ватикан відкрив для дослідників у 2020 році. На думку авторки, ці матеріали дозволяють уперше побачити, як польська церковна верхівка пояснювала погром Святому Престолу та як формувалася офіційна позиція Католицької церкви.
Столярчик-Біларді починає свій текст з колонки Адама Міхніка «Погром келецький. Два іспити сумління», у якій публіцист протиставив дві кардинально різні реакції на погром польських єпископів. Єпископ Келецький Чеслав Качмарек пояснював погром насамперед політичними причинами, а у приватному звіті для посла США писав, що «внаслідок комуністичної діяльності євреїв серед широких мас польського суспільства виникла ненависть до них», фактично виправдовуючи насильство як реакцію на політичну ситуацію. Натомість єпископ Ченстохови Теодор Кубіна вже через три дні після трагедії беззастережно засудив убивства та відкинув міф про «ритуальне вбивство», який і став безпосереднім приводом до погрому.
Як зазначає Столярчик-Біларді, Міхнік не мав доступу до документів Ватикану, а тому не міг відповісти на запитання, яку інформацію про події в Кельцях отримував Рим і яку позицію займав примас Польщі кардинал Август Гльонд. Саме ці прогалини, на думку дослідниці, сьогодні заповнюють матеріали з ватиканських архівів.
Історикиня звертає увагу, що реакцію церковної ієрархії неможливо зрозуміти без передвоєнного контексту. Вона нагадує про пастирський лист Гльонда «Про католицькі моральні засади» 1936 року. У ньому примас засуджував фізичне насильство щодо євреїв, але водночас називав їх носіями більшовизму, безбожництва, морального занепаду та інших суспільних загроз. Саме таке поєднання формального засудження насильства із поширенням негативних стереотипів Столярчик-Біларді називає «нефізичним антисемітизмом» – підходом, який не закликав до погромів, але легітимізував суспільне відсторонення євреїв.
Одним із найважливіших документів, на який посилається дослідниця, є таємний меморандум польського уряду до Ватикану від 31 березня 1938 року. У ньому Варшава звинувачувала частину католицького духовенства та підпорядкованих єпископату організацій у розпалюванні ненависті до євреїв, використовуючи навіть термін «зоологічний антисемітизм». У відповідь Гльонд відкинув звинувачення, однак водночас повторив свої переконання про нібито «згубний моральний вплив» євреїв та необхідність захищати від нього польських католиків. Як зазначає авторка, внутрішнє листування показує, що у Ватикані загалом поділяли таке бачення: майбутній Папа Пій XII, тодішній державний секретар Еудженіо Пачеллі, у службових примітках писав, що Польща має право «захищатися від семітського елементу», хоча й без насильства.
На цьому тлі особливого значення, за словами дослідниці, набуває звернення єпископа Теодора Кубіни від 7 липня 1946 року. Він назвав убитих «громадянами Польщі єврейської національності», нагадав, що вони пережили Голокост, і заявив: «Ніщо, абсолютно ніщо не виправдовує кельцького злочину». Кубіна також прямо наголосив: «Усі твердження про існування ритуальних убивств є брехнею». Столярчик-Біларді підкреслює, що саме він став єдиним польським ієрархом, який настільки однозначно відкинув міф, що став безпосереднім приводом до погрому.
Однак, як показують нові документи, ця позиція не стала офіційною для польського єпископату. Уже 11 липня 1946 року кардинал Август Гльонд на зустрічі з іноземними журналістами заявив, що погіршення польсько-єврейських відносин значною мірою є наслідком того, що «євреї, які займають керівні посади в державі, прагнуть нав’язати країні лад, якого переважна більшість народу не хоче». Він також стверджував, що «у фатальних політичних зіткненнях, на жаль, гинуть деякі євреї, але ще більше поляків». Як зазначає Столярчик-Біларді, таким чином моральна оцінка погрому була підмінена політичним поясненням.
Ще важливішим, на думку дослідниці, є таємний дев’ятисторінковий звіт, який Гльонд уже 10 серпня 1946 року надіслав до Ватикану. У ньому примас стверджував, що події в Кельцях «не є проявом расизму», а наслідком діяльності «єврейських комуністів» та політичної ситуації в Польщі. У документі повторюються твердження про нібито вирішальний вплив євреїв на державний апарат, пресу, освіту та навіть церковні справи. Авторка звертає увагу, що у цьому звіті жертви погрому фактично постають не як люди, які пережили Голокост, а як частина політичної проблеми, тоді як відповідальність за насильство зміщується на комуністичну владу й самих євреїв.
Столярчик-Біларді також показує, що після виступу Кубіни всередині єпископату почалося його фактичне ізолювання. Конференція єпископів рекомендувала ієрархам утриматися від індивідуальних заяв, а у своєму листі до Ватикану Гльонд стверджував, що Кубіна підписав звернення, бо був «введений в оману» місцевою владою.
Як показує дослідниця, після погрому польський єпископат опинився під тиском не лише громадської думки, а й дипломатів та єврейських організацій, які очікували чіткого засудження антисемітизму. Однак керівництво Костелу не захотіло перетворювати це питання на окрему моральну заяву. Натомість увага зміщувалася на політичний контекст, боротьбу з комунізмом і захист репутації самої Церкви.
На думку Моніки Столярчик-Біларді, відкриті документи важливі не лише для точнішого відтворення подій 1946 року. Вони показують, що після Голокосту антиєврейські стереотипи не зникли, а лише набули нових форм і продовжували впливати на пояснення трагедії. Вона називає це явище «трансгеноцидною тяглістю» (transgenocide continuity) – тобто збереженням антиєврейських стереотипів і способу мислення навіть після Голокосту. Саме тому, вважає дослідниця, без осмислення цієї інституційної та мовної спадковості неможливо повністю зрозуміти ні погром у Кельцях, ні те, чому польсько-єврейське примирення виявилося таким складним.
Ред.
За матеріалами: Gazeta Wyborcza, TVP Info, dzieje.pl, PAP, sztetl.org.pl