Польща – Україна: діти твої, мої і наші

0

Відкриття української суботньої школи у Варшаві, яке відбулося у вересні 2007 року, мало стати добрим початком для реалізації у польській столиці освітніх потреб українців. Бо хоч у всій Польщі відкрито п’ять шкіл з українською мовою навчання та біля сотні пунктів навчання української мови, однак, у столиці такий пункт існував з перервами. Внаслідок багаторічних старань вдалося таки відродити тут традицію україномовного шкільництва.

Важливим було те, що вирішенню справи тоді посприяли Посольство України в РП та столична влада. Перший шкільний дзвінок пролунав для понад шести десятків дітей українського походження у присутності тодішнього посла України у Польщі Олександра Моцика, представників дипломатичного корпусу, міської влади, українських громадських організацій. Цю подію широко висвітлювали українські та польські засоби масової інформації. Таке активне зацікавлення давало надію, що справа безперешкодно розвиватиметься далі і швидко набере розмаху.

Під час урочистого відкриття зазначалося, що у столичному Середмісті відкрито ще один україномовний пункт, а вже наступного року на базі школи планується створити Центр української освіти, де навчання мало відбуватись на різних рівнях (дитячий садочок, початкова школа, гімназія). Мав теж діяти методичний центр для вчителів української мови. Говорилося, що існують узгодження з Бюро освіти столичного міста Варшави, планувалося теж активно залучати батьків до процесу навчання чи ведення гуртків. А найбільше наголошувалося, що створено цей пункт навчання для всіх дітей українського походження – незалежно від статусу їхніх батьків у Польщі.

Отож, така омріяна школа мала передусім інтегрувати, давати урок толерантності, вчити розуміти інших, бути зразком європейських цінностей. Адже одним з головних принципів, на яких базуються дружні відносини, є той, що люди, хоч і різні, але все ж рівні. І саме так, тобто на партнерській, рівноправній площині, відбувалося тут досі навчання дітей. Тому тим більшим було здивування і школярів, і їхніх батьків, коли цієї осені довідалися, що разом їм вчитися ніяк не можна. А конкретніше: на початку нового навчального року виявилося, що в список учнів вищезгаданого пункту не внесено дітей, які не мають польського громадянства. Мало того, не було в ньому й тих учнів, що хоч і мають польське громадянство, проте проживають в інших районах столиці, або поза її адміністративними межами, чи теж учні непублічних шкіл теж стали тут небажаними. В результаті, з майже сотні українських дітей, які минулого року вчилися разом, тепер у списку залишилось… тільки 27. Інформація про роз’єднання дітей з різним статусом була опублікована на шкільному веб-сайті. Як і можна було сподіватися, не зустріла вона розуміння з боку батьків, які прямо назвали це дискримінацією.

Батьківська рада міжшкільного пункту навчання, зареєстрованого офіційно при варшавській школі № 158, вирішила боротися з порушенням прав учнів, опрацювала з цією метою документ, в якому розглядаються різні аспекти чинного польського законодавства, що стосуються питань освіти, зокрема права учнів підтримувати свою національну ідентичність. Проаналізовано в ньому 19 правових актів, починаючи від Конституції Республіки Польща, враз з міждержавними угодами, і закінчуючи розпорядженнями міністерства освіти. Батьки теж написали офіційний лист до наглядових органів (зокрема, столичної освітньої кураторії, Бюро освіти, Міністерства національної освіти), в якому просять пояснити ситуацію й вирішити проблемні питання. Звертають у ньому увагу на ряд порушень, а один із закидів стосується того, що зміни у порядку навчання відбулися без консультації з батьками. 
Чому ж так сталося? Після детального аналізу ситуації можна ствердити, що одним з ключових є фінансовий аспект справи. Адже для представників національних меншин (а такий статус, згідно з законом, можуть мати тільки громадяни Польщі) на додаткове навчання дітей рідної мови передбачені в державному бюджеті гроші, які «йдуть» за учнем. Натомість для учнів, батьки яких не мають польського громадянства, передбачено навчання за звичайною шкільною програмою, яка в разі необхідності може бути доповнена додатковими заняттями… з польської мови і то тільки на рік. Щоправда, в польському законі про освіту існує ще запис про те, що для осіб, які не мають польського громадянства, а водночас підлягають шкільному обов’язку, можна зорганізувати в школі навчання мови і культури країни походження, але повинні це зробити дипломатична або консульська установа даної країни, чи культурно-освітнє товариство цього народу. Не виникає з нього, що платити за такі заняття повинна польська держава. Видно, чиновники від освіти мали намір формально впорядкувати спосіб організації навчання й фінансування, шкода тільки, що зробили це коштом дітей.
Протягом жовтня відбулося кілька зустрічей батьківського комітету з представниками органів місцевого самоврядування, передусім її освітньої ланки, на яких обговорювалося майбутнє столичного (єдиного у всьому Мазовецькому воєводстві) міжшкільного пункту навчання.

Заступник президента міста Варшави Влодзімєж Пашинський, який займається зокрема питаннями освіти, видав доручення, щоб до часу остаточного визначення принципів згаданий пункт діяв у дотеперішній формі. За подальші переговори з батьками учнів відповідатиме директор Бюро освіти Йоланта Ліпшиц, а щоб у майбутньому не було неприємних несподіванок і непорозумінь, перед прийняттям рішення поставлені питання мають обговорюватися за участю усіх зацікавлених сторін. Цілком можливо, що проблема буде обговорюватися на парламентарному рівні, адже законодавчим врегулюванням подібних питань повинен займатися Сейм, а не самоврядні структури. Голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима запропонував винести його на засідання сеймової Комісії національних та етнічних меншин, а Бюро обіцяло допомогти у формулюванні питань, беручи до уваги клопоти і проблеми, що існують на даний момент.
Відкладати далі нікуди, особливо, якщо взяти до уваги те, що кожного року у Польщі зростає кількість іммігрантів з України і багато з них мають дітей шкільного віку. Досі вони мали дилему: залишити своїх дітей на батьківщині під наглядом родичів-пенсіонерів, чи забрати з собою, маючи свідомість, що в новій школі вони не розумітимуть чужої мови. Усе більше стає теж мішаних польсько-українських родин, які охоче послали б своїх дітей вчитися української мови, але не мають куди. Оптимальним розв’язанням було б створення окремої, самостійної школи з українською мовою навчання. Такий варіант був би корисним для всіх. Питання: чи вдасться його реалізувати?

Вікторія Грондзка

 

 

Share.