Від євроінтеграції – до зміни влади? – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Від євроінтеграції – до зміни влади?

17 Лютого 2014
Від євроінтеграції – до зміни влади?

Минуло три місяці відтоді, як українське суспільство вийшло на Майдан Незалежності у Києві та на центральні площі в інших українських містах, висловлюючи своє обурення рішенням Кабінету Міністрів про призупинення євроінтеграційного зовнішнього курсу України. Першими вийшли студенти та журналісти, сподіваючись, що своїм протестом вони змусять Віктора Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС.

Спочатку все виглядало мирно і навіть почасти обнадійливо. Мабуть, у пам’яті був переможний 2004 рік, коли стояння на Майдані призвело до скасування сфальшованих результатів виборів президента України і призначення повторного голосування, яке принесло перемогу тодішньому лідерові опозиційних сил Віктору Ющенкові. Теперішній Майдан виявився зовсім іншим. Його цілі, засоби, можливості, становище та поведінка опозиції, очікування суспільства, реакція влади – усі ці складові сильно відрізняються від того, що діялося в недалекому 2004 році.

Від перших днів протесту вибудовувалось кілька поглядів щодо його стратегії: від мирного стояння до рішучіших активних дій, як-от блокування урядових інституцій. Це зрозуміло: адже в масових акціях та мітингах від початку брало участь кілька різних громадських та політичних сил, з різною ідеологією й баченням розвитку країни. У Києві одразу утворилося два Майдани: політичний – з представників і симпатиків опозиційних політичних сил, який розташовувався на Європейській площі, та громадський – на Майдані Незалежності. Об’єднання двох Майданів відбулося 26 листопада, однак повного порозуміння між політиками й громадськістю так і не сталося. І саме події недалекої нашої історії, які мали місце після 2004 року, пояснюють, чому українська громадськість перестала довіряти політикам – багато хто переконаний, що через кулуарні домовленості в 2004–2010 роках «помаранчева» команда зрадила інтереси народу. Це стало причиною приходу до влади команди Віктора Януковича. Політикам перестали вірити.

Усі аналогії, які проводились при порівнянні Майдану 2004 року та Майдану осені-зими 2013–2014 років, втратили свою актуальність в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року, коли українська влада за допомогою славнозвісних спецпризначенців «Беркута» силою розігнала мітингувальників на Майдані Незалежності в Києві. Кілька десятків людей були жорстоко побиті беркутівцями, деяких заарештували. Окрім мирних протестувальників постраждали журналісти – не лишень українські, а й, зокрема, польські.

Силовий варіант розгону викликав у населення ще більше обурення, мобілізував сили учасників протесту. У черговому недільному вічі – «Марші мільйонів» на Майдані Незалежності – взяло участь близько мільйона людей. Саме тоді, на недільному вічі, відбулася перша спроба протестувальників силою прорватись до урядової будівлі на вулиці Банковій. Тоді цю спробу вдалось вгамувати за допомогою політиків: було зрозуміло, що операція носила провокативний характер. Одним із тих, чиє прізвище називається серед провокаторів на Банковій, є Дмитро Корчинський – лідер політичної партії «Братство» (ця партія виступає проти «демократії» і сповідує «свободу» – хоч яким чином, на думку «Братства», демократія шкодить свободі, важко зрозуміти: адже однією з основних засад демократії саме і є свобода). Цікавим фактом є те, що після подій 2 грудня на Банковій, як повідомили в ефірі телевізійної служби новин ТСН, Д. Корчинський виїхав до Росії. Зрештою, прізвище лідера «Братства» часто пов’язують з так званим «сірим кардиналом російських впливів в Україні» – Віктором Медведчуком.

Ескалація радикальних настроїв у суспільстві після подій 1 грудня так і не відбулася. Можливо, цьому завадили новорічно-різдвяні свята? Очевидне те, що наприкінці грудня 2013-го – незважаючи на жорстоке побиття тоді активістки ЄвромМайдану, журналістки Татьяни Чорновол, – суспільство дещо заспокоїлось.

Новий сплеск емоцій викликало прийняття так званих «диктаторських» законів 16 січня. Напередодні самого голосування у Верховні Раді, опозиційні політики активно анонсували, мовляв, правляча частина розглядає закон, який полегшуватиме процедуру позбавлення депутатської недоторканості. Звісно, зрозуміти опозиційних депутатів не так складно, адже своєю активною підтримкою Майдану вони практично всі наражались на небезпеку попасти в список тих, проти кого цей закон почне в першу чергу використовуватись. Однак парламентська провладна більшість 16 січня прийняла набагато страшніші закони, закони, які суттєво обмежували права українських громадян, зокрема: право на мирні зібрання, протести, обмеження вільного доступ до Інтернет-ресурсів, запроваджували нові поняття, такі як «екстреміст» та «іноземний агент» до визначення громадської організації, збільшували кримінальну відповідальність за участь в масових протестах тощо.

Усі ці закони, які були внесенні депутатами від Партії регіонів Вадимом Колесніченком та Володимиром Олійником, справедливо були названі диктаторськими – вони прямо суперечили демократичним стандартам і порушували основні права громадян, гарантовані Конституцією України. Можна припустити, що писалися ці закони десь в Кремлі, а втілювались під пильним контролем Віктора Медведчука та іншого «прокремлівського» депутата Олега Царьова.

Подібні закони, а деякі практично ідентичні з відповідником українським, свого часу вже були прийняті парламентом Росії. Вочевидь, такий сценарій був написаний і для України, щоб максимально наблизити її політичний режим до російського. А ще – за допомогою диктаторських законів «навести нарешті порядок» і припинити всі ці мирні зібрання та мітинги. Український президент не гаяв часу і одразу ж підписав прийняті закони.

Майдан очікував, що опозиція зможе щось протиставити владі, або ж принаймні готова назвати єдиного лідера, який очолить рух за зміну влади та зміну політичної системи в Україні. Та опозиція на черговому недільному велелюдному вічі в Києві так і не змогла нічого конкретного запропонувати: ні подальшого реального плану дій, ні висунути єдиного лідера зі свого оточення. Впровадження «диктаторських» законів та черговий популізм і слабкість опозиції спричинилися до посилення радикальних настроїв. Один з праворадикальних рухів Майдану «Правий сектор» (конфедерація різних угруповань, як-от «Патріот України», ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, Соціал-національна асамблея, УНА-УНСО та ін.), підтримавши ідею Автомайданівців блокувати парламентський квартал, на вулиці Грушевського у Києві 19 січня, біля стадіону імені В. Лобановського, розпочав сутички з силовиками, які перекрили дорогу протестувальникам. І саме події 19 січня стали початком радикалізації всього протестного руху.

Найстрашніше відбулось 22 січня, коли Україна і цілий світ почув про перших жертв зі сторони мітингувальників. Влада переступила межу – застосувала вогнепальну зброю проти беззбройних людей. Ескалація конфлікту між владою та громадськістю масового поширилася регіонами. Протестувальники в різних містах Західної, Центральної та Північної України почали захоплювати місцеві адміністрації. Не піддавалися тільки східні регіони – очевидно, що відчуття страху в самого населення та сила правлячої партії там набагато сильніші. Однак підтримку майданівцям висловили футбольні фанати таких клубів, як «Металіст» Харків, «Шахтар» Донецьк, «Чорноморець» Одеса та ін.

Саме тоді, коли, здавалось, що стихії народного гніву вже не зупинити, влада запропонувала відмінити «диктаторські» закони й прийняти закон про «амністію» в замін на звільнення урядових будівель протестувальниками. Основну частину «диктаторських» законів відмінили, закон про амністію прийняли (такий, який що більше пасує владі, ніж  майданівцям), навіть прем’єр Микола Азаров пішов у відставку. Але ситуація – надалі напружена та невирішена. Якщо в листопаді Майдан починався з гасел євроінтеграції, то вже після 1 грудня у всіх мітингувальників залишилась одна найважливіша вимога – повне перезавантаження влади та зміна політичної системи. А після викрадень, побиттів та смертей мітингувальників і реакції на все це Віктора Януковича в очах значної частини українського суспільства президент втратив свій легітимний статус.

Оскільки на політичному полі в Україні грає кілька гравців, найважче передбачити те, як розвиватимуться події далі. Зрозуміло тільки одне: у 2004 році ми змінили владу, тепер головне прагнення населення України – змінити систему. Згуртованість та праця кожного з нас допомагатиме спільній справі. І якщо ми не маємо можливості стояти на київському Майдані, то робімо все можливе, щоб наша допомога там була відчутна.

Ольга ПОПОВИЧ

Фото: Reuters
Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись