Про мистецтво будувати мости

0

В останньому номері нашої газети Ольга Попович порушила важливу тему відносин української нацменшини в Польщі і мігрантів з України. Будучи особою, яка не належить ані до мігрантського середовища, ані до української національної меншини, проте віддавна співпрацює з обома групами, дозволю собі висловити власну позицію.

Спочатку варто з’ясувати деякі ключові моменти. По-перше: українці–громадяни РП – це не діаспора, а національна меншина. Відповідно, типові проблеми для мігрантів – тобто легалізація перебування, пошук легальної праці чи місця навчання – є чужими для меншини. Діяльність організацій меншини (у тому числі Об’єднання українців у Польщі – це найбільша, хоч і не єдина, організація української меншини), зосереджується на збереженні національної ідентичності громадян Республіки Польщі українського походження, репрезентації інтересів цієї групи перед органами влади Республіки Польщі, а також за межами країни.

Якщо в Польщі багато говорять про мультикультуралізм, демократію і повагу до прав людини, то коли доходить до практичної реалізації діяльності організацій етнічних і національних меншин, то ця справа вже не виглядає легко й оптимістично. Більшість організацій має фінансові проблеми, інколи навіть не може працевлаштувати працівників на повний робочий день, та й кількість активних членів є, на жаль, досить малою. Часто діяльність всієї організації або ж її локальних структур спирається на роботі трьох-чотирьох найбільш активних працівників, які витрачають свій час (інколи жертвуючи й родинним життям), щоб організувати щось для спільноти. Часто це робиться безплатно або навіть докладаючи власні кошти: бо чого тільки не зробиш задля ідеї!

У такій ситуації немислимо думати про розширення своєї діяльності на мігрантів – коли важко впоратися навіть із власними завданнями. Якщо ж говорити про відкритість організацій української меншини, то мігрантів там завжди раді бачити. Але скільки мігрантів приходить на концерти, конференції, скільки бере участь в фестивалях української культури? З моїх власних спостережень – мало.

Можна поставити питання: а звідки береться цей брак зацікавленості? Певно з того, що з перспективи мігранта українці Польщі виглядають такими собі «напівукраїнцями». Мова нібито та сама, але не до кінця; культурні події тяжіють до презентації «шароварщини», а інтелектуальний простір просякнутий історичними проблемами, наприклад, пов’язаними з акцією «Вісла». Зрозуміло, такий підхід мало цікавить мігрантів, натомість для меншини це – ключові моменти. Єдина площина, на якій концентруються обидві групи – це добробут України, її прагнення до демократії. Саме тому було так легко діяти спільно під час Помаранчевої революції.

Принципово не погоджуюсь з думкою, що українська меншина і мігранти повинні бути однодумцями, якщо йдеться про оцінку певних політичних подій. Зокрема, українська меншина, як здається, слушно не приєдналася до пікетів під час візиту Віктора Януковича в Польщі у 2010 році. По-перше, В. Янукович був і є демократично обраним президентом (більшістю голосів громадян України, мігрантів у тому числі), а організації української меншини мусять цей вибір шанувати. По-друге, не кожна акція протесту заслуговує на інституціональну підтримку. Зловживання цим засобом для виразу свого незадоволення робить інструмент неефективним в ситуаціях, коли він справді є потрібним. По-третє, є певні засади дипломатії, яких варто триматися, ба більше: треба пам’ятати – те, що може зробити звичайний член організації, не завжди є добрим з точки зору організації. І тут йдеться не тільки про меркантильні причини тієї чи іншої діяльності.

Повертаючись до взаємних відносин меншини і мігрантів: уважаю, що спільні дії є можливими, якщо обидві сторони цього справді ХОЧУТЬ. Сумніваюся, що будь-яка серйозна ініціатива з боку мігрантів могла б зустріти відмову з боку Об’єднання українців у Польщі. Прикладом є хоча б наша газета, оскільки український тижневик «Наше слово» є партнером проекту. Ініціатива у цьому випадку належала мігрантам, тим активним, які не скаржилися й не чекали, аж хтось їм щось організує. Загалом, організованість і спільна дія – це ахілесова п’ята української міграції в Польщі. Прикладом може бути те, скільки часу минуло від створення суспільного руху «Наш вибір – Україна» і офіційною реєстрацією Фонду «Наш Вибір».

Мігранти – група неоднорідна, але, без сумніву, найбільш мобільна й відважна частина українського суспільства, до того ж з величезним потенціалом. Чому ж тоді їх так важко зауважити? Здається, що причина у «підвішеному стані» – постійному перебуванні між Україною і Польщею. Близькість України – це причина того, що мігранти не відчувають потреби єднатися з місцевими українцями. Вони живуть у відчутті того, що приїхали лише на деякий час. Тому складається враження, що активною громадською діяльністю тут починають займатися тільки ті, хто вже прийняв рішення залишитись у Польщі.

Важко не погодитися з О. Попович – «щоб дійсно бути разом, ми повинні слухати один одного і старатись розуміти потреби й бажання кожної з громад». Для мене це ключ до проблеми. Та щоб слухати, треба щоб хтось і говорив: тому не варто боятися дискусії на цю тему. Чим швидше обидві спільноти дійдуть до консенсусу, тим ліпше буде для всіх. Перші кроки вже зроблено, аби так було і далі!

Івона ТРОХІМЧИК-САВЧУК

Share.