Від 21 листопада в галереї «Дім» Українського Дому у Варшаві, триває виставка «Чорнозем», у межах якої представлено роботи трьох художниць: українок Сани Шахмурадової і Аліси Марченко та польки Маґдалєни Цємєркевич. Виставку присвячено 90-м роковинам трагедії Голодомору в Україні.
15 грудня 2022 Європарламент ухвалив резолюцію про визнання Голодомору геноцидом. Голод, заподіяний радянською владою Україні в 1932–1933 роках, призвів до смерті мільйонів українців. Та безкарне зло завжди повертається – через 90 років Росія знову вчиняє геноцид українців. Тому важливо без вагань називати злочини своїми іменами. Виставка «Чорнозем» схиляє до роздумів про історію та сьогодення, зачіпає теми війни, дому, колективної пам’яті та історичної травми Голодомору 1932–1933 років. Роботи, представлені у межах виставки «Чорнозем» у варшавській галереї «Дім», розповідають про злочини Росії, яка, як і колись, знищує господарства, спалює поля та вбиває людей.
Сана Шахмурадова. Про символи
На виставці у Варшаві презентовані три живописні та три графічні роботи української художниці Сани Шахмурадової.
Сана Шахмурадова народилася в Одесі. Значну частину свого дитинства провела в селі на Поділлі. У 2014 році художниця мігрувала до Канади, де в 2020 році отримала ступінь бакалавра мистецтв у галузі психології в Йоркському університеті у Торонто. Після здобуття освіти в Канаді, переїхала до міста, яке «надихало її весь час» – Києва. Там її застала повномасштабна російська війна. Художниця повертається у подільське бабусине село, де створює низку нових робіт. Деякі з них представлено на виставці у Варшаві.
За словами Сани Шахмурадової, у її роботах можна побачити багато символів, які формують собою історію виживання її роду під час Голодомору – геноциду українців. Один із повторюваних в роботах художниці образів – терези. «Терези, що ми бачимо, не виконують своєї безпосередньої функції. Вони використовуються для того, щоб за нібито “виважуванням” приховати реальність. Так само, як за часів колективізації використовувалось слово “план”. Заплановані цифри не були нічим іншим, як символічними бюрократичними декоративними гаслами, елементами для прикриття кривавих злочинів і тортур населення в реальному світі», – говорить художниця. Саме цю ідею Сана втілила у роботу, де під чашею із хлібом висять дві інші чаші: зі змією та з кров’ю. «Це показує Голодомор як наслідок колективізації, метою якого було знищення населення, а не виконання сільськогосподарського плану. Змія, що тримає ваги, – образ того, хто буцімто вимірює запаси борошна та зерна на етнічних українських територіях, маючи за основну мету вбити якнайбільше представників культури та носіїв традиції землеробства та сільського господарства. Крові було настільки багато, що вона навіть не “містилися” у списках репресованих чи загиблих (так само як не міститься кров у чаші на терезах): дуже багато людей, зокрема новонароджених, не потрапляли в демографічні та архівні списки й, відповідно, дати їхнього життя, народження та смерті, та навіть імена не були ніколи, ніким і ніде записаними», – пояснює художниця.
Блазень – персонаж іншої роботи Сани Шахмурадової. «Джокер або Блазень, що зображений на цій роботі, є уособленням лицемірства верхівок, які довго вдавали, що вони чесно сприяють виконанню плану та борються із “ворогом режиму” у вигляді селянина. Це також уособлення їхньої підступності, що супроводжувала процеси ідіотського хизування сільськогосподарськими досягненнями ціною надзвичайно великої кількості людських життів. Джокер тримає карту, яка являє собою кривавий план колективізації. Так само, як і карта під час ворожіння, яка пророкує довгострокове абстрактне майбутнє, план колективізації затягнувся на кілька хвиль, кожна з яких тривала по декілька років та породила багато наслідків, які ще й досі відчутні. Це був вирок для українського населення. Цей Джокер сидить на чаші, наче він дражниться і знущається з самої суті терезів, натякаючи на те, що ваги (як умовне зображення плану колективізації) насправді нічого не вимірюють».
Художниця переконана, теперішня ситуація із крадіжками зерна та обстрілами полів під час посівної також може бути проілюстрована цією ж серією: «Росія, обіцяючи не стріляти, наступного дня після переговорів про припинення вогню під час імпортування зерна з України підступно обстріляла Одеський порт. Саме це лицемірство їхньої політики уособлює зображений Блазень».
Блазень, що сидить на терезах, є також символом викривлення правди: «Зброєю росіян є їхня пропаганда. Це, зокрема, фальсифікація історії: як їхньої, так і країн та етносів, що стали жертвами колоніальної політики, що триває вже не перше століття. Йдеться про брехню у формі “виважено написаної історії”, знущання над правдою, “блазнювання із поламаними терезами”…»
Як ілюстрацію до своїх слів Сана Шахмурадова наводить приклад із демонтажем Меморіалу жертвам Голодомору у Маріуполі. Це – агрумент того, що російські окупанти свідомо нищать згадки про Голодомор. «За даними прокремлівських ЗМІ, граніт із пам’ятного об’єкта (Меморіалу жертвам Голодомору у Маріуполі) перероблять на будматеріали. Російські окупанти та їхні поплічники роблять це, адже заперечують факт Голодомору як злочину, і намагаються завуалювати його під нібито об’єктивні економічні та природні причини, що вплинули на великі території. Усе це свідчить про одне: Росія до останнього вигризатиме з колективної пам’яті українців і світу будь-які згадки про один зі своїх найжахливіших злочинів проти людства. Вона робила це й раніше, адже десятиліттями свідки Голодомору боялися говорити про пережите. Тож у методичках злочинців нічого не змінюється», — цитує художниця українське медіа Ukraïner.
Провідною темою живописних робіт Сани Шахмурадової, представлених на виставці у Варшаві, є буряк. Художниця розповідає: «Буряк буквально врятував декілька генерацій мого роду під час Голодомору. Дідусь Григорій розказував багато історій, в яких часто фігурував буряк як щось, від чого залежало життя його діда, матері, сестри та брата. І навіть трохи більше – його народження. В одній зі своїх робіт, що тут не представлена, я намалювала жінку із двома дітьми, які намагаються напитися грудного молока. Я зобразила двох немовлят, які були народжені моєю прабабусею під час голоду, але не вижили, бо в неї не було грудного молока через голод. Я часто чула цю історію від дідуся. Тоді одразу ж в 1934 році народилась дівчинка, яка вижила, пізніше – мій дідусь, а згодом і його брат. А от у представленій роботі я зобразила дитину, яка харчується пуповиною від буряка, і одночасно від буряка, який нагадує жіночі груди. Це символізація обставин, від яких залежало не тільки народження дитини, але і її перші місяці та роки життя, які є критичним періодом. Так, за наявності буряка, моя прабабуся змогла робити самогон і підпільно його продавати, аби мати ресурси на харчі та елементарне існування, і, зрештою, на виношування, народження та годування дитини».
«Робота, яка нагадує ботанічну ілюстрацію – це знову-таки маніфестування прямої залежності появи життя людини від природи та обставин. У цьому випадку – від наявності буряка, адже він напряму вплинув на, наприклад, появу й мене у цьому світі», – говорить Сана Шахмурадова.
«Робота, де зображені казани або горщики із дитячою рукою, присвячена розповіді дідуся про те, що у ті часи цілком можливо було зайти в хату і побачити дитячі пальчики, що виглядають із горщика біля печі. Так розповідала йому його мати та дідусь, що пережили голод у 1930-х роках у Кропивницькій області», – коментує художниця ще одну свою роботу, представлену на виставці.
Маґдалєна Цємеркєвич. Про забуте
У центрі експозиції виставки «Чорнозем» – робота польської художниці Маґдалєни Цємеркєвич — інсталяція з фарбованої вовни. Її форма нагадує типовий елемент домашнього декору — килим, а її колір і фактура — землю, особливо дуже рідкісний чорнозем. Цей найродючіший ґрунт іноді зустрічається у південно-східній Польщі, а також у багатьох регіонах України.
Поєднуючи символіки дому і землі, робота вказує на невирішені травми війни та геноциду, які роками деструктивно впливають на соціальні та сімейні відносини. Часто і в колективній пам’яті, і в особистій ці події замовчуються і буквально «замітаються під килим». Протягом багатьох років увага дискурсу пам’яті була зосереджена на найбільш відомих місцях, часто оминаючи місця мук, яких так багато на периферіях. У Східній та Центральній Європі після Другої світової майже в кожному селі була пролита кров, але про ці місця не згадують. Австрійський письменник Мартін Поллак називає їх «забрудненими ландшафтами». Дослідження пам’яті у сільських місцевостях показують, що ще чимало місць поховання і братських могил досі не вшановано. Багато з них виконують функції, відмінні від пам’ятних, будучи, наприклад, сільськогосподарськими полями.
Польська художниця Маґдалена Цємєркєвич народилась у 1992 році в Ряшеві (пол. – Жешув). Навчалась у Варшаві. В своїй творчості цікавиться духовністю, символами та візуальним вираженням часу і простору. У центрі її уваги – південно-східна Польща, звідки вона родом, пам’ять і багатокультурне минуле цього регіону.
Аліса Марченко. Про звикання
Аліса Марченко – українська мисткиня. Народилась в Києві у 1989 році. Зараз працює у Варшаві. Випускниця кафедри скульптури Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури в Києві та мистецтва нових медіа Польсько-японської академії комп‘ютерних технологій у Варшаві. У своєму мистецтві художниця досліджує зв’язок свого внутрішнього світу з зовнішнім простором, а також своє тіло як посередника між ними.
В основі проєкту Аліси Марченко, представленого на виставці «Чорнозем», лежить питання: «А що було б, якби ми зібрали спалене росіянами зерно і все одно зробили б з нього хліб?». Художниця вирішила власноруч спалити зерно, перетерти його на борошно і спекти хліб, потім цей хліб з’їсти. На виставці представлено відео – документацію перформансу та об’єкт – спечену хлібину.
«Для мене це був абсолютний експеримент, я не знала, що з цього вийде, чи мені вдасться спекти з цього борошна хліб, чи він буде їстівний. Але все вдалося. Cпочатку цей хліб було неможливо їсти, борошно було твердим, хрустіло на зубах, як пісок. Звичайно він не мав жодного смаку, але потім настав такий момент здивування, який мені взагалі подобається в перформансі, коли в процесі ти починаєш розуміти певні речі, про що насправді проєкт. Я планувала доїсти хліб до кінця. За п’ять хвилин жування я зрозуміла, що мені вже не так гидко, бо я звикла, що його можна їсти. Тим більше, якби не було ніякої альтернативи, як колись у 1933 році. І я зрозуміла, що весь мій проєкт про це. Про те, як ми можемо призвичаїтися до будь-яких найгірший умов. До будь-якого насилля, до болю. Я зрозуміла, що це актуально як ніколи в контексті війни, при чому в кількох площинах. По-перше – це те, що робить Росія (наш ворог вже століттями). Весь час методично намагається знищувати нас, методично нав’язувати свої ідеї, свій спосіб мислення, свій рівень життя, в надії, що в кінці кінців зламаємося та звикнемо. Друга площина – це те, що ми українці звикаємо (дуже важливо, що ми не звикаємо до того, що нам нав’язують), але в контексті цієї війни ми звикаємо до реалій війни. Ми виживаємо, ми вчимося жити в нових умовах. Третя площина – це світова спільнота, яка теж звикає до ситуації, звикає до факту, що в Україні війна, і ця тема вже не є такого гострою, актуальною. Я зрозуміла, що те, що я хотіла побажати собі та іншим – попри все не звикати, пам’ятати, що ми люди, що в нас є гідність, людяність та те, що ми достойні більшого, не звикати, а продовжувати боротися за краще майбутнє», — розповідає Аліса Марченко.
Виставка «Чорнозем» в Українському Домі в Варшаві триватиме до 22 грудня 2022 року.
Підготувала Іванна Берчак