У березні 2023 року у Польщі вийшов друком польський переклад книжки українського письменника Юрія Андруховича «Радіо Ніч». Про роман, його головного героя, революцію, цінності та еміграцію із Юрієм Андруховичем поговорила Олександра Іванюк.
Вийшла польською мовою ваша книжка «Радіо Ніч». Як ви самі її описуєте? Що це за жанр і про що вона розповідає?
Це найскладніше питання, яке могло прозвучати. Відповісти на запитання, про що моя книжка, для мене, як автора, є дуже складним завданням. Часом я говорю, що моя книжка розповідає про любов у часи революції, про втрату вміння грати на улюбленому інструменті, про самотність, про альтернативну реальність і вічну подорож кожної людської душі. Можна її також описати як розповідь про втілення і пізнє середньовіччя. Мені подобається одне речення, яке є в описі українського видання: «Це простір, у якому Девід Бові зустрічається з мандрівними музикантами Середньовіччя».
Для мене ця книжка була джерелом великої радості. Я провів над нею трохи більше ніж два роки. Перший рік я присвятив обдумуванню книжки, створенню точного плану, що охоплював різні сюжети та ситуації. Я знав, з чого почати і як це все закінчити. Однак не міг одразу взятися за писання. У мене не було жодного речення крім цього першого, яке було раніше в моїй голові. Витримати перший рік без того, аби сісти за написання, дуже мені допомогло, коли я врешті взявся писати на другий рік. У перший рік роботи над текстом свою роль відіграла свідомість. Під час писання, однак, прийшов момент, коли я звільнив свою підсвідомість. Усі ті речі, які були ретельно заплановані, почали змінюватися, і це було найбільш захопливе. Я думаю, що для письменника необхідно мати детальний і конкретний план, аби його потім ламати під час писання.
Вперше в житті я відчув величезний жаль, коли закінчив писати. Зазвичай, коли закінчую черговий роман – це можна порівняти з марафоном – я відчуваю велике полегшення, що цей кошмар закінчився і він позаду. Однак, цього разу я відчув сум, я занурився у цей створений собою ж світ, і мені було шкода з ним прощатися. Я був прив’язаний до цієї географії, історії, і передусім до головного героя, якого звуть Йосип Ротський. Йосип – музикант, він грає на клавішних інструментах.
Оскільки ми знаходимося у Варшаві, я би хотів розповісти про один з перших імпульсів, які мене схилили до написання цієї книжки. У 2005 році я мав нагоду взяти участь у письменницькій ескападі, пов’язаній з Помаранчевою революцією. Польські видавництва запросили українських авторів виступити у різних містах Польщі. У нас були зустрічі з глядачами, і вони неофіційно назвали цей тур «Помаранчеве цунамі». Під час однієї з таких зустрічей я мав розмову із студентом – ведучим студентського радіо Варшавського університету. Ді-джей, який брав у мене інтерв’ю, здивував мене, запитавши: «Уявіть, одного дня ви перестанете писати. Що ви будете робити зі своїм життям?» Здивований, я майже відразу відповів, що відкрию нічну радіостанцію і включатиму сумну музику, тому що вночі ми слухаємо сумну музику. Тоді ж я зазначив, що вже маю назву для такого радіо – українською воно буде називатися «Радіо Смуток». Я не знаю, чому цей студент витлумачив слово «смуток», яке польською мовою має дуже схоже значення, як «smooth talk» (плавна розмова) англійською. Він відповів: «Ого, радіо «Smooth Talk»!» Дуже гарна назва.
Тоді я ще не знав, що з цієї ідеї народиться роман, але уявив собі нічну радіостанцію, де знаходиться сумний, меланхолійний чоловік. У ньому так багато історій. Він не має нічого попереду, але так багато має позаду, що усю ніч міг би розповідати, а насамперед вмикати свою улюблену музику.
Оскільки ви вже згадали головного героя роману – Йосипа Ротського. Мушу зізнатися, що говорячи про нього, важко уникнути асоціацій із вами, адже він митець, чутливий до соціальних змін, меломан, естет, такого ж віку, як і ви. Яка різниця між вами і вашим героєм?
Я жодним чином не ідентифікую себе зі своїм персонажем. Йосип розпочав свій шлях після падіння імперії, провівши юність у США, ідучи по слідах своєї матері. Свої перші гроші він заробив в Америці, бувши молодим актором-початківцем у порноіндустрії. У мене ніколи в житті не було такого досвіду. У певному сенсі я відчуваю певну заздрість до нього, адже Йосип Ротський має вміння, яким я ніколи не володів – він чудово грає на клавішних. Він ніколи не відвідував заняття у консерваторії, але під час революції в своїй країні систематично залишався ночувати в ній. Мені дуже приємно, що я не маю нічого спільного з Йосипом Ротським, і, що мені вдалося створити вигаданий літературний образ.
Країна головного героя у тексті не називається, це дозволяє асоціювати її як з Україною, так і з іншими посткомуністичними країнами. Коли я вже написав цей текст, влітку 2020 року розпочалася революція у Білорусі, яка, як і революція, описана в моїй книжці, була приборкана, брутально придушена.
Якщо йдеться про описану у романі революцію, важко не згадати Революцію гідності, тим паче, що одним з її символів став хлопець, що грає на фортепіано. Йосип Ротський робить те саме, але ще масштабніше.
Це моє свідоме посилання на піаніста з Майдану. Цей реальний Piano Extremist з Майдану став прототипом Ротського. Саме його постаттю я надихався, описуючи його появу в революційному таборі і на всіх барикадах, завжди в балаклаві. Ніхто не бачив його обличчя – він був таємничим лицарем. Було чути, що він освічений професійний музикант. Крім цього він був духом бунту усієї революції. Саме тому мій герой отримує прізвисько «Агресор», це відсилання до назви Piano Extremist’а з Майдану.
Якщо в тексті йдеться передусім про Революцію гідності, а з книжки виникає, що вона була провальною, чи це означає, що ви вважаєте її провальною?
Я в жодному разі не вважаю Революцію гідності провальною. Навпаки, це була перемога, і я щасливий, що брав у цьому участь. У мене немає жодних сумнівів щодо цього. Проте мені як письменнику потрібно було створити історію у формі road movie і втечі. Мій герой – це людина, над якою постійно нависає загроза, його переслідують як спецслужби своєї країни, так і злочинна організація. Для мене було важливо відокремити історичну реальність України від тієї реальності, яку я представляю в романі. Тому я і не подаю назви країни, де відбувається революція, подібна до Революції гідності, але яка закінчується поразкою, що змушує героя тікати.
Ви пишете, що еміграція – це країна, де зазвичай погано спиться, а коли засинаєш, сниться таке, що краще не прокидатися. Чи вам шкода, що так багато українців виїжджають і залишають свою країну? Чи у вас є досвід життя за кордоном?
Особисто я не маю жодного досвіду, пов’язаного з еміграцією. Найдовше я перебував за кордоном рік, але це були письменницькі резиденції, де від самого початку було зрозуміло, що моє перебування там є тимчасовим. Навіть коли я виїжджав, наприклад, до Берліна на роботу, я завжди знав, що у будь-який момент я можу повернутися. Я їжджу в Україну і ангажуюся у різні проєкти, як там, так і деінде. У мене не було досвіду так званої гострої еміграції, як це було, наприклад, за часів СРСР, коли хтось залишав країну і вже ніколи не повертався.
Мій герой, однак, має іншу ситуацію. Це людина, яка колись вирішила, що не залишиться в США і повертається у свою країну, щоб з допомогою рок-н-ролу рятувати її культуру. Там він знаходить себе і відчуває, що країна розвивається у правильному напрямку. Потім він приєднується до опозиції проти диктатури, аби боронити свої цінності, а згодом змушений залишити все, адже йому загрожує серйозна небезпека. Створення такого образу і такого світу, де головний герой поступово усвідомлює, що він безсмертний, є парадоксально захопливим. В якомусь сенсі він заздрить всім тим, хто вмирає.
Я думаю, що дуже продуктивним напрямком є зміна місць подорожі. Цей роман є постійною подорожжю через всю свою нарацію.
Наведу тут цитату з Вашої книжки: «Коли я років за сім повертався до своєї країни, то плекав тонесеньку надію, що не впізнаю її. Та де там! Яка там невпізнанність. Усе тут рідне, все мені знайоме, як писав забутий поет. Та сама занедбаність і руїна, всюди якісь початки чогось незробленого й покинутого, перетвореного на сміття і запустіння. <…> Десь тоді я почав гратися з думкою, що насправді тут нічого не змінювалося, бо не було мене. <…> Не тому, що я такий великий, а тому, що я – крапля. Однією краплею стало більше – мною. Однією краплею менше – і в цієї країни нічого не вийде. Пробач, країно, сказав я їй. Більше я не поїду від тебе».
Як письменник я приїжджаю до Польщі з середини 1990-х і помітив, як різко змінилася аудиторія, яка приходить на мої зустрічі. Раніше важко було зустріти хоча б одного українця, а зараз на цих заходах з’являється все більше українців, а поляків – усе менше. Це спонукало мене до роздумів над тим, що ми певним чином є частиною історії еміграції, яка після 24 лютого отримала імпульс до помноження.
Я помітила у книжці гострий скептицизм щодо соціальних і культурних змін. Чи на вашу думку суспільні зміни в України досі недостатньо динамічні? Що гальмувало чи досі гальмує ці зміни?
Це було потрібне для роману, але я не маю скептицизму щодо змін, які відбуваються в Україні. Навпаки – першу хвилю соціального оптимізму я відчув у 2004 році під час Помаранчевої революції. До цього я був налаштований досить скептично. Вже у роки, що передували революції, я помітив появу нових явищ і розвиток громадянського суспільства. Попри моє подальше розчарування, події на Майдані та початок російської агресії переконали мене, що ми рухаємось у правильному напрямку та маємо бути оптимістами. Сам факт російського вторгнення є доказом того, що ми на правильному шляху.
Інша деталь, яку не може пропустити читач: «країна, яку колись називали Росія» та «мова, яку колись називали російська». Не хвалімо дня до вечора, але склалося враження, що вже у 2020 році, коли книжка була завершена, ви знали щось більше. Нам, читачам, хочеться вірити, що письменники передчувають якісь ще незавершені історичні та суспільні події і можуть деякі речі передбачити. Що ви передчуваєте на цю мить?
Після виходу моєї книги багато людей, в основному журналістів, запитували мене, чи я проти російської мови тощо. Тоді я відповідав: уявіть, що найближчим часом наш сусід Росія вчинить якийсь потужний акт насильства, і весь світ не зможе цьому запобігти. Єдиним способом протистояти цій російській агресії було б погодитися, щоб ми більше не називали цю країну Росією чи її мову російською. Це був би свого роду гуманітарний бойкот. Уявімо, що у нас вже була Буча – слово, яке символізує всі злочини російських солдатів. Сьогодні ми навіть розглядаємо можливість видалення російської культури. Ми навіть сперечаємося, чи далі називати цю країну Росією. Я не хочу тут говорити про пророцтва, але гра з візіями майбутнього для мене надзвичайно захоплива.
Музика у цій книжці є надзвичайно важливою. Часом вона є фоном, а часом змістом і повідомленням. Вона є чимсь, що надає сенс самому герою, а читачеві – бажання продовжувати і занурюватися у світ героя. Вона несе якесь повідомлення?
Як у польському, так і в українському виданні книжки на задній обкладинці заміщено QR-код, який веде до списку музичних композицій, названих «Список Ротського». У цьому списку – 15 композицій, кожна з яких має своє значення у романі. Кожен трек пов’язаний з окремою темою. Іноді пісня, яку ставить головний герой, є продовженням того, про що Ротський щойно говорив по радіо. Вона також має ширший тематичний зв’язок із настроєм книги. Це музика ночі. Ротський, який втратив здатність грати власну музику, більше не може грати, але може слухати. Для нього це спосіб вижити, він пройшов шлях від виконавця до слухача. Проте він слухач із блискучою інтуїцією. Він весь свій час присвячує музиці і має вічність вільного часу. Це дуже цікава ситуація: ця людина має необмежені фінансові ресурси і необмежений час. Це може здатися рецептом щастя, але не для нього. Ця музика є водночас його способом вбити час. Ротський створює власні антології з різних світів і континентів. Він весь час занурений у звуки музики.
Герой – представник вашого покоління, і в книзі відчувається ностальгія, гіркота, самотність, сентимент, коли йдеться про зіставлення сьогодення та минулого. Ротський часто висміює нинішній стан речей, далекосяжну гендерну рівність, фемінізм і те, як змінюються правила суспільства щодо відносин між чоловіком і жінкою. В основному він показує абсурдну сторону суспільних змін, які моє покоління (молодше покоління – ред.) вважає дуже важливими і серйозними. Є спротив соцмережам, де вас немає в принципі. Це поколіннєве, чи у цьому було конкретне повідомлення чи попередження?
Там є пародія на певного роду бюрократизацію міжлюдських стосунків. Йдеться не лише про сексуальну сферу, а й про безглуздість незліченних інструкцій, рекомендацій і пунктів, якими ми зараз завалені і переповнені. Свобода для мене завжди в пріоритеті. І коли ми говоримо про свободу, ми також говоримо про рівність. Я рішучий прихильник гендерної рівності з усякого погляду. Створення цієї пародії в моєму тексті не має на меті принизити жінок. Це повідомлення працює в обох напрямках, охоплюючи різні аспекти.
У тексті ми маємо митця, що старіє, який, користуючись у лапках останньою можливістю, пише про тисячі молодих дівчат, які без видимих причин злітаються на цього чоловіка. Ми, читачі, знаємо, що у нього цікава історія, що він особливий, але тисячі випадкових молодих дівчат – точно ні. Його реакція на це виглядає досить вульгарною: «Kakova malica, kakova zadnica» (сербською – «яка молодиця, яка дупа»).
Вони його бажають, але також кидають. У сексуальному плані він вміє майже все, але не вміє кохати. Принаймні до певного моменту. Він уже змирився з думкою, що проживе життя без справжнього кохання. У молодості з ним щось трапилося, що стало причиною втрати цієї здатності, тому в усіх своїх пригодах він не знаходить нічого поза сексом, а ці дівчата ідуть собі далі. Виїжджають у інші країни, емігрують, а він лишається сам. Проте в якийсь момент любов з’являється, коли він нарешті зустрічає когось, хто його насправді полюбив. Змалечку. Досі він не зустрічав нікого такого. Це власне і є його загадка. Він захищається за допомогою цинізму. Просто насміхається, передусім з самого себе. Бо що ще залишається самотній людині?
Додам, що відома польська перекладачка Катажина Котинська відмовилась перекладати роман через згадану прекоїтальну згоду. Просила мене, аби я викинув цей фрагмент з тексту, на що я не погодився. Зрештою книжку прекрасно переклав Єжи Чех.
Розмовляла Олександра Іванюк