Реальна незалежність – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Реальна незалежність

24 Серпня 2014
Реальна незалежність

До 23-ї річниці незалежності українці підходять – з одного боку – більш поділеними, а з іншого – більш згуртованими, ніж будь-коли раніше. Є відчуття надії та страху. Але надії все ж більше.

Ми любимо прив’язувати увагу до річниць, особливо до круглих. Скажімо, 10 чи 20 років. Непогано теж підбивати підсумки перед 16-річчям – у такому віці пересічний громадянин України отримує паспорт, або 18-річчям – відтак наступає повна відповідальність за все в житті, включно з правом обирати владу. У 23 роки, згідно з українським законодавством, жодних специфічних прав не набуваєш. Це взагалі дещо незрозумілий вік – університет вже закінчив, може, встиг влаштуватися на непогану роботу, але до вдалої кар’єри чи власного помешкання ще дуже довга дорога. У 23 роки, згідно з даними українського Мін’юсту, пересічна українка народжує свою першу дитину. Без згаданої власної квартири чи без суперпосади, але дає нове життя.

У своєму житті я часто чула, що в Україні все так погано, бо українці за свою незалежність нічого не заплатили. Розпад СРСР, «путч», економічний колапс тільки лінивого б не спокусили оголосити самостійність найбагатшої радянської республіки. Поляки заплатили свою ціну кров’ю, угорці заплатили, латиші. І заплатили не в далекому минулому, а на очах у тих, хто виходив на мітинги у 1989–90-х роках. Український пафос боротьби не вражав. За що воювали Петлюра та Скоропадський – важко згадати, а правда дисидентів-в’язнів сталінських концтаборів була мало зрозумілою пересічним громадянам.

Свобода, здобута без бою, не спокушала жити з відповідальністю за країну. «Держава мені повинна…», – таку поставу я зустрічала навіть серед молодих людей, здавалося б, не розбещених радянською соціалкою. Ходіння на вибори – марна трата часу. Минулої осені найпопулярнішою темою розмов серед моїх українських друзів був виїзд закордон на посіне проживання. «Знаєте цей анекдот, ну про аеропорт? Типу Бориспіль, а там на терміналі висить оголошення – хто останній буде валити з цієї країни, нехай вимкне світло на летовищі», – говорилося тоді.

Сьогодні я практично не чую розмов про еміграцію. Радше про повернення з-за кордону додому. А ще – про відповідальність, довіру та надію. І про війну та про те, як допомогти нашим хлопцям або родинам тих, хто загинув.

Останній рік змінив багато. Владу. Територію. Людей. Їх особливо: частина, відтепер переважна, ще більш рішуче прагне до Європи, максимально дистанціюється – зокрема, ментально, – від Росії, частина ж відчула, що її бажання повернутися до СРСР є під загрозою, і навіть покликала війська сусідньої держави на захист від своїх страхів.

Ніколи за свою 23-літню історію незалежна Україна не мала такого інтенсивного року, як попередній. Зірване підписання Угоди про асоціацію з ЄС, Євромайдан, розстріл демонстрантів у Києві, втеча Януковича, російська анексія Криму, війна на Донбасі… Майже сто чоловік загинуло у січні–лютому в столиці, більше трьохсот – під час АТО. Десятки тисяч людей змушені були залишити свої домівки (Високий комісар ООН до справ біженців оцінює, що з Криму виїхало понад 10 тисяч осіб, зі східної України – понад 250 тисяч).

У кожного нашого дідуся та бабусі були друзі чи родичі, які не повернулися з фронтів Другої світової. У наших батьків були знайомі, які загинули в Афганістані або в іншому військовому конфлікті, де СРСР ну просто не міг не підтримати жодну зі сторін. Здавалося, що наше покоління «25+» на українських землях буде першим протягом століть, яке взагалі не стикнулося з війною та її страшними наслідками. Тепер ми ховаємо своїх друзів та знайомих, котрі загинули за свою країну. Постріли, вибухи – це все відбувається не в Афганістані чи Іраку, а в 600 км від Києва.

Ще кілька років тому в соцопитуваннях про найважливіші цінності серед українців найвищий бал набирали стабільність, комфорт, добробут тощо. Тепер найважливішою цінністю став мир. Українці дізналися, що таке війна, і як показують останні події – навчилися її вести. Усе голосніше чути, що ми маємо побудувати європейський Ізраїль, мілітаризоване суспільство, призвичаєне жити в оточенні ворогів. Думки ці не позбавлені рації, проте, як показує конфлікт у секторі Ґази, – обстріли та бомбардування не залагодять глибинних суперечностей.

Від європейців, особливо західних, часто можна почути, що українці дуже політизовані. Це правда. Цей рік призвичаїв громадян України пильно спостерігати не тільки за засіданнями Верховної Ради та виступами народних обранців на «Шустер LIVE», а й за нарадами Ради Безпеки ООН, переговорами між США та Іраном, підписанням газових контактів між Росією та Китаєм. Ми усвідомили масштаб змін, що відбувається у нас в країні, їхній вплив на світ і зворотній вплив актуальних міжнародних відносин на «домашні» події. Світ став більш цікавитися українцями, а українці – світом.

Змінилася наша зовнішньополітична орієнтація та ставлення до інших народів. Ще ніколи українці так не прагнули приєднатися до євросоюзних структур і не були так негативно налаштовані щодо співпраці з Росією. Понад 60% хоче вступу України до ЄС, понад 40 – до НАТО. Аж 75% декларують негативне ставлення до Владіміра Путіна та політики Російської Федерації. Усе голосніше говориться, що називання росіян «братнім народом» – це дурість; якщо хтось останніми роками та місяцями і показав себе як «братній народ» для українців – то це поляки.

Стало більше співчуття та бажання допомогти. Я досі не можу переконати знайомих з Росії, що Майдан у Києві стояв завдяки пожертвам людей, які добровільно приносили гроші, їжу та теплий одяг. У них просто у свідомості не вкладається, що все це щедро не оплатив вашингтонський Держдепартамент.

Протягом останніх місяців я дізналася про десятки історій людей, готових прихистити в себе біженців, сотні ініціатив, скерованих на допомогу пораненим, дітям загиблих героїв. Те, що українці обрали нову владу, – це позитив. Те, що вчаться її контролювати у рамках права – теж, але набагато важливіше, на мою думку, відновлення капіталу суспільної довіри. Це те, що завжди вирізняло багаті та успішні суспільства від бідних та депресивних.

З’явилася і велика тривога. Чи не доведеться залишати свою домівку через агресію сусідньої країни? Чи будуть платити зарплатні? Чи можна буде без перешкод відвідати родичів в іншій частині країни? Чи сина не мобілізують? Чи донька не залишиться без чоловіка? Те, що раніше можна було списати на любов українців до нарікання, тепер стало абсолютно раціональними та обґрунтованими побоюваннями, повністю заперечувати які – наївно.

Зменшилася й романтична віра у Захід, який може прийти і розв’язати всі проблеми українців. Зростає свідомість, що вступ в омріяний Євросоюз – це не лише мета сама по собі, а певний трансформаційний процес, який просто необхідно провести, незалежно від того, чи на фініші чекає чітко прописана перспектива членства, чи ні.

Ще рік тому більшість політичних експертів у Польщі називала ситуацію в Україні передбачуваною та нудною. Нині ніхто не наважується прогнозувати розвиток подій. Українці довели і полякам, і світові, що знають, чого хочуть, що не бояться ризикувати, і що можуть нести відповідальність за свій вибір. У Брюсселі говорять – це другий шанс після Помаранчевої революції. Я ж вважаю, що це єдиний такий шанс. Тепер карти в українській грі роздають не тільки і не стільки еліти, а громадянське суспільство. Українці подорослішали. Мають за собою кілька завалених сесій у життєвому університеті, але диплом на руки отримали. Вирішили, що хочуть жити окремо і не потребують опіки «старшого брата». Ще не знайшли «роботу своєї мрії», але все чіткіше розуміють, чим би хотіли займатися у майбутньому. І дали життя новій, дійсно незалежній державі. Попереду безсонні ночі та виховання новонародженої.

Олена БАБАКОВА
Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись