У польському виданні OKO.press вийшла колонка аналітикині медіа Анни Мєжинської «Підкарпатська антиукраїнськість. Як польські посадовці плекають неприязнь до українців» про реконструкцію нападу УПА у містечку Бірча на Підкарпатті. Авторка звертає увагу, що формат заходу міг не лише спростити складну історію польсько-українського прикордоння, а й посилити ворожість до українців.
Що сталося
17 січня у Бірчі відзначили 80-ту річницю оборони міста від підрозділів Української повстанської армії. У центрі містечка влаштували масштабну реконструкцію бою – зі стріляниною, вибухами та сценами «вбивства українців», яку відвідали місцеві посадовці, представники служб і мешканці, зокрема діти.
Захід організували органи місцевого самоврядування у співпраці з депутатом від Конфедерації Анджеєм Запаловським, відомим своїми антиукраїнськими поглядами.
Критика форми вшанування
Історики та психологи, яких цитує OKO.press, наголошують: пам’ять про складні події необхідна, однак форма має значення.
Історик Адам Лещинський вважає, що можна було обрати менш конфронтаційний спосіб вшанування. Психолог Миколай Вінєвський назвав проведення такої інсценізації саме тепер проявом «соціальної нечутливості».
Соціальна психологиня Агнешка Голец де Завала додала, що відтворення сцен насильства може моделювати агресивну поведінку, особливо у дітей, які ще не мають сформованого критичного мислення.
«Антиукраїнська ідентичність»
За словами співрозмовників видання, у частині регіону історична пам’ять іноді формує ідентичність, побудовану на протиставленні українцям. Реконструкція, де історію подали як боротьбу «добрих поляків» із «поганими українцями», могла ще більше загострити поділи.
Після події в соцмережах з’явилося чимало різко антиукраїнських коментарів. Авторка зазначає, що такі заходи також можуть використовуватися російською пропагандою для посилення напруження між народами.
Аналізуючи реакції користувачів, Мєжинська переглянула коментарі під дописом локальногї сторінки «Wydarzenia. Rzeszów/Podkarpacie», не враховуючи анонімні повідомлення та ті, що мали ознаки російської пропаганди. Водночас навіть серед дописів з акаунтів, які виглядали справжніми, вона виявила багато висловлювань із виразно антиукраїнським змістом.
Частина коментаторів називала українців «ворогами», застерігала від «повторення історії» та виступала проти надання допомоги біженцям. Інші наголошували на необхідності «пам’ятати минуле», щоб формувати ставлення до українців сьогодні.
Щоб перевірити, чи подібні настрої обмежуються однією сторінкою, авторка проаналізувала також дискусію під публікацією регіонального медіа Nowiny24. Там, за її спостереженням, також з’являлися коментарі з різкою критикою українців.
Мєжинська пише, що для багатьох учасників дискусій пам’ять про події 80-річної давнини пов’язана з необхідністю зберігати недовіру або навіть ворожість до українців і сприймати минуле так, ніби ці події сталися нещодавно. Водночас поодинокі критичні голоси, які застерігали від розпалювання ненависті та «роздмухування старих ран», не отримали помітної підтримки.
Авторка звертає увагу, що в регіональних медіа опублікованих після події, не було рефлексій щодо того, який вплив ця реконструкція могла мати на мешканців і на польсько-українські відносини. Ніхто не протестував проти зведення неоднозначних історичних подій до боротьби поляків з українськими «загарбниками».
Мєжинська також зазначає, що ніхто не виступив проти того, що під час реконструкції в Бірчі роль «живого щита», нібито використовуваного українськими націоналістами, виконував хлопчик приблизно 8–9 років.
Складна історія без контексту
Мєжинська нагадує, що ситуація на польсько-українському пограниччі під час і після Другої світової війни була надзвичайно складною і подекуди нагадувала громадянський конфлікт із численними жертвами по обидва боки. У протистоянні брали участь не лише польські та українські підпільні формування – важливу роль відігравали і комуністичні структури.
На думку експертів, такі травматичні сторінки історії потребують осмислення та діалогу, а не видовищ, що можуть «роздирати незагоєні рани». Натомість інсценізації є не найдоречнішим способом говорити про складне минуле – особливо зараз, коли поруч триває війна Росії проти України.
Роль влади
Авторка звертає увагу, що сьогодні на Підкарпатті живе близько 60 тисяч українців, багато з яких – біженці від війни. У такій ситуації, зазначають експерти, місцева влада мала б сприяти співіснуванню громад, а не поглиблювати антагонізми.
Активістка та радниця з Перемишля Ліля Каліновська заявила, що подібні реконструкції відбуваються не вперше, а деякі політики можуть будувати на антиукраїнських настроях свій політичний капітал.
Дослідження показують, що для глядачів історичні реконструкції часто стають радше розвагою, ніж інструментом освіти. Водночас вони здатні викликати страх і негативні емоції, які легко спрямувати проти «іншого» – у цьому випадку українських біженців.
У поліції повідомили, що захід пройшов спокійно та безпечно. Водночас питання участі приблизно 8-річного хлопчика у сцені бою передали на розгляд омбудсмену з прав дитини.
Джерело: OKO.press.