Мирний Євромайдан ще ніколи не був настільки мирним, як протягом останнього тижня. Спокій запанував навіть на вулиці Грушевського, де з 27 січня не чути вибухів гранат, не палахкотять автомобільні шини. Розслабилися як мітингарі, так і бійці спецпідрозділів: тепер уже вони не тримають суцільний стрій-черепашку, а стоять щербатим порядком, поміж бійцями – інтервали в один – два метри. Та й кількість їх свідчить про те, що до бойових дій вони на разі не готуються: проти барикади і в парку не більше півсотні бійців.
Гріються групками коло бочок із вогнищем (прийом, перейнятий від мітингарів), слухають легку музику (таку саму, як і мітингарі, хоча часом в них трапляється й російськомовна попса, на барикадах ж її бойкотують).
У паузах мітингарі пускають у бік беркуту записи з ідеологічною пропагандою: невтомні диктори й дикторки намагаються схилити правоохоронців до переходу на бік повстанців. До бійців беркуту повернуто плакати українською й російською мовами: «Беркут – банда Януковича», «Кожен з нас відповідає за життя один одного», «Многие бойцы «Альфа» подали рапорты увольнения», «На Грушевського борються не радикали, а нормальні чоловіки та жінки» (останнє гасло нещодавно зредаговано, позавчора були лише «чоловіки»). З боку беркутні – відповідь: невеличкі клапті паперу з гаслами «идите работать», «здесь могла бы быть ваша реклама». З усього видно, що керівництво «беркуту» не надто турбується про ідеологічний вплив на супротивника. Є й третя сторона – посполиті громадяни, мешканці навколишніх будинків. Про це виразно свідчить плакат на одному з балконів, розташованих прямо над барикадами: «Здесь живут люди».
За угодою на час перемир’я в нейтральну зону ніхто не повинен заходити, але насправді в останні кілька днів там постійно «пасуться» журналісти: діловито фотографують то міліціонерів, то повстанців. Час від часу офіцер беркуту бере мегафон і нагадує про домовленості, тоді журналісти відходять за умовно-демаркаційну лінію (колючий дріт). Часом сюди забрідають «мами», але до шеренги вояків їх не допускають: назустріч виходять «парламентарі» – офіцери, які ввічливо, але наполегливо змушують «мам» повернутись на Майдан.
Офіційно за першу барикаду повстанці впускають лише журналістів, але ось якесь дівча (певно, подруга когось із оборонців барикади) перелазить у «нейтралку», щоб продемонструвати завзяття й зневагу до небезпеки – пританцьовує в такт музики, розмахуючи битою.
З другої й третьої барикади (куди може зайти кожен) також добре видко бойові позиції «Беркуту». Часом тут навіть можна почути, як мітингарі гиркаються з прихильниками влади, що забрели сюди повитріщатись (з цікавості, що діється в таборі «майданутих», як пояснив один із таких «недотітушок», та з потреби «висловити свою громадянську позицію»).
Тактика вичікування, до якої змушений Майдан, призвела до змін у репертуарі головної сцени: частка промов помітно зменшилася, натомість побільшало кінопоказів, музики й співу: навіть у найхолодніші дні й ночі, коли мороз сягав 24 градусів, перед повстанцями грав кобзар Тарас Компаніченко з гуртом «Хорея Козацька», співав Валерій Гладунець з лірником Михайлом Хаєм, виступали більш і менш знані артисти. А поки звичайні мітингарі слухають музикантів, правий сектор озброюється й готується до воєнних дій: на барикадах і в «таборі» Майдану зустрічаємо щораз краще споряджених бійців, у дорогих професійних обладунках до екстремального спорту. Саме на цих маломовних «черепашках ніндзя» тримається опір.
У центрі Майдану, під Головною поштою влаштовано пантеон героїв – чотирьох загиблих повстанців. А в наметі козаків, що на вході в Майдан з боку Хрещатика, створено музей, де представлено кулі, гільзи й гранати, якими вбивали й калічили мітингарів. Козаки, що зібрали експонати музею, можуть показати кулю, яка прошила тіло Михайла Жизневського: 12-й калібр, «діаболо», пояснює наш «екскурсовод» – бронебійна куля, що використовується для виведення з ладу бойової техніки. Це суперечить висновкам офіційної експертизи МВС, згідно якої Жизневський загинув від мисливської кулі. Є над чим замислитись.
