Після 2-місячної ескалації на україно-російському кордоні, на тимчасово окупованих територіях Криму і Донбасу Росія пішла на «розрядку» і почала повернення військ до місць постійної дислокації. Втім, чи означає це, що ризики агресивних операцій знизилися? Чи досягла Росія своїх цілей, якщо вирішила так несподівано «завершити навчання», адже саме так РФ виправдовувала свої дії? І до чого варто готуватися Україні та її західним партнерам?
Загроза не зникла?
Своїми військовими «навчаннями» Росія тримала в напрузі весь західний світ. Втім, сценарій повномасштабного наступу на Україну (нове порушення кордонів, агресія на різних напрямках на суші і на морі) не виглядав однозначно вигідним Росії. Так, за такої масштабної агресії Росія однозначно наражалася на нищівні секторальні і фінансові санкції, скоріше за все – зупинку будівництва Північного потоку-2 на фінальній стадії, а США, Великобританія та держави ЄС і НАТО готові були б надати військово-технічну, оборонну та фінансову допомогу Україні. Останнє, до речі, було дуже вагомим аргументом для Кремля, який, власне, і тестував в переговорах, як далеко західні країни готові піти у підтримці України і якою саме ця допомога буде. Окрім цього, повномасштабний наступ аж ніяк не гарантував поступливості України у переговорах по Донбасу і Криму: українська армія вже не така розгублена як у 2014 році, а окупація і утримання під контролем будь-яких нових територій майже непідйомне для Росії завдання. Тому, певна розрядка із відведенням військ від українських кордонів – цілком логічна.
Чого ж досягла Росія в результаті таких маневрів? З одного боку, підняла ставки переговорів, добилася добудови Північного потоку-2 (позиція адміністрації Байдена була жорсткою, але Німеччина відстояла газопровід), зустрічі із Байденом (Путіну важливо, аби його сприймали на рівних). З іншого ж боку, дипломатично вона не змогла примусити ані Київ, ані його західних партнерів бути більш договороздатними щодо врегулювання на Донбасу.
Тобто, жодного перерозподілу сфер впливу на міжнародній арені, як того прагне Кремль, станом на цей час не відбулося. Все це – проміжні для Росії результати. І це лише додає аргументів іншому сценарію розвитку подій – локальній ескалації (найбільш ймовірно – на тимчасово окупованому Донбасі), можливо – в Чорному чи Азовському морях. По-перше, Росія вже остаточно вийшла з так званого «режиму тиші», який не був повноцінним, але мав місце у другій половині 2020 року. Цю сторінку перегорнули, жодних нових зобов’язань по безпеці ані в Мінській тристоронній контактній групі, ані в Нормандському форматі Росія брати на себе не стане. По-друге, у локальних операціях (навіть наступальних) на Донбасі Росія матиме тил у вигляді вже окупованих нею територій. А це і логістика провізії, палива, госпіталі тощо. По-третє, бойові дії на Донбасі давно стали звичними для більшості країн світу, відтак – найбільш жорсткі санкції через це запроваджувати не стануть. Таким чином, відтепер на лінії розмежування вже відновлена і триватиме далі позиційна війна, але окрім цього Росія зберігає всі можливості для локальної операції, якщо їй потрібно буде підігріти градус переговорів. Більш вразливими видаються прифронтові підконтрольні Україні райони Луганської області. І таку загрозу варто сприймати як ймовірну і реальну і досі.
Як діяти Україні та її західним партнерам?
Останні декілька місяців продемонстрували: якщо з приводу автоматичного продовження вже наявних санкцій в ЄС є консенсус, то будь-які нові кроки досі викликають дискусію. З одного боку – всередині ЄС, з іншого – між ЄС і Сполученими Штатами.
Відтак, передовсім Україні на міжнародному рівні варто тримати темп і дипломатичну інтенсивність, аби максимально заручитися підтримкою готових до цього держав на практичному рівні. Якщо Росія побачить, що ані військово-технічних, ані фінансових можливостей Україні в разі агресії не нададуть, а санкції з боку Заходу будуть радше номінальними – у Кремля розв’язані руки. Саме такі сигнали мають лунати, нехай і непублічно, в бік Москви. Реалістично – від окремих держав-членів ЄС, Великої Сімки, НАТО. Балтійські, східноєвропейські держави-члени ЄС демонструють більшу жорсткість щодо Росії, аніж західний чи південний «фланг» ЄС. Двосторонні відносини України з цими державами наразі вкрай важливі, адже саме вони можуть виступати двигунами більш активної протидії Росії в ЄС. США і Великобританія є, судячи з усього, найбільш ймовірними постачальниками реальних військово-технічних і оборонних спроможностей для України. І це окремий дипломатичний трек для Києва.
Втім, у Росії, окрім воєнної ескалації, є і інші механізми послаблення України. Це, зокрема, сценарії внутрішньої дестабілізації. Гра на довірі до влади і керівництва держави, використання місцевих проросійських гравців на кшталт Опозиційної платформи «За життя» для розгону проросійських меседжів, провокація внутрішніх розколів і протестів в українському суспільстві тощо. І цей сценарій – не менш критичний для Києва і для його західних партнерів, включаючи Польщу, аніж воєнні маневри. Так, дестабілізація всередині України, проблеми на лінії фронту, соціально-економічна криза – все це послаблюватиме державу зсередини. Один із ймовірних наслідків – посилення міграційних потоків, як мінімум – робочих.
Для нівелювання цих ризиків, незалежно від дій Російської Федерації, вже тут і зараз найбільшим партнерам України варто було б долучитися не тільки до підготовки відповіді Кремлю на його дії, але і до цілей, які посилюватимуть внутрішню спроможність і стабільність України. З одного боку, український уряд, вочевидь, не справляється з викликами пандемії, організацією масової вакцинації, а це впливає на активність економіки. І для того, щоб попередити поглиблення кризи в Україні з відповідними наслідками, країнам ЄС може бути вигідніше організаційно і фінансово посприяти Києву у вирішення цих питань вже зараз. З іншого боку, є постраждалий від конфлікту регіон – підконтрольний Україні Донбас. По ньому нинішня економічна криза вдаряє чи не найсильніше. І в короткостроковій перспективі це може призвести до чергової хвилі міграції з регіону. Передовсім, нової хвилі внутрішньо переміщених осіб. Ймовірність масової міграції закордон з постраждалого регіону не видається високою, але частина місцевого населення дійсно може планувати виїзд не просто в інші регіони України, але і за її межі загалом. Відтак, економічна стабілізація на підконтрольному Донбасі – ключове завдання в цьому регіоні для української влади на сьогодні. Профільне Міністерство з питань реінтеграції розробляє Стратегію соціально-економічного розвитку для підконтрольних територій. Долучення країн Великої Сімки і найближчих сусідів України до цієї політики може дати позитивний ефект не тільки на локальному рівні, для Донбасу, але і на регіональному, міжнародному. Аби економічні і міграційні процеси в регіоні були більш передбачуваними і контрольованими.
Таким чином, завершення російських «навчань» на українських кордонах жодним чином не означає повноцінної розрядки у відносинах між Росією, з одного боку, і Україною та її західними партнерами, з іншого. Найближчим часом варто очікувати збереження ескалації на лінії фронту і спроб внутрішньої дестабілізації України різними інструментами. Прогресу в переговорах не буде, та й не Донбас становить ключове питання зараз для Кремля. Ставки вище, а головний адресат цієї політики – не Україна. І Заходу, а особливо найближчим сусідам України, не варто розслаблятися. Навпаки, це час для посилення співпраці – на випередження, так би мовити.
Марія Золкіна,
політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва”