Ростислав Крамар: «Наш вибір» – це більше, ніж організація. Це – середовище

0

Цього року минає 10 років від заснування фонду «Наш вибір» та 15 років від створення Громадської ініціативи «Наш вибір – Україна». Власне, з неї і почався фонд. Пропонуємо вам інтерв’ю з Ростиславом Крамаром, одним із лідерів громадської ініціативи. Вона сформувалась у 2004 році, показала польському суспільству, що в Польщі існує середовище громадських активістів українського походження, та допомогла об’єднатись українським громадянам і українській меншині Варшави у спільноту, серед цінностей якої – демократія, незалежність і добробут України. Ростислав Крамар є науковцем, поетом, редактором, громадським діячем. Він був редактором кількох видань «Українського альманаху» та «Українського журналу». Зараз викладає у Варшавському університеті.

Ю.Л.: Пане Ростиславе, я знаю, що Ви були одним із тих, хто стояв у витоків «Нашого вибору». Розкажіть, як це відбувалося і чому?

Р.К.: Усе починалося як низова ініціатива. На початку не виникало думки про створення організації. У Варшаві середовище українців тоді було досить розпорошене, багато хто не був знайомий. Це був 2004 рік, і поштовхом до того, щоб люди з цього середовища зустрілися та познайомилися, стала Помаранчева революція. Я дуже виразно пам’ятаю день, коли ми дізналися про результати сфальшованих виборів в Україні й увечері домовилися організувати віче під Міністерством закордонних справ. Власне, тоді, в час тривоги та непевності, коли ніхто не розумів, що відбувається, ми зустрілися, від руки написали петицію, збирали підписи, щоб міністерство відреагувало на ці події в України. До нас вийшла поліція, бо віче було несанкціоноване. Усе робилося не дуже продумано (сміється). Пізніше цілий натовп, переважно молодих людей, із прапорами, стрічками пішли до українського посольства. Мені цей перший день дуже запам’ятався. Ми ще довго після того розмовляли під посольством, люди знайомилися й почалися ці щоденні, переважно вечірні зустрічі: вдень робота, а ввечері – чування під посольством, потім з’явився намет, і люди перебували там фактично цілодобово. Але це ще не була організація. 

Поляки якось солідаризувалися з українськими протестувальниками?

Так. Приємно було, що тоді долучилися дуже багато поляків, допомагали організаційно, матеріально технікою, озвучкою. Я дуже добре пам’ятаю активну участь нашого приятеля Яцека Кастеляньця, на той час студента журналістики, який був асистентом власного кореспондента французької газети  «Le Monde». Там було кілька студентів та випускників україністики, причому не завжди українців. Зацікавлення суспільства виявилося настільки великим, що на наші акції приходило дуже багато людей. Але потрібно сказати ще й про їхній статус. Це були відомі люди: політики першої ліги – Єжи Бузек, наприклад. Охоче наші ініціативи підтримувала тодішня варшавська мерія. Також долучилися зіркові люди, наприклад Аґата Бузек – тепер уже відома акторка на віче солідарності з Україною ходила оперезана помаранчевими стрічками. Взагалі ціла Маршалковська тоді була завішана помаранчевими стрічками. І не тому що було багато українців у Варшаві, як тепер, – просто місто дуже активно підтримувало Україну, солідаризувалося, ламалися існуючі стереотипи. Атмосфера була дуже проукраїнська.

Як виникла назва  «Наш вибір»?

Ми майже щодругий день збиралися в кав’ярні на площі Люблінської унії і обговорювали, що далі, який план дій. І от, власне, під час однієї з таких зустрічей виникла думка про необхідність поширювати інформацію про те, що відбувається в Україні, писати якісь листівки. Якщо їх поширювати, то потрібно якось підписатися, назватися. Тоді виникла ідея назвати це наше неформальне середовище «Наш вибір – Україна». Пізніше всі почали нас називати «Нашим вибором», бо так було простіше. Я можу сказати, що існуюча нині українська мережа контактів, знайомств почала формуватися саме тоді. Все це сприяло інтеграції середовища. Я кажу не про меншинну спільноту, яка вже була, а саме про громадян України.

Тобто фактично це був момент перетворення мігрантів на діаспору?

Так, річ у тім, що тоді це було мігрантське середовище. Ті, кого я пам’ятаю з тих часів, – це переважно люди, які приїхали на якісь наукові стипендії або навчання чи, може, вже й працювали, але усвідомлювали при цьому, що вони тут тимчасово, вони – мігранти. Можливо, хтось і планував залишатися, але все одно середовище було дуже розпорошене. Помаранчева революція стала тим стимулом, коли люди знайомилися й починали співпрацювати. І важливо, що на цій хвилі зацікавлення Україною польські діячі та політики мали змогу познайомитися з українськими активістами. Одним із найпомітніших ефектів співпраці тоді ще неформального об’єднання «Наш вибір» була участь у підготовці місії польських спостерігачів на повторному турі виборів в Україні. Наша ініціатива провела інформаційну кампанію, організаційно сприяла тому, щоб якнайбільше польських спостерігачів поїхало на ці вибори. І поїхали, власне, наші друзі та колеги – польські громадяни. Ми їх заохочували, сприяли, допомагали контактами, навіть мовні консультації давали. І поїхавши туди, вони ще більше «захворіли» Україною. Після цього навіть виникли польсько-українські сім’ї (сміється). Після Помаранчевої революції у частини українського середовища з’явилося переконання, що одних неформальних зустрічей недостатньо, аби це середовище якось зберегти, тому варто все легалізувати. Ми думали про місію і вирішили залишити ту назву, яка вже була на слуху, – «Наш вибір». Одним із основних завдань ми вбачали турботу про тих людей, які сюди потрапляють. І ті, хто вже краще зорієнтований і краще зорганізований, можуть допомогти новоприбулим. Іншим важливим покликанням, яке виникло ще в часи Помаранчевої революції, – стало промування України. Потім, звичайно, були і розчарування, і нові виклики, але ці завдання виправдали себе, середовище збереглося. І хоча не всі люди залишилися в організації, бо хтось це активніше підтримував, хтось менш активно, але в разі критичних ситуацій, і я в цьому вже неодноразово переконався, ці люди завжди поруч. Я б сказав, що «Наш вибір» –  це більше, ніж та організація, яка створила Український дім. Це ширше середовище, яке є десь навколо цих ідей.

А пам’ятаєте, що це були за люди, які долучилися до творення «Нашого вибору» і чим вони займаються зараз?

Наталя Рябінська – соціолог, що написала монографію про ЗМІ в Україні, Мирослава Керик, Петро Тима – лідер української меншини, Володя Лихота, Костянтин Мєшков – він зараз у Луганську, та багато інших. Взагалі, варто сказати, що тоді була така ейфорія, і багато людей повернулися додому. Пам’ятаю, приїхали тоді Юлія Тимошенко й Віктор Ющенко і переконували, що потрібно повертатися в Україну. Частина людей поїхала. Костя Мєшков був одним із них. Ще варто згадати Христю Цегельську, яка зараз працює тут, у Варшаві. Це були дуже різні люди з різних куточків – від Закарпаття до Луганська, які працювали на різних роботах – викладачі, будівельники, студенти, хатні робітниці.

Як Ви вважаєте, чому для поляків тоді це було важливо та чому вони й зараз залишаються з фондом?

Вони відкрили для себе таку Україну, якої не знали. Не ту пострадянську Україну з картатими торбами, яка приїжджає сюди на базари, обслуговує їхні помешкання й доглядає старих батьків. Поляки побачили нашу різноманітність, почули нас. Вони казали, що ми – народ, який має хребта.

Заключний акорд підрахунку голосів на дільниці у Варшаві. Ростислав Крамар — один зі спостерігачів. Фото: Adam Polak

Чи зараз Ви з слідкуєте за діяльністю «Нашого Вибору»? Маєте якісь свої спостереження чи зауваження?

Я дуже ціную те, що робить фонд, бо знаю як бракує засобів (чи то фінансових, чи кадрових), наскільки важко організувати людей, які занурені у свої побутові справи. І хоча іноді й бувають якісь недопрацювання чи слабше організовані заходи, але в мене навіть язик не повертається критикувати, бо в цілому, оцінюючи через роки те, що вдалося зробити, – це велика справа. Я пам’ятаю, як приїхав на початку 2000-х років до Варшави і не було можливості ані зустрітися, ані інтегруватися. Працівникам фонду вдалося створити у столиці якусь зовсім іншу реальність. Можна сказати, що українці в Польщі стали «явищем» – їх почали впізнавати. А середовище – зрілим, воно нарешті виросло з коротких штанців.

Розмовляла Юлія ЛАЩУК

Share.