24 серпня виповнилося тридцять два роки з дня проголошення незалежності України та півтора року з початку широкомасштабного російського вторгнення. Це майже автоматично змушує задуматись над підсумками. Від 24 серпня минуло вже кілька днів, отже, є можливість спокійно все обміркувати. Не дивно, що і в Києві, і в інших містах України ця дата була сповнена величезними емоціями.
Не можу точно пригадати, скільки разів я мав нагоду спостерігати за святкуванням незалежності у Києві відтоді, як і приїхав в Україну наприкінці 1990-х років. Наприклад, у мене є власноруч зроблені кадри з російськими та білоруськими солдатами, які марширують Хрещатиком на військовому параді. Ймовірно, це було за часів Януковича.
Набагато краще мені запам’ятався 24 серпня у 2014 році. Я тоді спостерігав за трансляцією святкування спільно з бійцями батальйону «Донбас» на їхній базі у Донецькій області. Вже надходили недобрі новини з Іловайська. Разом з українськими журналістами наступного дня ми мали потрапити туди із санітарною колоною. Можливо, на наше щастя, колони ми не зустріли, але дійшли до військових у Мар’їнці. Там відбулось своєрідне бойове хрещення: вперше ми опинилися під мінометним обстрілом, який тривав кільканадцять хвилин. Постраждала лише машина. Відтоді я навчився слухати команди військових.
«Це тобі не телебачення, а війна», – вже бувши в окопі, десь такими словами коментував ситуацію місцевий комбат, проклинаючи групу журналістів, які опинились у нього на шиї.
З 2013 року я постійно проживаю у Києві, тому 24 серпня перетворилось на невід’ємний елемент мого життя в Україні. У наступні роки я проводив 24 число чи то на Хрещатику, чи то на сході України. Єдиним винятком став, мабуть, 2020 рік, тоді я був у Мінську. Але наступне святкування Незалежності у 2021 році я пам’ятаю дуже добре: парад, Байрактари на платформах, літаки у повітрі і відчуття, що насувається щось погане. Втім, я тоді не усвідомлював масштабів. Навесні 2021 року Росія зосередила значні сили біля кордонів з Україною. У квітні я їздив на південь і схід країни разом з німецькими журналістами, щоб на місці побачити, наскільки серйозна ситуація. Саме в ті дні Росія дещо відступила. Але, як виявилося, ненадовго.
А потім було 24 лютого 2022 року. Через пів року, коли я повернувся до Києва з поїздки на південь України, у мене абсолютно не було бажання святкувати, я не пішов на Хрещатик. Тоді, як і цього року, на головній вулиці Києва виставили російську знищену військову техніку. Я подивився на неї лише в цьому році.
Для чого ці спогади? Отже, все те, що відбувалося 24 серпня на Хрещатику після 1991 року – це своєрідний скорочений путівник по українській незалежності. Хто дефілював і хто приймав паради, вже лише це може нам чимало розказати. З часом День Незалежності почали супроводжувати соціологічними дослідженнями, завдяки яким тепер ми можемо дізнатися, якими були суспільні настрої у той чи інший рік.
Багато чого змінилося. Наприклад, цього року День Незалежності «доріс» до найважливішого нерелігійного свята. У списку усіх святкових днів воно посідає третє місце після Великодня та Різдва. А у 2013 році, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), це свято було найважливішим лише для 12% українців.
Згідно з останніми соціологічними дослідженнями, сьогодні незалежність підтримують 89% населення України. Експерти КМІС наголошують, що «абсолютна підтримка незалежності була фактом, який здійснився до 2014 року, проте зараз ця підтримка ще більше зросла». Втім, залишився 1% тих, хто вважає, що Україна повинна об’єднатися з агресором. А ще 9% не змогли відповісти однозначно. Однак, як пояснюють соціологи, це люди, які підтримують незалежність, проте не визначились із відносинами з Росією.
Якщо озирнутися назад, можна побачити, як поступово і без війни зростала підтримка незалежності. У 1990-х роках незалежність підтримували 64% опитаних, натомість 32% прагнули об’єднання з Росією. У наступне десятиліття підтримка незалежності зросла до 73%, натомість відсоток тих, хто бажав зв’язку з Росією, зменшився до 23%.
І, нарешті, у 2013 році 81% українців підтримували незалежність України, а 16% все ще хотіли об’єднання з Росією. Ймовірно, саме ці результати сприйняли у Росії як «сигнал тривоги» про втрату впливу.
Упродовж багатьох років річниця незалежності була також приводом для палких незліченних дискусій, публікацій і коментарів про стан дедалі дорослішої України. Про те, як могла б скластися її доля, якби українці зробили інші «вибори». І перш за все дискусія торкалася питання, чи можлива повна незалежність без пролитої крові?
Зарубіжні оглядачі, зокрема і я, наголошували на феномені України, яка безкровно зуміла вийти з СРСР і здобути незалежність, адже перша половина ХХ століття була насичена збройною боротьбою українців, яка не завершилася успіхом. Отже, цього разу Україні, здавалося, пощастило на цьому пострадянському просторі, враховуючи те, що відбувалося в інших країнах. Наприклад, у сусідній Молдові, де війна закінчилася відокремленням Придністров’я. Ба більше, у середині 1990-х Україні вдалося безкровним шляхом втихомирити російський сепаратизм у Криму.
Але від долі, а точніше від Росії, важко втекти. Сигналом того, що може відбутись у майбутньому, став конфлікт довкола острова Тузла у Керченській протоці, який спалахнув восени 2003 року. Сьогодні не так вже й багато людей пам’ятають про конфлікт 20-річної давнини, однак на той момент ситуація була дуже напруженою. Росіяни, які раніше на словах висловлювали територіальні претензії щодо цього маленького острова, раптом вирішили «приєднати його до вітчизни», побудувавши дамбу, а заодно стягнули військові частини до Краснодарського краю. Чи могла тоді вже початися війна? Ми не знаємо. Однак українська сторона діяла рішуче. На острів ввели українські війська, приїхав тодішній президент Леонід Кучма, який тоді опублікував книгу «Україна – не Росія». У всякому разі, саме ця рішучість змусила Росію тоді зупинитися. Але з сьогоднішньої перспективи те, що сталося у 2003 році, виглядає не випадковістю, а скоріше такою собі «бойовою розвідкою»: Росія намагалась проаналізувати, як далеко можна зайти.
Можливо, події, які почались, умовно кажучи, двадцять років тому на Тузлі, завершаться на цьому ж місці. З точки зору російського імперіалізму, можливо, це символічно, що острів Тузла став опорою для Кримського мосту. У травні 2018 року автомобільну ділянку мосту відкривав Владімір Путін, сидячи власною персоною за кермом вантажівки. Але з осені 2022 року його «імперську іграшку» атакували вже двічі. Наразі міст зазнав пошкоджень, як, власне, «пошкоджена» імперія Путіна. Однак у майбутньому крах мосту може прискорити початок падіння імперії Путіна.
Від початку свого правління Путін не зносив незалежної України і вільних українців. Колишній кагебіст з амбіціями нового імператора не уявляв, як будувати сучасну Росію. Тому він обрав традиційний, хоч, здавалося б, застарілий у наші часи спосіб через розширення території. Варто пам’ятати, що і без цього федеративна Росія є найбільшою державою у світі. Після війни у Грузії у 2008 році багато хто в Україні почав говорити, що Україні варто очікувати подібного нападу. Президентство Віктора Януковича, здавалось, поставило на «паузу» російську агресію. Але ми знаємо, що за підтримки тодішньої української влади тривала тиха «повзуча» російська анексія.
Так чи інакше, крапки над «і» у дискусії про те, чи можлива справжня незалежність без кровопролиття, розставила сама Росія у 2014 році. Якби не сусід України подібна дискусія була би абсолютно безглуздою на межі ХХ – ХХІ століть. Але через «руський мір» українці вже дев’ять років платять кров’ю за бажання самостійно вирішувати власну долю. Але й у цьому питанні після 24 лютого 2022 року сталася зміна. Хоч би як пафосно це звучить, однак через тридцять два роки після проголошення незалежності українці віддають життя захищаючи не лише свою країну, але і Європу. Принаймні ту частину, яка не бажає підпорядковуватися Росії.
Пьотр Андрусечко, Київ
Пьотр Андрусечко – польський етнограф, політолог, публіцист і журналіст українського походження. Головний редактор «Українського журналу». Співпрацює з низкою польських ЗМІ, зокрема Gazeta Wyborcza, Outriders, Nowa Europa Wschodnia. Журналіст року 2014 за версію Grand Press за «за репортажі з України, в яких він детально описував події з різних точок зору; а також за професіоналізм, знання та мужність; за матеріали з місць, куди не кожен міг би дістатися».