Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) Національного університету «Львівська політехніка» презентував результати дослідження щодо обізнаності мешканців України про діаспору та ставлення до неї, проведеного фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Дослідження відбувалося з 3 по 9 серпня 2021 року та охопило всі регіони України за винятком Криму та окупованих територій Донецької і Луганської областей.
Почну з питання про країни, з якими мешканці України асоціюють українську діаспору. Виявилося, що кожен другий мешканець України асоціює українську діаспору насамперед з Канадою (53% респондентів назвали цю країну першою). Польща ж опинилася на другому місці з 38%, а третє місце посіли США з 35%. До п’ятірки ввійшли також Італія (19%) та Росія (18%). Були й такі особи (аж 18% з опитаних), які не змогли назвати жодної країни, де проживає багато представників української діаспори.
Якщо ж проаналізуємо джерела, з яких українці отримують інформацію про діаспору, то лідером тут є телебачення (49%). Далі йдуть соціальні мережі (44%). Неостаннє місце в інформуванні українців про життя діаспори займають соціальні зв’язки. Так, 41% опитаних отримує інформацію від найближчого оточення (родичів, друзів, сусідів, колег), а 40% – безпосередньо від знайомих чи родичів, які мешкають за кордоном.
Лише 23% опитаних відповіли, що цікавляться питаннями, пов’язаними з українською діаспорою, але це не означає, що загальне ставлення до діаспори можна оцінити як негативне. Згідно з результатами дослідження, 67% українців позитивно ставляться до української діаспори. Усього 12% опитаних мають негативне ставлення, тоді як дещо більша частина (21%) відмовилася від відповіді на це питання. Можна припустити, що нейтральне ставлення спричинене саме недостатньою поінформованістю або й байдужістю до життя діаспори.
Якщо ж поглянемо на те, як позитивне чи негативне бачення діаспори залежить від різних чинників, таких як місце проживання, освіта, мова чи навіть політичні переконання, то побачимо, що більш позитивно до української діаспори ставляться: мешканці Заходу (77%) та Центру (74%), порівняно з тими, хто проживає на Півдні та Сході України (57% та 52% відповідно); ті, хто послуговується українською мовою (72%), аніж ті, хто вдома спілкується російською (58%); опитані, які підтримують вступ України до ЄС (78%), аніж ті, що виступають за вступ до Митного союзу (53%) або за неприєднання ані до ЄС, ані до Митного союзу (57%); особи з вищою або незакінченою вищою освітою (72%), на противагу тим, хто має середню спеціальну (65%) чи загальну середню освіту (62%).
Дуже цікаво, але не сказала б, що несподівано, змінюється статистика, коли мова заходить про фінанси. З усіх 67%, що позитивно ставляться до української діаспори, усього 30% вважають, що держава Україна повинна виділяти кошти для підтримки українських організацій за кордоном, і аж 49% респондентів, тобто майже половина, висловилися проти цього. Водночас аж 71% очікує, що українська діаспора повинна вкладати кошти в економіку України. Приблизно так само діляться думки стосовно питання залучення діаспори до роботи в керівних органах державної влади України: лише 35% опитаних вважають, що Україна повинна залучати українську діаспору до цього, майже половина (47%) висловилася проти.
Більш оптимістичне бачення ролі української діаспори стосується освітніх питань. На запитання «Чи варто Україні залучати українську діаспору до навчального процесу в Україні» 57% відповіли «так». Водночас 29% не погоджуються з цією думкою, а 14% – не визначилися.
І наостанок, 75% опитаних вважають, що Україні варто залучати українську діаспору до популяризації України за кордоном. На практиці ж виходить, що українська діаспора якраз і є основною рушійною силою популяризації України за її межами й найчастіше робить це без жодного державного фінансування, шукаючи кошти на «українські події» деінде. Тут знову ж таки повертаємося до співставлення фінансування та очікувань, про що вже згадувалося вище. Тому «питання залучення» доцільніше було б переформулювати на «питання співпраці».
Без сумніву, надзвичайно цікавим і корисним стало б поглиблене дослідження на цю тему, у якому можна було б проаналізувати причини, які впливають на те чи інше бачення української діаспори. Також цікаво дізнатися, що саме українці розуміють під терміном «діаспора»: йдеться про так звану «стару» міграцію або ж про сучасну, чи маються на увазі всі українці, що проживають за кордоном, або ж організовані та активні громади? Але навіть без глибинних досліджень зрозуміло, що українці недостатньо знають про життя й діяльність української діаспори, а тому часто сприймають її як щось зовнішнє, абсолютно відірване від українських реалій. Хотілось би, щоб ця інформаційна прірва між нами колись зникла.
Юлія ЛАЩУК