Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
139 років тому, 30 липня 1884 року народилась Софія Олександрівна Налепінська, у майбутньому Налепінська-Бойчук – полька за походженням, українка за вибором. Художниця-графічка, педагогиня. Дружина українського художника Михайла Бойчука. Представниця Розстріляного відродження – заарештована та розстріляна НКВД за звинуваченням в участі в антирадянській терористичній діяльності.
Софія Олександрівна Налепінська-Бойчук народилась 30 липня 1884 року у польському місті Лодзь. Батько майбутньої художниці – Олександр Налепінський був поляком, підтримував польські повстання та вболівав на відновлення незалежної Польщі, яка у XIX столітті була поділена між трьома імперіями. Мати – також Софія – була француженкою. Софія Олександрівна була не єдиною дитиною в родині, а мала також сестру Ганну та брата Тадеуша Єжи Налепінського – поета та прозаїка.
Коли маленька Софія мала 6 років, родина переїхала до Санкт-Петербурга. Там у 1905 році Налепінська відвідувала художню школу Яна Ционглінського. Після цього виїхала на навчання до Мюнхена, Німеччина, де навчалась у місцевій академії образотворчих мистецтв. У 1909 році, у віці 25 років переїжджає до Парижа, де навчається у мистецькій академії французького художника Поля Рансона. Саме там молода художниця знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – Михайлом Бойчуком, який одночасно прибуває до столиці Франції і також йде на навчання в академію Рансона.
У Парижі Софія Налепінська поселилась у мебльованих кімнатах у будинку №9 на вул. Кампань-Прем’єр разом з двома своїми подругами – Софією Сеґно та Софією Бодуен де Куртене. За збігом обставин, навпроти кімнат трьох подруг мешкав як раз Михайло Бойчук. Між українським художником та Софією Сеґно зародились романтичні почуття. Однак той роман не закінчився успіхом. «Брат Софії Генріх Сеґно — “піонер льотництва” Росії й Польщі — після з’ясування “джентльменських стосунків” із Бойчуком забрав екзальтовану панночку до Петербурга», — так описує мистецтвознавець Ярослав Кравченко завершення цих стосунків. Софія Налепінська стає черговим коханням українського художника. Пізніше, у 1912 році Михайло Бойчук напише свою картину «Чотири жінки і кіт», де з гумором покаже себе у вигляді кота в оточенні чотирьох жінок: на першому плані в червоній хустині – Софія Налепінська, поруч із нею – Софія Бодуен де Куртене та Гелена Шрамм, за ними – Софія Сеґно.
Саме в Парижі у 1909-1910 роках Михайло Бойчук разом зі своїми однодумцями та учнями, серед яких була і Налепінська, засновує окрему мистецьку школу – названу пізніше бойчукізмом. Для бойчукістів були притаманні монументалізм, синтез українського фольклорного образотворчого мистецтва і церковного мистецтва Візантії та Раннього Відродження.
Закохавшись у Михайла Бойчука, Софія прийняла та полюбила також українську культуру. Бувши за походженням полькою, Софія у дорослому віці ухвалила рішення стати українкою – вивчила українську мову, пісні, захопилась українською літературою та мистецтвом. Пізніше сестра Софії Ганна Налепінська-Печарковська так згадувала шлюб своєї сестри з Бойчуком: «Треба пам’ятати також, що Михайло був цілковито захоплений українськими ідеями, бути і працювати з ним означало також відректися від своєї Батьківщини. Треба було так любити його, як моя сестра, щоб відректися від усього цього <…> Софія вже зреклася, так скажемо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито під впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, – але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей».
У 1910 році Софія разом з Михайлом переїжджають в Україну. З 1917 року вони живуть у Києві на вулиці Татарській. «Там був особняк з великим садом, в голодні роки фрукти і овочі допомагали якось вижити… Приходило багато учнів, молодих і тому завжди готових їсти. <…> Софія варила великі баняки каші, капусти…, бо всі працювали у нас в домі; пам’ятаю робили проекти паперових грошей для Петлюри – на конкурс», – писала про цей період життя Ганна Налепінська-Печарковська.
Хоча Софія Налепінська-Бойчук у своїй творчості перейняла частину елементів бойчукізму, таких, наприклад, як образ Богородиці з немовлям або українські мотиви, однак все ж пішла своїм мистецьким шляхом. Художницю, на відміну від її чоловіка, з яким вони побрались у греко-католицькій церкві у Києві, не приваблювали монументальні полотна, а вся вона була віддана графіці та гравюрі.
За допомогою дерева, інструментів та чорної фарби художниця створювала образи повні життя, руху та емоцій. У своїй творчості Софія Налепінська-Бойчук неодноразово зверталась до соціальних тем українського населення початку XX століття, до тем жіночої дружби, сільського життя. Створила Софія також декілька ілюстрацій до книжок, серед яких зокрема, гравюри до творів Тараса Шевченка «Катерина» та «Мені тринадцятий минало».
Характерною ознакою більшості робіт Софії є вписування персонажів у пейзаж, чи то лісний, чи сільський або більш урбаністичний, як того вимагав час індустріальної революції в СРСР. До прикладу, такий індустріальний пейзаж видно на роботі «Перед наступом білих», де головні герої зображені на фоні будинків і заводу з труби якого клубочиться дим. На цій же роботі, попри її явний соціалістичний характер, видно й елементи бойчукізму, а саме – жінка, що притуляє до себе дитину, ніби Богородиця маленького Ісуса.
Ще одним вартим уваги елементом робіт Софії Налепінської-Бойчук є зображення неба на гравюрах – інтенсивністю ліній художниця вміло передає і спокійне лагідне небо, і легкі купчасті хмаринки і загрозливі грозові хмари, що скупчуються над головами героїв її робіт. Наприклад, як в її ілюстрації до вірша Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало».
Крім мотивів жіночої дружби і підтримки, у роботах Софії часто зустрічаються також сцени, де подруги разом читають, або одна читає іншій, що також показує велику любов до друкованого слова.
Однією з найбільш виразних робіт Налепінської-Бойчук на соціальну тему є її гравюра «Голод», яка зображує жінку та пʼятьох голодних дітей, двоє з яких вже починають пухнути від голоду. Жінка у центрі гравюри знову в образі Богородиці схиляється над неприродно худою дитиною, обіймаючи її однією рукою, ніби намагаючись захистити. Атмосферу голоду та відсутності будь-якої їжі підкреслюють пусті вагони, кошик та ящики.
Крім того, що Софія Налепінська-Бойчук була талановитою художницею-графічкою, вона також була гарною педагогинею. У 1918-1921 роках Софія викладала у Миргородській художній школі. У 1922-1929 роках художниця очолювала ксилографну майстерню поліграфічного факультету Київського художнього інституту, з 1924 року викладала там. Серед її учнів – українські художниці та художники Катерина Гаккебуш, Олександр Рубан, Віра Бура-Мацапура. Остання так згадувала свою викладачку: «Софія Олександрівна була педагогом високої ерудиції. На заняттях вона підсідала до вихованців з олівцем у руках, пояснювала й показувала, як можна урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній… Тематику композицій вона радила брати з реального життя, добре знайомого автору».
Софія залишалася відданою Михайлові Бойчукові навіть після того, як він залишив її заради іншої жінки – Алли Гербурт (колишньої дружини теж страченого згодом українського письменника Майка Йогансена). Вже з ув’язнення Бойчук радив новій коханій звертатися за допомогою до Софії. «Вона сама мені в останньому листі писала про це, запитуючи “Як мається сестричка Петруся (маючи на увазі нашу донечку) чи не треба єї допомагати?”. Я просив, щоб вона допомагала, не знаю тільки чи лист до неї дійшов», – читаємо у листі від 21 квітня 1937.
12 червня 1937 року Софія Налепінська-Бойчук була заарештована НКВД за звинуваченням в участі в антирадянській націоналістичній терористичній організації та засуджена до смертної кари. Перед цим за таким самим звинуваченням був заарештований та 13 липня 1937 року вбитий Михайло Бойчук. Софія витримала декілька місяців жорстоких допитів, висунутих обвинувачень не визнавала. «У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антисовєцькій націонал-фашистській організації я участі не брала й шпигунської роботи не провадила», – йдеться у протоколі з допиту Софії Налепінської-Бойчук.
«Коли її запитали про національність, Налепінська відповіла: “Українка (батьки поляки)”», – описує один із допитів історик Сергій Білоконь у статті «Смерть Софії Налепінської-Бойчук».
Розстріляна 11 грудня 1937 року. Реабілітована у 1988 році. Її імʼя викарбувано на пам’ятнику репресованим митцям, відкритому 1996 у сквері Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури у Києві.
Іменем Софії Налепінської-Бойчук названо стипендійну програму від Українського інституту, Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» та Інституту Адама Міцкевича, призначену митцям-громадянам Польщі для участі у мистецьких та дослідницьких резиденціях у Києві.
Підготувала Анастасія Верховецька