Спогади про Генрика Вуєца

0

Іза Хруслінська – польська публіцистка і громадська діячка, багато років пов’язана зі спільними польсько-українськими проектами. Авторка книг-інтерв’ю з українськими інтелектуалами Ярославом Грицаком, Оксаною Забужко, Йосифом Зісельсом. Членкиня Українського ПЕН. За її діяльність у 2016 році Президент України нагородив її ювілейною медаллю з нагоди 25-річчя Незалежності держави.

16 серпня цього року відійшов від нас Генрик Вуєц…

Є такі люди, про яких можна сказати, що вони прекрасні. Саме такою прекрасною людиною був Генрик Вуєц. Прекрасним було його життя.

З Генриком Вуєцом, або, як його називали всі знайомі й друзі, Геньом, ми познайомились у 1997 році, коли створювався перший Польсько-український форум –  неполітична організація, членами якої були люди різних професій, політичних поглядів, громадяни Польщі обох національностей: польської та української. Генрик Вуєц одноголосно обраний очільником форуму в другій каденції ради в 2000 році. Він тоді став депутатом Сейму РП від Союзу свободи Unii Wolności. У складі першого форуму було багато депутатів різних політичних поглядів, бо захід створювався на хвилі посилення інтересу до польсько-українських стосунків наприкінці 90-х років.

Генрик Вуєц для мене – особи покоління Польської народної республіки (ПНР)[1], яке у другій половині 70-х років мало по двадцять років, – був і залишиться передусім легендою демократичної опозиції ПНР, легендою Комітету захисту робітників[2], поруч із Яцеком Куронєм, Адамом Міхніком, Яном Юзефом Ліпським.

Біографія Вуєца була наповнена неймовірно інтенсивною діяльністю. У студентські роки він потрапив до варшавського Клубу католицької інтелігенції, пізніше – у середовище опозиційної молоді, яке у 1976 році стало співзасновником Комітету охорони робітників.  Організовував допомогу для репресованих робітників Урсуса й Радома, у 1977 році брав участь у голодуванні в костелі св. Мартина, був редактором підпільного «Робітника» та співорганізатором Вільних профспілок узбережжя. Його прізвище можна зустріти в контексті майже всіх незалежних ініціатив другої половини 70-х років. Багато разів Генрика Вуєца затримували, ув’язнювали, у 1978 році його звільнили з роботи на фабриці напівпровідників TEWA, у 1979 році побили під час нападу комуністичних бойовиків на квартиру Яцека Куроня, де відбувалася лекція Літаючого Університету. У 1980 році він був діячем, а згодом членом управління «Солідарності», брав участь у обговореннях Круглого столу, за часів вільної Польщі був депутатом, працював у Міністерстві сільського господарства й у Канцелярії президента Броніслава Коморовського. Займався питаннями польсько-українського порозуміння та польсько-єврейського діалогу.

Генрик Вуєц часто повторював, що українськими справами «заразив» його ще за часів опозиції Яцек Куронь. Думаю, що він був вірний  їм, як і  іншим справам, якими починав займатися. Так було в ситуації з Україною й польсько-українськими стосунками. Я спостерігала три рівні його зацікавлення. Перший – підтримка незалежної, демократичної України та її європейського прагнення. Вуєц був солідарний з українським суспільством під час українських Майданів, Помаранчевої революції та Революції Гідності. Він говорив: «Для Польщі, для кожного, хто мислить політично, очевидно, що тільки незалежна, демократична Україна є гарантією суверенності Польщі. Слід утримувати взаємозв’язки попри те, що вони часами слабнуть». Думаю, що незважаючи на прагматичні погляди стосовно польсько-українських стосунків, він симпатизував Україні. Це відчуття посилили Помаранчева революція та Революція Гідності. Вуєц брав участь, разом із нашою групою активістів Польсько-українського форуму, в усіх трьох турах виборів 2004 року в Україні.

Другою сферою його зацікавлення був діалог і польсько-українське єднання, третьою – співпраця з українською меншиною  Польщі та допомога мігрантам з України.

Генрик Вуєц (на фото крайній справа) під час дискусії “Митрополит Андрей Шептицький і його спадщина” в Українському домі у Варшаві.

Генрик вклав багато енергії і багато зробив для розбудови польсько-українського діалогу, зокрема для підтримки української спільноти в Польщі (меншини)  – і цій справі я хочу присвятити трошки більше уваги. Передусім надам слово йому самому: «Я намагаюся не розглядати історію лише як історію боротьби – я шукаю шанси на примирення. Це для мене є найважливішим. Під час розмови з українцями, я можу перекреслити старі суперечки та битви й шукати місця, де ми можемо порозумітися. Хоча це складно. Цей момент появи процесів порозуміння для мене є найважливішим. Мені не йдеться про якісь гучні заяви, а наприклад, про момент, коли після занепаду комунізму було відкрито кордони й поплив потік людей. Ми почали говорити між собою, контактувати на пальцях, обмінюватися товарами й жестами. Так розпався стереотип українця-різуна, і це був початок справжнього єднання. А історія? Вона є всюди – у польсько-українських стосунках, польсько-білоруських і польсько-литовських. Якщо не торкатимемося важких проблем, то єднання не буде. (…) І думаю, що попри різницю ми будемо спроможні знайти спільну перспективу». За інших обставин він говорив: «Постійно треба пам’ятати та нагадувати формулу польських єпископів[3], повторену зрештою в 2003 році польськими та українськими єпископами: пробачаємо й просимо пробачення. Ідучи цією дорогою, отримаємо більше, ніж шляхом агресії та ненависті – а такі спокуси останнім часом з’являються як з одного, так і з іншого боку».

Генрик Вуєц не був би собою, якби його зацікавлення польсько-українським діалогом обмежилося словами. Тому він брав участь та підтримував багато заходів Польсько-українського форуму, який діяв передусім до 2005 року, та інших заходів,  включно в 2010–2015 рр., коли він був радником президента Польщі Броніслава Комаровського. Цей список дуже довгий. За часів форуму він займався організацією кількох важливих семінарів, місії для спостерігачів у всіх турах виборів під час Помаранчевої революції, співорганізацією річного важливого проєкту «Київ у Варшаві, Варшава у Києві», медіа-проєктів,  55-ї річниці операції «Вісла» у 2002 році.

Для Генрика Вуєца пам’ять про трагедію української спільноти, пов’язану з депортаціями під час операції «Вісла» 1947 року, та підтримка української меншини в Польщі залишались одними з пріоритетних справ. Під час чергової річниці він сказав: «Демократично вибраний Сенат РП услід за висловленим польськими єпископами зверненням ухвалив у 1990 році постанову, що критикує операцію “Вісла” – цю ганебну для Польщі, однак реалізовану комуністами пацифікацію українського, лемківського, бойківського населення або населення, що мало православне чи греко-католицьке віросповідання. Таке рішення сенату уможливило офіційні контакти української опозиції з польськими парламентарями. Стартував складний польсько-український діалог».

У 1990  році Вуєц був депутатом, а не сенатором у польському парламенті, тож він не брав участі в ухваленні постанови, що критикувала операцію «Вісла», але в 1997 році, серед інших польських інтелектуалів, науковців, митців, політичних діячів, підписав відкритого листа «Шана жертвам операції “Вісла”». Брав участь у всіх її круглих датах . Коли в 2017 році в 70-ту річницю операції “Вісла” польський уряд уперше з 1989 року відмовив Об’єднанню Українців у Польщі та українським організаціям у фінансуванні вшанування пам’яті жертв цієї операції, важливим виявилася суспільна підтримка громадян Польщі польської національності та солідарність з українцями Польщі. Підписання відкритого листа з висловленням спротиву щодо цього рішення польського уряду, фінансова підтримка, присутність під час урочистостей у Перемишлі мали продемонструвати, що поляки та українці спільно пам’ятають про цю трагедію й разом вклоняються її жертвам. Генрик Вуєц разом із дружиною Людвікою, яка також була активісткою демократичної опозиції часів ПРЛ,  як і за інших обставин, були підписантами листа та брали участь у відзначенні річниці операції в Українському домі в Перемишлі та в жалобних богослужіннях.

Він неодноразово висловлювався під час дискусій щодо волинської трагедії. Вважав, що слід пам’ятати про українських жертв, які гинули від рук поляків. «Не можна пам’ятати тільки своїх жертв, ми мусимо пам’ятати і тих, і інших. Думаю, що треба йти цим шляхом, аби такі справи якось залагоджувати й вирішувати. Не може бути так, що винна лише одна сторона».

Генрик Вуєц в Українському Домі у Варшаві. Фото: Медіа ІС

Багато з нас, зокрема і я, запам’ятають Генрика таким, яким він був під час нашої спільної польсько-української поїздки в липні 2013 року до Павлівкі-Порицька – символічного для поляків місця волинської трагедії – та до Сагриня – місця страти українського цивільного населення руками відділів Армії Крайової у березні 1944 року. Польсько-українські зустрічі над похованнями в обох місцевостях були організовані нашими друзями-українцями. В Луцьку відбулася дискусія на тему єднання. Генрик Вуєц під час зустрічі в Університеті імені Лесі Українки в Луцьку виголосив прекрасні слова про те, що він під час цієї поїздки є паломником. Але я пам’ятаю також вираз обличчя та очі Гені, коли ми опинилися на скромному, дуже скромному кладовищі в Сагрині, досі частково знищеному та занедбаному, яке залишається в підпорядкуванні католицької церкви. На надгробній таблиці на честь вбитих українців читали їхні прізвища, а там більшість – жінки й діти, немовлята, старі люди. Два дні до того такі ж написи ми бачили на пам’ятнику, встановленому на честь убитих у Павлівці-Порицьку поляків.  Геньо був серед тих, кого сильно вразила така наочність.  Про це він згодом розповідав в одному з радіокоментарів.

Разом із Людвікою Вуєц вони висловлювали спротив нищенню українських надгробків та пам’ятників на території Польщі, їхні прізвища є серед підписантів у 2016 році «Волання з Верхрати» –  нашого протесту щодо цього варварства –  та відкритого листа «Не забуваймо про знищені українські могили в Польщі» в листопаді  2019 року.

Генрик Вуєц не залишався байдужим до негативу в польсько-українських стосунках, шукав мости єднання, як депутат і радник президента Польщі розбудовував політичну співпрацю між Польщею та Україною!

*

У моїй пам’яті Генрик Вуєц, Геньо Вуєц назавжди залишиться з тією своєю теплою посмішкою на обличчі, доброзичливім підходом до кожного, активністю у важливих справах та відмовою залишатися байдужим! Нагадаю на завершення слова, які можна назвати його життєвим кредом:  «Я не сам у цьому світі, я не міг би бути тут один, я не є відповідальним лише за себе. Це, по суті, єдиний сенс нашого життя, все інше є непевним, невиправданим. Нас поєднує спільна доля щодо невідомого світу. Отож, я не можу думати тільки про себе, не можу залишати інших, поки це мені під силу, я мушу разом з іншими долати безсенсовність цього світу і – може зазвучить це більш оптимістично – разом шукати і разом творити його сенс. Тому я не повинен віддавати своє життя лише за себе самого. Це є близьким до солідарності».

Вічная Йому і світла пам’ять![4]

Іза ХРУСЛІНСЬКА

 

[1] Ред.: Польська народна республіка (пол. Polska Rzeczpospolita Ludowa (PRL)) – польська держава у 1952–1989 роках. У цей період Польща не була суверенною державою, а перебувала під політичним домінуванням СРСР.

[2] Комітет захисту робітників (пол. Komitet Obrony Robotników – KOR) – польська опозиційна організація, що діяла від вересня 1976 до вересня 1977 року, протистояла політиці влади ПНР, надавала допомогу репресованим унаслідок червневих подій 1976 року, передусім у Радомі та Урусі, а також у Плоцьку. Після часткового виконання її вимог владою ПНР трансформувалась у Комітет суспільної самооборони (Komitet Samoobrony Społecznej „KOR”).

[3] Лист 1965 року польських єпископів до єпископів німецьких, названий пізніше прокламацією  (orędziem), вважається одним із найважливіших етапів польсько-німецького єднання після ІІ Світової війни. З цього листа походить цитата: «пробачаємо та просимо пробачення [дослівно: даруємо прощення і просимо про нього]».

[4] В оригінальному тексті, написаному польською, авторка замістила ці слова українською.

 

Share.