Після Євро-2012 розуміємо, що нашумілий документальний фільм BBC, який застерігав футбольних вболівальників зі всього світу не приїжджати на чемпіонат до України й Польщі, добряче перебільшив масштаби сподіваних загроз.
І справді, якщо не брати до уваги поодиноких ексцесів з участю польських, російських, хорватських та ірландських фанів, які мали місце поза стадіонами, футбольне дійство в обох країнах-господарях відбулося «на ура», у помітно приязній атмосфері.
Чи це означає, що котрий-небудь темношкірий англієць, який, перелякавшись показаного у фільмі повсякденного неподобства на українських і польських стадіонах, в останній момент відмовився від поїздки на Євро-2012, повинен тепер кусати лікті? Згадаймо, що основний акцент у фільмі було зроблено саме на розквіті расизму в польському й українському фан-середовищах. Наочна аргументація режисерів картини була переконливою: українські й польські стадіони переповнені антисемітськими й расистськими настроями, тож «кольоровим» вболівальникам краще туди навіть не пхатися. Тарас Шумейко в №11 «Нашого вибору» погоджується з авторами фільму: «Проблема расизму на українських і польських стадіонах таки існує». З цим висновком важко не погодитися і мені – навіть попри те, що у фільмі помітні певні «натяжки» (наприклад, не зовсім коректне ототожнення кельтського хреста з символікою расизму).
Кілька років тому, їдучи в Донецьк із Луганська в автобусі разом із фанами луганської «Зорі», я звернув увагу на парадоксальний симбіоз: російськомовні, ментально «совєтські» хлопці з Луганська були щедро екіпіровані українською націоналістичною символікою, плакатами з портретом Степана Бандери тощо. Важко заперечити той факт, що націоналістична ідеологія тої чи іншої країни має прямий зв’язок з процесами в голові середньостатистичного члена різноманітних футбольних «фан-клубів». Тут пролягає одна з ниток, смикаючи за яку певні політичні сили демонструють свої впливи й досягають потрібних їм результатів (цікавий факт: війні в Югославії в 1990-х роках передував різкий зріст антагонізму між фанами хорватських та сербських клубів). З легкістю у свідомості не дуже інтелектуально обтяжених футбольних фанатів можна затерти різницю між «націоналізмом» чи «патріотизмом» і тим, що ми називаємо «расизмом» чи «ксенофобією». Суспільство, де спостерігається зріст подібних хворобливих симптомів, безперечно, повинно вжити всіх можливих засобів, аби їх викорінити. Фільм BBC звернув нашу увагу на цю проблему – за що ми його авторам безмежно вдячні.
Та все ж залишається відкритим питання: чому ми не побачили фактично жодного прояву расизму під час Євро-2012? (залишимо тут поза увагою поодинокі випадки, які мали місце поза межами офіційних ігор: наприклад, мавпячі крики деяких вболівальників під час тренування голландської збірної в Кракові). Навряд чи справа тільки в бездоганній роботі правоохоронних органів (хоча і їм варто віддати належне). На мою думку, уже сама інтенція авторів «Стадіонів смерті» була хибною.
По-перше, у фільмі не взято до уваги різницю між двома основними категоріями вболівальників, які можна б назвати «фаном-інтелігентом» і «фаном-хуліганом». «Фан-інтелігент» – це звичайний уболівальник, який приходить на стадіон зі своєю сім’єю задля відпочинку, щоб насолодитися видовищем, випити пива і з’їсти хот-доґа. Натомість до категорії «фанів-хуліганів» (або, висловлюючись польською термінологією, «кіболів») слід зарахувати тих уболівальників, які приходять на стадіон, щоб побешкетувати, покидати на поле петарди, побитися з уболівальниками суперника, поліцією тощо. Саме в другій категорії вболівальників криється потенційна небезпека. Рівень цієї небезпеки різко знижується на матчах змагань типу Євро-2012: причини очевидні – основна маса вболівальників, які приходять, а радше приїжджають на такі матчі, це – «фани-інтелігенти», або навіть «фани-туристи»; суттєво знижує відсоток присутності «фанів-хуліганів» на чемпіонатах досить висока ціна квитків – адже «кіболі» в основному є представниками нижчих соціальних прошарків.
По-друге, звернімо увагу: усі використані в «Стадіонах ненависті» сюжети, що демонстрували прояви ксенофобії, були зняті саме під час клубних змагань. Думаю, не варто й пояснювати, що між клубними чемпіонатами й змаганнями збірних існує велика різниця. Передусім вона проявляється у тому, що ставлення середньостатистичного «фана-хулігана» певного польського чи українського клубу до збірної – значно прохолодніше, ніж до улюбленого клубу. Важко собі уявити, щоб «кіболі» варшавської «Леґії» чи краківської «Вісли», які тільки вчора товкли один одному писки на «уставках», сьогодні, як нічого не бувало, пліч-о-пліч стояли у фан-секторі польської збірної (можливо, нечисленним винятком цього явища є фани російських клубів, які під час гри своєї збірної підписують «мир» і їдуть вболівати за неї разом). Підсумовуючи: за небагатьма винятками, середньостатистичним стадіонним хуліганам на матчі збірних ходити просто нецікаво. Тому ми не побачили на Євро-2012 проявів ксенофобії, а чорні прогнози BBC не справдилися, та й справдитися не могли.
Степан ІВАНИК