Тарас Шумейко: «Стадіони ненависті» – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Тарас Шумейко: «Стадіони ненависті»

15 Липня 2012
Тарас Шумейко: «Стадіони ненависті»

Люті бійки між фанатами «Шахтаря» й «Металіста», побиття харківськими «ультрас» (організовані групи підтримки футбольних команд) індійських студентів, які вболівали за їхню ж команду, некомпетентність та ігнорування працівниками правоохоронних органів відвертих проявів расизму – такий матеріал представили журналісти компанії ВВС у документальному фільмі «Стадіони ненависті» про культуру вболівання в Польщі й Україні.

У стрічці показано, як сотні прихильників харківського «Металіста» й львівських «Карпат» викидають праву руку в нацистському привітанні, скандуючи «зіґ-хайль» (або, як варіант, «зіґа-заґа»), а польські «ультрас» у Лодзі й Кракові виставляють заборонені банери, відкрито демонструючи расистську й антисемітську символіку – знаки white power («влада білих»), такі, як кельтський хрест, свастики чи шестикутні зірки, повішені на шибениці. У фільмі показано: коли м’яч переймає чорношкірий гравець – уболівальники команди супротивника гуртом імітують мавпячі відголоси.

Висновок авторів фільму: УЄФА переоцінило ступінь готовності Польщі й України до проведення чемпіонату, а вболівальникам з Європи їхати в ці дві країни – просто небезпечно. У фіналі чорношкірий футболіст Сол Кемпбел (колишній капітан англійської збірної) застерігає англійських вболівальників перед поїздкою в Україну й Польщу: «Залишайтеся вдома, дивіться матчі по телевізору, але не їдьте на чемпіонат, якщо не хочете повернутись додому в труні», – каже він.

«Стадіони ненависті» транслювалися в програмі «Panorama» в гарячий час – за 11 днів до початку Євро-2012, і реакція не забарилася: уже наступного дня директор департаменту інформаційної політики МЗС Олег Волошин вимагав від ВВС вибачення перед Україною. Украй неприхильними були й відгуки про фільм в українських і польських ЗМІ: вони мало не в один голос (за винятком поодиноких журналістів, і серед них – Томаш Ліс) критикували «Стадіони ненависті» за односторонність і маніпуляцію, твердячи, що єдиною метою ВВС було роздмухати чергову сенсацію.

Чи адекватним є таке сприйняття фільму? Перш ніж відповісти на це питання, слід розібратися, про що взагалі розповідає ця стрічка. Назва промовисто вказує, що йдеться про ситуацію на стадіонах (і, сказати б, на суміжних територіях). Те, що ми бачимо, переглядаючи стрічку, заперечити важко: два із чотирьох матчів в Україні, на яких проводилися зйомки, супроводжувалися расистськими ексцесами. Журналісти не беруться говорити про все українське чи польське суспільство, свідомо уникаючи узагальнень. З іншого боку, у фільмі не бракує й ефектних краєвидів українських і польських міст, усміхнених, привітних краян. Попри велику популярність гри (для багатьох співвітчизників, справді, «футбол – це релігія»), не можна все населення України ототожнювати з футбольними хуліганами, ба, навіть зі звичайними вболівальниками (хоч під час чемпіонату вболівання набуло справді всенародного характеру).

Одначе, важко не погодитись і з тезою про некомпетентність міліції: мало того, як стверджує відомий правозахисник Євген Захаров, охоронці порядку взагалі в Україні уникають справ на расистському підґрунті – і навіть цілком очевидні випадки побиття скінхедами чорношкірих оформлюють як звичайне хуліганство. Тож не дивно, що полковник міліції, відповідальний за підготовку до чемпіонату у Харкові, навіть не має уявлення про те, що вболівальники використовують нацистську символіку. А викидаючи праву руку вперед, вони, на його думку, «просто вказують на вболівальників команди суперника» (!). Міліцейський достойник навіть не має уявлення про те, що частина вболівальників при цьому вигукує «зіґ-хайль».

Отож, навіть коли розглядати висновки журналістів як натяжку й полемічне загострення (сподіватимемось, що теза про небезпеку для чорношкірих англійських вболівальників є перебільшеною), фільм наочно демонструє: проблема расизму на українських і польських стадіонах таки існує. Для Заходу, який уже звик до того, що наша доба – це час неспинних масових міграцій і толерантності до представників інших рас, – ситуація на українських стадіонах видається разючим анахронізмом: в Англії так було 20–30 років тому. Отож, стрічка змушує серйозно замислитись над проблемою расизму на стадіонах і спонукає змусити клуби провести заходи проти «ультрас», котрі відкрито сповідують фашистську ідеологію.

Тарас ШУМЕЙКО,
організатор зйомок фільму «Стадіони ненависті» в Україні

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись