Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
14 травня 2023 року минає 152 роки з Дня народження українського письменника-експресіоніста та громадського діяча Василя Стефаника. Стефаник жив у Кракові з 1892 по 1901 рік, навчаючись на медичному факультеті Ягеллонського університету. Тут він познайомився з польськими письменниками, представниками епохи «Молода Польща» – Станіславом Пшибишевським та Станіславом Виспянським. Його близьким другом стали Вацлав Морачевський та його дружина Софія Окуневська. Саме у Кракові сформувалися естетичні та особистісні орієнтири молодого письменника.
Зараз на кам’яниці, розташованій неподалік краківського залізничого вокзалу, по вулиці Аріанській, 1, висить меморіальна дошка, встановлена в 1971 році до 100-го ювілею українського письменника. Польською мовою на ній написано «У цьому будинку жив і творив у 1892-1901 роках Василь Стефаник. Видатний український письменник. Прихильник розвитку українсько-польських культурних взаємин. 15.10.1971. СПП (Спілка польських письменників».
Василь Стефаник народився у селі Русові на Прикарпатті у 1871 році. Навчався у Снятинській міській школі, а потім у Коломийській та Дрогобицькій гімназіях. Переїхавши до Кракова, де він вивчав медицину, Стефаник зацікавився культурним та громадським життям міста. Став учасником об’єднання студентів-українців «Академічна громада». Пишучи до Левка Бачинського у грудні 1893 року, 22-річний Стефаник оповідав про своє життя в Кракові так: «Читаю богато, бігаю по всіх усюдах, де що цікавійшого побачити і добре мені єсть!». Хоч уже за три роки в 1896 році у листі до близького друга Вацлава Морачевського (медика, педагога і філософа, з яким він познайомився саме у Кракові), він пише: «Треба би вчитися та здати перший іспит і в світ тікати, бо в Кракові вже тісно». У листі до Морачевського у листопаді 1897 року Стефаник пише: «Я за себе не можу нічого написати, сижу в Кракові майже сам, роблю свою роботу і вечерами тужу за моєю гарною минулістю».
У Кракові Стефаник пише низку як прозових, так і публіцистичних текстів. За цей час виходить перша збірка новел «Синя книжечка» (1899). Згодом збірка «Камінний хрест» (1900), а незадовго після виїзду з Кракова збірка прози «Дорога» (1901). У 1905 році виходить збірка «Моє слово», яка підсумовує перший етап творчості письменника 1897-1902 років.
Новела «Камінний хрест» – один з найвідоміших текстів Василя Стефаника був написаний під враженням від прогулянок письменника на залізничний вокзал, через який їхали українські емігранти до Північної Америки. 23-го квітня 1899 року у листі до Ольги Кобилянської Стефаник пише: «Через Краків переїзджають заєдно наші емігранти. Йду щовечера, аби їх здибати. Страшно за ними і перед ними, серед того вони прибиті, здані на всю подлість люцку старого і нового світа. Немилосерда земля чорна, що пустила їх від себе». Згодом, у травні 1899 року у листі до Морачевського він згадує: «На двірци у Кракові я все надибаю наших мужиків, що їдуть до Америки. Всі вони діти, не знають куди їдуть, як заїдуть, лишень знають, що землю їм мають дати, чорну, добру і богату».
Стефаника у Кракові можна було зустріти в кав’ярні «Яма Міхаліка» на Флоріанській, 45 або у будинку «Просвіти» на Ягеллонській, 11, а також в Стефаникових приятелів та друзів.
У 1898 році до Кракова переїхало подружжя Пшибишевських. До цього Станіслав Пшибишевський разом дружиною – норвезькою письменницею Дагні Юль-Пшибишевською – мешкали в Берліні. Вони подорожували Європою та мали досить складні стосунки. Подружжя було представниками берлінської богеми, у колах якої Пшишевський нажив слави письменника-скандаліста. Цікавим є факт, що у Дагні до зустрічі із Станіславом були стосунки із норвезьким живописцем Едвардом Мунком. Дослідники припускають, що на картині Мунка «Ревнощі» (написаній у 1895) зображено любовний трикутник, що склався між самим художником, Станіславом Пшибишевським і його дружиною. В особі ревнивця на передньому плані впізнають риси Пшибишевського.
У Кракові Пшибишевський почав редагувати тижневик (згодом – місячник) «Zycie».
7 лютого 1899 року у листі до Віктора Гаморака (брата майбутньої дружини) Стефаник пише: «Я в Кракові застав досить пусто, бо богато знайомих полишало єго і роз’їхалися. Русинів майже нема. Є тепер тут новина — се Przybyszewski. Я ще з ним не знакомий, але зазнайомлюся. Він є тепер у моді». 10 лютого у листі до своєї майбутньої дружини Ольги Гаморак Стефаник він теж згадує про Станіслава Пшибишевського: «Пшибишевский є в Кракові. Богато дуже п’є і в екстазі алкогольній пише, а в обезсиленю б’є, що видить в хаті, і свариться з жінкою. Як з ним познайомлюся, то Вам більше напишу». Знайомство з Пшибишевським Стефаник описує також в листі до Ольги у червні: «Був-єм у Пшибишевского на єго запросини. Говорили п’ять годин без перерви. Чоловік він сердечний, але до решти запитий. Я єго все боявся, аби він на мене не мав якогось впливу. По тій битві він питався мене, чи може мене в коліно поцюлювати, бо здавало би ся єму, що землю цілює. Неприємно було. У него пізнав-єм дуже богато всяких світових пройдох літературних». Після актів конфіскації та цензури, які спричинили фінансові складнощі, на початку 1900 року закривається «Zycie». Пшибишевський важко переживає це, про що пише Стефаник у листі до Ольги Гаморак в лютому 1900 року: «Щодня приходить до мене Пшибишевский і деревіє на канапі. Mam trzy morgi ziemi po ojcu i tylko o tej ziemi teraz myslę [Маю три морги землі по батькові й тільки про ту землю зараз думаю]. Чоловік вже не нещасливий, але демонічний в недолі. Пірвав всі нитки межи собою і людьми і тепер шукає кінців і сили не має ані в очах, ані в руках, аби наново присилитися. Пропав.»
Наприкінці жовтня 1900 року у листі до Ольги Кобилянської Стефаник пише: «Я до Вас із Кракова пишу. Тут мені добре і спокійно». Проте втрата матері, яку письменник переживав дуже важко, та напружені стосунки з батьком виснажують молодого письменника. У листопаді 1900 року Стефаник зізнається Ользі Гаморак: «Тому тиждень я дістав нервовий напад коло стола, по нападі прийшла сильна депресія, і я несвідомо перележав на столі кілька годин. Потім не міг-єм ходити і опанував мене шалений страх». У наступному листі до Ольги він додає, що «нерви такі розгукані, що їх не можна опанувати. 15-го грудня виїду з Кракова, або на село, або до якоїсь лічниц» У грудні Стефаник зізнається Ользі в страхові невідомості перед виїздом з Кракова: «Думаю виїзджати і боюся того, що мене чикає там десь на новім житю. Я перебув так богато особистої муки, що я більше не годен. Не годен не морально, але фізично — нерви не приймають». Так закінчився краківський період життя Стефаника.
У автобіографії, написаній у Русові в 1926 році, за чверть століття після від’їзду з Кракова, про цей період свого життя письменник згадує: «З тою моєю медициною вийшло діло без путя, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обпукуванєм та обшукуванєм. Тут я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і я від них користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив…». Дружина Морачевського — Софія — українська лікарка, освітянка, феміністка та ерудитка. Перша випускниця університету і перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині. Саме про неї згадує Стефаник у присвяті друзям «Серце» (1953), описуючи її так: «Софія Морачевська, пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі».
Згадуючи краківський період Василя Стефаника український письменник Богдан Лепкий, пише, що на Аріанській, 1, молодий Стефаник жив разом зі колегою по навчанню в університеті Сафатом Шмігером. Стефаник любив театр, але читав, за словами Лепкого, досить небагато («Арне Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і досить»). Щодо письменницьких звичок молодого Стефаника Лепкий пише: «не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Деяких і не доносив». Не надто любив розмови на філософські теми, проте любив розмови про політику. Молодий Стефаник любив слухати промови польського соціаліста Ігнація Дашинського.
За деякий час після від’їзду з Кракова Стефаник на 15 років припиняє літературну діяльність. Проте в цей період активно займається політичною роботою. У цей період він також переживає втрату — у 1914-му році помирає його дружина Ольга, у Василя залишається троє неповнолітніх дітей. Іван Драч описує цей період у віршеві «Мовчанка Стефаника»:
Питаєте, чому я все мовчу,
П’ятнадцять літ лютую німотою,
П’ятнадцять літ я корчусь від плачу.
Що ж! Тільки плач на мене йде ордою.
Потрясіння Першої світової війни, полем бою Східного фронту якої стає його рідне Прикарпаття, змусили Стефаника знову писати прозу. Його збірка новел «Земля» (1926) є однією з найважливіших прозових рефлексій цієї війни в тогочасній українській літературі.
Письменники підрадянської України дуже цінували творчість Василя Стефаника. Радянський уряд у Харкові у жовтні 1928 року присвоїв Стефаникові довічну персональну пенсію – 150 карбованців на місяць. Проте після інформації, що в УСРР радянська влада здійснює Голодомор, Стефаник відмовився від цієї пенсії. Після цього греко-католицька церква на чолі з Андреєм Шептицьким надала йому фінансову допомогу.
У січні 1930-го Стефаникові паралізувало праву частину тіла. Стефаник помер у Русові 7 грудня 1936 року від серцевого нападу у віці 65 років.
Євген Яковенко