Уже вкотре ми переконуємось, що Росія аж ніяк не бажає втрачати свого впливу над колишніми радянськими республіками, і найбільше, мабуть, над Україною. У листопаді Україні випадає нагода підписати довгоочікувану для багатьох Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, але такий розвиток подій, як виявляється, далеко не до душі нашому найбільшому сусідові. Серпневий російсько-український торговий конфлікт чи конкретніше експортна блокада України Росією, очевидно, став підтвердженням, що Кремль незадоволений можливим конкретним кроком Києва в його зближенні з Брюсселем.
В історії сучасних українсько-російських відносин Росія вже кілька разів вдавалась до економічного тиску на Україну з метою впливу на політичне рішення останньої. Так, варто пригадати газовий конфлікт в 2005–2006 роках. Тоді, після перемоги на виборах Віктора Ющенка і вибору проєвропейського курсу в зовнішній політиці України, Москва вирішила за допомогою газового питання «натиснути» на Україну та «показати» їй, що нехтувати своїм північним сусідом Києву не варто. Потім почався період «сирно-молочних воєн». Початок було покладено в 2006 році: тоді після заборони ввозу українських сирів збанкрутувало кілька сирних заводів в Україні. Зовсім недавно, а точніше рік тому, Україна пережила чергову «сирну війну», коли взимку 2012 року Росія спочатку заборонила ввіз на свою територію сирної продукції багатьох українських виробників, а потім ще й до цього списку заборони додала кількох виробників м’ясної продукції. За підрахунками експертів, тоді українські підприємства зазнали збитків приблизно до 100 млн. доларів США. Причиною «сирних воєн» також були політичні мотиви: тиск на Україну з боку Росії щодо української газотранспортної системи та схиляння Києва до Митного Союзу.
І ось – новий сплеск економічного тиску з боку Росії: літня експортна блокада українських товарів. Першим від започаткованого економічного тиску Кремля на Київ постраждав «шолокадний» олігарх Петро Порошенко. Наприкінці липня російська сторона заявила, що продукція кондитерської компанії «Roshen», яка належить П. Порошенку, не відповідає заявленій якості й унаслідок цього було призупинено експорт українських солодощів на російський ринок. Під впливом Росії перевірку українським солодощам оголосили Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова та Таджикистан. Однак жодних порушень у виробництві продукції «Roshen» цими країнами виявлено не було. Відтак відкрито почали говорити про виключно політичний підтекст економічного тиску на Україну Росією. Тим більше, що після українських солодощів Росія почала піддавати посиленому контролю практично весь експорт з України. Протягом серпня до експортованих з України товарів з боку Росії вживалися додаткові заходи з перевірки якості та їх відповідності.
Навіть один з металургійних гігантів України – «Запоріжсталь» Ріната Ахметова – у серпні, у зв’язку з такою ретельною перевіркою російськими митниками української продукції, призупинив на деякий час свої поставки в Росію. Варто підкреслити, що пріоритетним ринком для «Запоріжсталі» є ринок європейський, на який відправляється 20–25% продукції (переважно це країни Центральної Європи: Польща, Болгарія та Румунія), а на ринок Росії та членів Митного Союзу значно менше – близько 15–17%. Щоправда, ніхто з українських олігархів не бажає, щоб досить великий та об’ємний ринок країн-членів Митного Союзу перед ними закрився.
Нині провідні українські підприємства не бажають однозначної переорієнтації тільки на західний ринок. Хоча те, що за останні два-три роки українські олігархи активно починають вкладати гроші в модернізацію великих підприємств (прикладом може служити новозбудований металургійний завод «Дніпросталь» Віктора Пінчука та проведена модернізація таких заводів, як «Єнакієвський металургійний завод», «Азовсталь» та «Запоріжсталь», які належать Рінатові Ахмотову) може свідчити тільки про одне – український бізнес поволі починає прагнути завойовувати західний економічний ринок і чудово розуміє, що мусить модернізувати свої підприємства. Більше того, модернізація української металургії може зменшити її залежність від російського палива. Акцент зроблено на металургійних комбінатах, оскільки українська металургія в світовій класифікації донедавна знаходилась на сьомому місці за обсягом виробництва і вважається однією з найбільш перспективніших галузей української економіки.
Таким чином, економічний тиск на Україну зі сторони Росії не викликав позитивних реакцій в середовищі українських бізнесменів. Росія очікувала, що саме такими діями вона змусить офіційний Київ переглянути свою зовнішньоекономічну політику та в кінцевому результаті віддати перевагу Митному Союзові над Європейським. Але впливові українські олігархи більше проявили бунту, ніж покори щодо відверто нахабних кроків Кремля.
У вересні все частіше офіційний Київ заявляє про можливе підписання Україною листопадової Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Прагнучи налякати Україну та змушуючи її переглянути своє ставлення до Митного Союзу, Росія своїми активними діями із обмеженням експорту з України спричинилася до більшої активності останньої в питання зближення з Європейським Союзом. Однак і надалі залишається під великим знаком запитання те, чи Україна щиро зацікавлена в євроінтеграції – чи тільки це така собі гра зі сторони офіційного Києва, «дразнити» Москву своєю євроінтеграцією, намагаючись витягнути більше бонусів для себе.
Аналізуючи роки президентства Віктора Януковича, повірити в щирість української політики євроінтеграції дуже важко. Хоч сама Угода про асоціацію не означає того, що Україну зобов’яжуться в недалекій перспективі прийняти в лави членів ЄС, але більш реальні європерспективи все ж таки перед нею вималюються.
Одночасно це буде змушувати сучасну українську владу більше дотримуватись демократичних стандартів, а це може загрожувати її стабільності й у кінцевому результаті взагалі призвести до перемоги на чергових виборах опозиційних сил. Як можна здогадатись, команда українського президента не має бажання втрачати своєї влади, тому демократизовувати країну ніхто не буде. Але Угода про асоціацію зможе більше відкрити для України європейський ринок – цього, мабуть, найбільше прагнуть впливові українські бізнесмени-політики. От тільки як збалансувати ці два не сумісні для сучасної української влади елементи – демократичні норми та багатий європейський ринок, – офіційний Київ, здається, ще до кінця не знає, тому й балансує між Брюсселем і Москвою.
У свою чергу зближення з Росією, вступ у Митний Союз може призвести до втрати самостійності в економічній сфері впливових українських олігархів, які зараз саме і є українською владою. Втрата економічної самостійності потягне за собою й політичну, що також не є прийнятним для них. Але введені економічні обмеження з боку впливового й могутнього сусіда також матимуть негативний характер – це потягне за собою неабиякі збитки для українських підприємств.
Тож питання, яким же шляхом у кінцевому результаті піде Україна – надалі залишається відкритим. Очевидно, таке собі лавірування між Росією та ЄС для сучасної української влади є найбільш прийнятним, але як довго можна лавірувати? Мало ймовірності в тому, що листопадовий саміт зможе дати остаточну відповідь на це питання. Бо, окрім того, що сама Україна чітко не може визначитись, Європа в особі таких країн як Франція, Великобританія та Німеччина, не готова до можливого конфлікту з Росією, яка чітко заявила, що не схвалює української євроінтеграції.
Позитивом від російського небажання бачити Україну в Європі можна вважати те, що після чергового російського економічного тиску на Україну збільшилась кількість українських громадян, які віддають перевагу євроінтеграції. Тож намагаючись зашкодити українській євроінтеграції, Москва неочікувано допомогла їй.
Фото: tsn.ua
Ольга ПОПОВИЧ