Фонд «Наш вибір» відзначає десятиріччя свого існування. Його початки сягають часів Помаранчевої революції та активізації українського середовища у Варшаві у 2004 році. Тоді українці та поляки, які підтримували Україну, створили Громадську ініціативу «Наш вибір — Україна». Про неї розповідає Петро Тима – голова Об’єднання українців у Польщі.
Із Петром Тимою – головою Об’єднання українців у Польщі з 2006 року, зустрічаємося в самому серці Варшави, на так званій варшавській «Пательні» – велелюдному майданчику біля метро «Centrum». Складається таке враження, що сьогодні тут українську чути так само часто, як і польську. Йдемо ближче до Палацу культури, аби знайти тихе місце для розмови. Дорогою Петро Тима починає розповідати про події п’ятнадцятирічної давнини.
П.Т.: Знаєте, це знакове місце, бо тут відбувалися перші інформаційні акції для громадян України, щоб заохотити їх узяли участь у президентських виборах 2004 року. Тоді у Варшаві ще не було якихось мігрантських структур та організованої діяльності, але виникало чітке розуміння, що треба щось робити в цьому напрямку. Тут недалеко є офіс громадської організації «Школа лідерів», де тоді працював Андрій Павлович зі Львова, який у Польщі був на стипендії. Ми пішли до нього з Ростиком Крамаром і Тарасом Кравцем порозмовляти про те, що діється. Тоді люди з України почали привозити інформаційні матеріали «Нашої України», й було зрозуміло, що президентські вибори стануть важливим процесом. Там відбулася перша розмова суто на тему необхідності активізації громадян України.
З чого вирішили почати?
У якийсь момент виникла ідея, що потрібно заснувати організацію й проводити інформаційні акції. І, здається, першою такою організованою, продуманою акцією стала зустріч у Мазовецькому центрі культури на вул. Електоральній. Мені не становило великих труднощів домовитися про зал, тому що директором там був Павел Коваль, відомий нині політик. Ми запросили людей з Комітету виборців України (КВУ) з Києва, щоб розказали про виборчий процес. Пам’ятаю, що була дуже чітка установка: не агітуємо за конкретну політичну силу, а робимо інформаційну акцію для громадян України, кількість яких тоді у Варшаві вже була досить великою, аби вони взяли участь у виборах. Чергова акція, яка робилася вже під маркою «Наш вибір», відбулася тоді, коли ми як Об’єднання українців у Польщі звернулися до одного фонду щодо підтримки, отримали її і випустили листівку з інформацією про те, чому потрібно голосувати, як саме це зробити та які є кандидати. Це і був початок. Пізніше з’явилися поляки, які хотіли допомогти. В основному це були люди з «Клубу католицької інтелігенції» та варшавських молодіжних тусовок. Тут, на «Пательні», відбулося кілька таких акцій, під час яких ми стояли та агітували. Пам’ятаю ситуацію, коли підійшов хлопець і сказав, що за десять років у Варшаві ще ніколи не зустрічав жодного українця. Тобто було очевидно, що люди шукають контакту.
Яка на той момент була ситуація поміж ОУП та мігрантами? Ви вже були знайомі чи познайомилися під час Помаранчевої революції?
Ми знали тих, хто цікавився нашими заходами, відвідував їх як глядач. Дехто ставав навіть волонтером. Це були в основному студенти, адже мали більше часу. Я знав, між іншими, Андрія Павловича, Тараса Кравця, Олену Каплиш, Володимира Клебана. Звичайно, людей було не так багато, як зараз, але з деякими з них ми зустрічалися під час різних заходів. Дуже активним був д-р Ростик Крамар, викладач Варшавського університету. Він співпрацював із польськими громадськими організаціями, приходив до церкви на Медовій. Якщо потрібно було поспілкуватися щодо якихось проблемних ситуацій, як, наприклад, побиття громадян України, то все відбувалося в підвалі церкви отців Василіан. Парох отець Петро з великою відкритістю підходив і до співпраці з нами, і до труднощів мігрантів. У Варшаві основною проблемою виявилося те, що просто не було місця для світських зустрічей. Коли ми організовували культурні заходи, то робили це в міських культурних установах. Наприклад, подію про Голодомор у 2003 році проводили в Словацькому центрі культури в Старому Місті. Тоді прийшло багато студентів з України. Були й інші події, які відвідувала українська молодь. Ми намагалися не втрачати з ними контакту та інформувати їх про те, що робимо. Але це були в основному культурні заходи.
А що з політичними поглядами?
У той складний з політичної точки зору період усі ці люди – і ми, і мігранти – незалежно один від одного, почали замислюватися про те, як активізуватися, щоб донести до всіх громадян України та поляків важливість ситуації в Україні. З нами було багато поляків: Тереза Олещук, яка працює в тижневику «Політика», а колись була в «Солідарності»; Богуміла Бердиховська, яка питанням українсько-польських відносин переймалася ще з 80-х років; Іза Хруслінська, котра тоді займалася медіапрограмами, допомагала ОУП та… вивчала українську мову; науковець Гжегож Пац; журналісти з «Газети Виборчої», які цікавилися Україною. Загалом у Варшаві було дуже багато українофілів, котрі цікавилися чи то українською музикою, чи часто подорожували Україною. Серед них – і журналісти, з якими ми їздили на вибори в попередні роки. Це завжди була команда представників різних країн: ми брали журналістів із Польщі, Чехії, Словаччини, і завдяки цьому в нас був дуже хороший вихід на медіа.
Під час першого туру президентських виборів я знаходився в Києві з місією спостереження, натомість коли у Варшаві відбувався перший мітинг, я був у Донецьку на другому турі з командою міжнародних спостерігачів. Пам’ятаю, ми тоді телефонували до Варшави, і Яцек Кастелянєц казав, що саме зараз вони стоять на мітингу під Посольством України на вул. Шуха 7, у якому брали участь численні представники меншини з варшавської громади, зокрема тодішній голова, покійний вже Мирон Кертичак, Стефанія Лайкош, студенти. До мене в Донецьк дзвонили також польські журналісти, питали контакти українців у Варшаві, бо починається якась активізація. Ось така парадоксальна ситуація: перший київський Майдан я дивився по Euronews у номері донецького готелю, а у Варшаві в цей час творився свій маленький Майдан. Коли я повернувся до Варшави, тут уже була сформована команда активістів, під посольством стояло шатро, велися щоденні чергування, інформаційні мітинги.
Тобто меншина була таким собі медіатором між новою генерацією українців і польським суспільством?
Так, бо тоді ще не було інших українських структур. Посольство поводилося дуже обережно, не існувало жодної схеми співпраці з мігрантами. Вони зустрічалися з нами, бо ми були організацією, давно присутньою в Польщі, і функціонували на ринку польських неурядових організацій та у Світовому конгресі українців (СКУ). Коли я повернувся з Донецька, лише закинув додому речі та поїхав до клубу «Le Madame», куди мене запросили на зустріч польські молоді «ліві», щоб я їм розповів про те, що відбувається в Києві. Але цікаве діялося не лише тут, у Варшаві, а й у регіонах: люди масово зголошувалися бути спостерігачами, щоб їхати в Україну. Ми зустрілися з представниками влади міста, і вони сказали, що готові допомогти організувати якусь концертну акцію на підтримку України. Я, Ростик Крамар, Яцек Кастелянєц, потім до нас приєднався Роберт Лещинський, відомий музичний журналіст, – за тиждень ми все організували. Місто дало нам сцену біля Лазенковського парку. Технічну допомогу (озвучення, світло, техніків) надала міська фірма «Stołeczna estrada». Прийшло дуже багато заробітчан; нам вдалося запросити до участі Тараса Чубая, гурт «Квадраджесіма» і польських артистів. Концерт, що важливо, вів поляк Роберт Лещинський, а українською – радіожурналіст із нашої громади Ярослав Юнко.
Нам тоді допомагали різні громадські організації, підтримував Фонд Шумана, а також звичайні варшав’яни. На сцену вийшов і промовив до учасників тодішній мер Варшави Лех Качинський. Цей концерт знімало польське громадське телебачення TVP, ми мали пряме включення з київського Майдану. І я ніколи не забуду обличчя жіночок-заробітчанок під час концерту, які вперше побачили, що можна ось так вільно показатися з чимось українським у просторі міста, у польській столиці – з прапором, пов’язкою тощо. Потім вони масово приходили на мітинги, ходи, передавали інформацію знайомим. Нас сильно підтримували поляки – люди, які були пов’язані з давнім опозиційним до комунізму рухом «Солідарність». За короткий час зародився і розвинувся дуже динамічний процес.
Яким чином ОУП долучилася до протестів?
Передусім, у нас були особисті зв’язки з людьми з різних варшавських культурних установ, які надавали нам приміщення, озвучку тощо. Зрозуміло, що в певний момент виникли проблеми з коштами, бо все відбувалося дуже спонтанно. Ми брали багато витрат на себе, наприклад друк, бо в нас була можливість виділити на це кошти з якихось інших проектів. Велике значення мали контакти: по-перше, з журналістами та великими польськими ЗМІ, а по-друге – з політиками, бо не всі відразу почали цікавитися тим, що відбувалося в Україні. Часто багато вирішували неформальні зустрічі. Саме після розмов дехто теж долучався до наших акцій. Але ми діяли не тільки у Варшаві. В ОУП є 10 регіональних відділень, домівки. У різних містах є церкви, де ми старалися максимально розповсюдити інформацію. Організовували мітинги на підтримку України в регіонах Польщі: в Кошаліні, Щецині, Сопоті, Перемишлі тощо.
Як далі розвивалася співпраця ОУП та «Нашого вибору»?
Пам’ятаю, в 2005 році на з’їзд ОУП ми запросили представників «Нашого вибору». Тоді з нами були Володимир Клебан і Мирося Керик. Ми хотіли показати нашим делегатам, що співпраця між меншиною та мігрантами вже триває і навіть спільно робляться певні справи. На сторінках «Нашого слова» почало з’являтися більше інформації щодо мігрантського середовища, один номер був присвячений Помаранчевій революції. Наші місцеві українці в регіонах, віддалених від кордону з Україною, в менших містах почали відкривати для себе новоприбулих співвітчизників. Нині ця співпраця поміж ОУП, «Нашим вибором» та іншими структурами, заснованими мігрантами вже пізніше, продовжує розвиватися. Зокрема, навколо Українського дому, де ми спільно організовуємо різні події. Сподіваюся, так буде і надалі.
Розмовляла Юлія ЛАЩУК