УГКЦ – церква мігрантів - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

УГКЦ – церква мігрантів

0

Юлія ЛАЩУК

Українська греко-католицька церква стала осередком українського життя у багатьох містах та мітечках Європи, куди після розпаду СРСР поїхали українські мігранти. Вслід за ними поїхали священники, які створювали нові парафії. Оскільки у Польщі існувала УГКЦ від початку її створення, тому історія цієї церкви тут відрізнється, від інших країн. Як розвивалась УГКЦ, які завдання вона собі ставить і як справляється з викликами сучасності – читайте у статті Юлії Лащук.


Уперше я потрапила на недільне богослужіння до української греко-католицької церкви, коли приїхала на стажування до Польщі в 2011 році. Тоді познайомилася з місцевим українським середовищем, з меншиною та мігрантами, які мене й запросили.

Під час заключної проповіді, крім частини духовної, священик апелював також і до щоденних проблем та потреб громади, звертався до окремих вірян із проханнями й конкретними завданнями. Здавалося, що він знає на ім’я кожного. Громада, члени якої, як виявилося, дійсно дуже добре були знайомі, ще довго не розходилася, обговорюючи тут же, у церкві чи на виході з неї, останні новини, політику чи футбол, жартуючи та обіймаючись. Хтось роздавав листівки, як можна було здогадатися, з рекламою власних послуг, а хтось – читав оголошення з інформаційної дошки. Тоді я зрозуміла, що церква тут – це набагато більше, ніж релігія. Це привід зустрітися, порозмовляти рідною мовою та можливість почуватися «у себе», це місце, де підтримуються та налагоджуються соціальні зв’язки.

Розквіт і часи підпілля

УГКЦ інтенсивно розвивалась на початку ХХ століття, коли митрополитом Галицьким став Андрей Шептицький. Це був час не лише розвитку церкви як релігійної інституції, але й активної її участі в освітньому та політичному житті. Так, Шептицький підтримував здібних студентів, відправляючи їх на навчання до найкращих університетів Європи – в Італії, Австрії та Швейцарії. Це допомогло йому створити навколо себе суспільно свідоме коло освіченого духовенства, що сприяло заснуванню в 1929 році Греко-католицької богословської академії, а рівно через десять років – у 1939-му – Українського католицького інституту церковного з’єднання імені Митрополита Рутського католицького інституту. Але розквіт УГКЦ триватиме недовго, а інтелект та чітка громадянська позиція священиків стануть причиною звинувачення їх у антирадянській пропаганді й співпраці з польською буржуазією. Цього ж 1939 року починається наступ на церкву радянської влади та спроба приєднати її до Російської православної церкви. Після закінчення ІІ Світової війни спроби ліквідації греко-католицької церкви поновлюються із ще більшою силою. У 1945 році заарештовано наступника Андрея Шептицького, архієпископа Йосифа Сліпого, а у 1946-му відбувається так званий псевдособор у Львові, де проголошено ліквідацію УГКЦ. Церква переходить в підпілля на довгі роки, аж до 1989-го, а переслідування духовенства не припиняються.

УГКЦ в еміграції

Говорити про УГКЦ в еміграції без пояснення польського контексту було б помилкою, бо це не зовсім еміграція. Не всі знають, наприклад, що священик Михайло Вербицький, відомий, як автор українського гімну, народився у Підкарпатському воєводстві та все життя служив у Перемиській єпархії. Релігієзнавці Тарас Гринчишин та Михайло Димид пишуть про те, польський приклад – це унікальний випадок, що став можливим внаслідок зміни політичної ситуації після ІІ світової війни та зміни лінії кордону: «Ситуація, що склалася з юрисдикцією УГКЦ у Польщі, напевно безпрецедентна в сучасній історії Церкви, коли частина матірного східного регіону з політичних причин перетворилася на діяспорну територію». 1945 року Перемиську єпархію, що вважається найстарішою українською єпархією, було розділено. Фактично, у новопосталій Польській Народній Республіці опинилася більша її частина. Станом на сьогодні у Польщі існують Перемисько-Варшавська архієпархія на чолі з архиєпискомом Євгеном Поповичем, а також Вроцлавсько-Кошалінська та Ольштинсько-Гданська єпархії. Неважко помітити, що єпархіальні центри – це ті території, де проживає українська меншина з часів операції «Вісла». В часи репресій греко-католицького духовенства у радянській Україні, ситуація УГКЦ у комуністичній Польщі теж була у критичній ситуації. Отець Богдан Прах, теперішній ректор УКУ, опублікував двотомник вичерпних досліджень щодо репресованих священиків Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини, де стверджує, що лише в 1939 – 1947 роках (а це часи німецької та радянської окупацій та початки комуністичної Польщі) передчасною смертю померло 115 священиків та 2 владик – багато з них були закатовані, а частина померла в тюрмах, таборах чи по дорозі до них.

Зовсім іншою видається ситуація у країнах, де не було тоталітарних режимів і УГКЦ могла розвиватися вільно. Хоча, варто зазначити, що священики та віряни все ж повинні були виборювати своє право на церкву і протиставитися римо-католицьким чи православним впливам, але все ж вони не були піддані жодним репресивним методам з боку влади, як в Україні чи Польщі.

Перші закордонні греко-католицькі громади, що є сьогодні найбільшими, з’явилися в Канаді, США, Бразилії та Аргентині й були пов’язані міграцією так званої першої хвилі, що відбувалася до країн Північної та Південної Америки наприкінці ХІХ – початку ХХ та мала економічне підґрунтя. Перший священик прибув до США в 1884, через десять років своє духовенство отримали Канада та Бразилія, а найпізніше Аргентина – у 1908. Саме тут просвітницька та народотворча місія церкви виходить на перший план. При греко-католицьких церквах діють українські недільні школи, гуртки, що протягом десятиліть допомагають зберегти мову та традиції.

На відміну від Америки, Австралія та Нова Зеландія були напрямами української міграції, пов’язаними з третьою (політичною) хвилею. Після ІІ світової війни тут опинилося багато українців з таборів «переміщених осіб» у Німеччині та Австрії. Серед новоприбулих були й священики, що тікали від переслідувань.

У Західний Європі, де після війни опинилися сотні тисяч українських біженців, теж виникла потреба у створенні греко-католицьких єпархій. Їх було створено 3 – у Лондоні, Парижі та Мюнхені для охоплення 8 країн Західної Європи та Скандинавії власне в ті часи, коли УГКЦ в Україні була у підпіллі.

У відповідь на потреби мігрантів з четвертої хвилі української міграції (1990ті роки), що позначилася освоєнням нових маршрутів, УГКЦ створює свої осередки у Італії, Іспанії та Португалії. А для тих країн, де таких осередків ще немає (Мексика, Перу, Куба, Китай, Японія, Південна Корея, Іран, Туреччина, Лівія, Мозамбік та багато інших країн) у 2008 році було створено міграційно-пасторальний відділ Патріаршої курії УГКЦ. Отець Віталій Храбатин, референт зовнішніх відносин цього відділу наголошує, що популярність УГКЦ закордоном полягає в тому, що вона є відкритою та незаполітизованою і спрямовує свої сили на полегшення інтеграції мігрантів та підтримання їх української ідентичності: «Причиною приходу людей до наших спільнот є відкритість УГКЦ, яка була і є пунктом до якого українці можуть відноситись і довкола якої об’єднуватись, щоб не асимілюватись. Завдяки нашим спільнотам нашим людям вдавалось інтегруватись в середовища, в яких проживають. Інша причина це те, що спільноти не є заполітизовані (не ідентифікуються з якось політичною партією, течією чи ідеологією), але спрямовані на шукання того, що є благом для нашої Батьківщини».

Сьогодення

Нині структура УГКЦ є досить складною і, я б сказала, доволі заплутаною, якщо йдеться про підпорядкування. Багато діаспорних громад підпорядковується Конгрегації Східних Церков Апостольського Престолу (як от Польща), деякі підпорядковуються безпосередньо Риму або ж митрополиту римо-католицької церкви у своїх країнах. Але віряни в різних країнах світу не надто цим переймаються, адже незважаючи ні на що, УГКЦ часто є для них єдиним осередком українськості на чужині, символічним домом, а ще, я це часто чула від українських мігрантів у різних країнах, виконує функції держави в допомозі мігрантам. Отець Віталій Храбатин пояснює це так: «У кожній країні церква має комісії або відділи, які співпрацюють із державними міграційними структурами. Допомога відбувається швидше, бо немає забюрократизованих шляхів. Поза тим церковні спільноти є в кожному місті, а до посольств треба часом довго добиратись і достукуватись». Крім того, при багатьох спільнотах УГКЦ діють суботньо-недільні школи, де діти, окрім вивчення катехизму, вивчають історію та мову. У деяких парафіях діють ПЛАСТ, Спілка української молоді (СУМ). Раз на рік в Україні Пасторальнго-міграційний відділ УГКЦ спільно з Міністерством закордонних справ України організовують літній табір для дітей.

Церква сама по собі є досить інклюзивною й приймає у своїх стінах не тільки греко-католиків, але й усіх бажаючих, натомість священики охоче долучаються до справ громади та є відкритими для ідей прихожан. Вікторія Батрин, співорганізаторка благодійної збірки «Свята без тата», каже: «До Майдану (йдеться про Революцію Гідності. – Ю.Л.) в Польщі майже не було місць на зразок Українського дому (зараз у менших місцевостях їх також немає), де українці могли б зустрітися, порозмовляти, тому такими місцями були церковні світлиці, які й досі не пустують. Після служби можна піти випити кави, порозмовляти зі знайомими або ж познайомитися. Думаю, УГКЦ за кордоном – одна з перших інституцій, яка допомагає своїм громадянам у разі проблем. Це настільки природньо. Наприклад, коли почався Майдан, не тільки українці, але й поляки почали приносити ліки та одяг саме на Медову у Варшаві (Церква Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Медовій. – Ю.Л.). Пам’ятаю, що одна з кімнат була повністю заповнена одягом, і ми тоді на волонтерських засадах приходили вечорами, щоб запакувати це все в мішки й передати в Україну. УГКЦ у Польщі також однією з перших відгукнулась і підтримала нашу збірку «Свята без тата», і вже сім років поспіль це одні з найважливіших і найстарших партнерів нашої акції».

Коли ж питаю Вікторію Батрин, у чому ж феномен УГКЦ і, зокрема, Медової у Варшаві, вона відповідає, що «справа у відкритості й толерантності самих священиків, які без зайвих питань завжди готові допомогти й підтримати спільноту, а вона в Варшаві – не мала».

Юлія ЛАЩУК

Share.